Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Софія Саматар

Чужинець в Олондрії

Книга перша

Вітер Чудес

Глава перша

Дитинство в Тіомі

Оскільки в Олондрії я був чужинцем, тож нічого не знав ані про пишноту її узбереж, ані про Бейн, Портове Місто, чиї вогні й кольори спливають в океан справжнім трояндовим водоспадом. Я й гадки не мав про усю неозорість торговищ прянощами у Бейні, де крамарі впадають у шал од пахощів, я ніколи не бачив оспівуваних поетами ранкових туманів понад зеленим Іллоуном; я ніколи не бачив жодної жінки з коштовним камінням у волоссі, ніколи не споглядав мідного блиску куполів і не стояв на меланхолійних берегах півдня, куди вітер надносить з моря смуток. Якщо зануритися вглиб Файяліту, Країни Вин, опиняєшся там, де ясність світла здатна зупинити серце: це те світло, що його місцеві мешканці звуть «диханням ангелів» і яке, кажуть, лікує серцеві недуги й хворі легені. Далі лежить Балінфейл, де у зимову пору люди носять каптури з білого біличого хутра, а літньої пори, подейкують, ходить богиня Любов і земля вкривається пелюстками мигдалевого квіту. Але я ще нічого про все це не знав. Я знав лише свій острів, де моя мама, змащуючи собі волосся при слабкому світлі свічки з ґнотом з висушеного очерету, лякала мене байками про Привида Без Нутрощів: буцімто коли він йде, у нього ляскають сандалі, бо має вивернуті назад стопи.

Я звуся Джевік. Походжу з блакитного й туманного села Тіом на заході острова Тінімавет, що належить до Чайних островів. Якщо небо дуже чисте, то з Тіома, з висоти скель, іноді можна побачити зелене узбережжя острова Джів; та коли дощить і все світло тоне у важких хмарах, наше село стає найсамотнішим у світі. Щоб дістатися до найближчого села Пітот, треба відбути триденну подорож віслюком, що ними послуговуються на островах; дорога до порту Дініволім на півночі займає щонайменше два тижні, ще й по виснажливій спеці. В Тіомі, на відкритій галявині, стоїть дім мого батька — велична споруда з жовтого каменю, з широким склепінчастим заїздом, прикрашеним ампельними рослинами, з пласким дахом та дев'ятьма кімнатами, схованими за віконницями. А неподалік, за селом, у ненастанно праній дощами долині, де брунатним віслюкам точаться сльози від виснаження, де квіти тануть і щезають од спеки, батько тримав просторий перцевий фільварок.

Той фільварок був джерелом батькового багатства і дозволяв йому утримувати чималий дім, зберігати своє становище у раді села й носити патерицю, прикрашену червоним барвником. Вологий і гострий дух, що линув од вкритих завісою туману перцевих кущів, пишних і зелених, свідчив про багатства; батько звик розтирати між пальцями сухі зеренця, аби надати пучкам запаху золота. Проте якщо він був заможним у звичному значенні слова, то в іншому сенсі був убогим: у нашому домі було лишень двійко дітей, і роки, що минули після мого народження, не давали надії на інших нащадків: нещастя, у якому зазвичай звинувачували слонячого бога. Матінка казала, що слонячий бог гнівається на батька, бо заздрить його багатому дому й родючим землям; але я знав, що в селі шепочуться, мовляв батько продав богові своїх ненароджених дітей. Я бачив, як люди, минаючи будинок, підштовхують одне одного ліктем і стиха гомонять: «Він заплатив за цей палац сімома немовлятами». Іноді наші робітники підспівували собі до роботи таку жорстоку пісеньку: «Земля тут повниться дрібними кісточками». Якою б не була причина, перша батькова дружина не понесла плоду жодного разу, тоді як друга дружина, моя мати, народила лише двох дітей: мого старшого брата Джома й мене. Оскільки перша дружина не мала дитини, то саме до неї ми завжди вживали звертання або як до Матері, або, на знак поваги, як до еті-донваті, «Дружини Мого Батька»; це саме вона супроводжувала нас на свята, церемонна й гордовита, із закрученим в два буклі над вухами чорним волоссям. Наша справжня мати жила в одній кімнаті з нами, і батько та його дружина називали її «Нянькою», а ми, діти, називали її просто на ім'я — те ім’я, яке вона почала носити ще дівчатком: Кіавет, що означає Голка. Вона була кругловида й гарненька, і не носила взуття. Її волосся вільно спадало на спину. Поночі вона розповідала нам небилиці, при тому змащувала собі волосся і лоскотала нас чайчиною пір'їною.

Батькова дружина залишила за собою обов'язок щоранку оглядати нас, перш ніж ми вирушали, щоб стати перед батькові очі. Вона пхала нам до вух і вуст свої нещадні пальці у пошуках недоліків, вкрай жорстко затягала паски наших штанців і пригладжувала нам волосся, зволожуючи його власною слиною. Її подовгасте лице було позначене виразом стримуваної люті, її тіло відгонило поразкою, вона дратувалася просто за звичкою, а її слина в нашому волоссі тхнула кислим, як дно збірника води. Лише одного разу я бачив її щасливою: коли стало зрозуміло, що Джом, мій лагідний, усміхнений старший брат, ніколи не стане справжнім чоловіком і проведе своє життя поміж помаранчевих дерев, імітуючи свист зябликів.

Мої перші спогади про зустрічі з батьком походять з часів того прикрого відкриття. Пройшовши осоружні обмацування розлюченої першої дружини, ми із Джомом, взявшись за руки, одягнені в однакові легкі штанці й короткі вишиті синім камізельки, мали йти у патіо, що повнилося пахощами. У затіненому деревами патіо панували прохолода; його простір заповнювали рослини у глиняних горщиках. Під стіною було влаштовано жолоб з водою, щоб напувати співочих пташок. Батько сидів у плетеному кріслі, простягши ноги вперед, і його задерті догори голі п'яти нагадували пару місячних дисків у повні.

Ми стали на коліна.

— Доброго ранку, батьку, котрого ми любимо з цілого нашого серця; ваші віддані діти вітають вас, — промимрив я.

— І з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, і з цілого нашого серця, — проказав Джом, обмацуючи пасок на штанцях.

Батько мовчав. Ми почули, як стрімко тріпоче крилами пташка, сідаючи десь у тінистих деревах. Врешті він промовив своїм безбарвним важким голосом:

— Старший сину, твоє привітання неправильне.

— І ми його любимо, — додав Джом невпевнено. Він накручував собі один кінець паска на палець. Від нього, як завжди, пахло сном, масним волоссям і задавненою сечею.

Батько зітхнув. Крісло зарипіло під ним, коли він нахилявся вперед. Поблагословив нас, доторкнувшись до наших маківок, а це означало, що нам можна встати і дивитися на нього.

— Молодший сину, — тихо запитав він, — який сьогодні день? І які молитви будемо повторювати після заходу сонця?

— Сьогодні Тавіт, і це будуть молитви кукурудзяного борошна, пасифлори і нового місяця.

Батько зробив мені зауваження, аби я не говорив так швидко, бо люди подумають, що я нечесний; але я бачив, що він задоволений, і відчув, як серце сповнилося полегшенням — і за брата, й за себе. Він продовжив запитувати мене на різні теми: про вітри, атрибути богів, просту арифметику, мешканців островів і тонке мистецтво вирощування перцю. Я поводився впевнено, випростав плечі й намагався відповідати швидко, проте стримував своє нервове бажання вистрелювати слова, імітував повільну вимову батька, його суворий дух великого землевласника. Мого брата він більше ні про що не запитував. Джом стояв, облишений сам на себе, човгаючи сандалями по плитах, — лише іноді, коли в патіо опинялися голуби, він дуже тихенько промовляв:

— Оо-оох.

Нарешті батько знову нас поблагословив, і ми, взявшись за руки, втекли в задні кімнати; і в моїй пам’яті закарбувався вираз вузьких батькових очей: хитрий, цинічний і сповнений смутку.

Першого разу, коли він побачив, що Джом не може відповісти на запитання, ба навіть привітати його належним чином, батько зреагував добре знайомою важкою люттю слона-самця. Він взявся погрожувати моєму братові, а коли погрозами не вдалося вилікувати вперту братову неспроможність, наказав двом тупуватим робітникам з перцевих плантацій відшмагати його за будинком на латці піщаного ґрунту. Поки тривала екзекуція, я не полишав стін нашої затемненої спальні: сидів на колінах у матері, а вона затискала мені руками вуха, аби я не чув гучних братових криків, у яких бринів подив од нерозуміння того, що відбувається. Подумки я уявляв собі, як він звивається по землі, раз по раз зметуючи руками у намаганні захистити виваляну в пилюці голову, а на нього все сиплються й сиплються удари товстих дрючків, а батько байдуже спостерігає зі свого крісла… По всьому Джома повернули нам, побитого і закривавленого, з виряченими очима, і мама металася туди-сюди, міняючи йому компреси, а її щоками нестримно текли сльози.

— Це помилка, — хлипала вона. — Це ж ясно: він — дитина вепра.

Її обличчя у світлі свічки спотворювалося гримасою плачу й блищало від сліз, а рухи були непевними. Того вечора вона вже не розповідала мені байок, а сіла на краєчку ліжка, вчепилася мені в плече і пояснила приглушеним і пристрасним голосом, що батьком Джома був вепрячий бог; що душі дітей цього бога красивіші й ніжніші, ніж звичайні душі, і що наш обов'язок на землі — піклуватися про них з покорою, яку ми виказуємо священним тваринам.

— Але ваш батько його вб'є, — казала вона, вдивляючись у темряву порожніми очима. — У нього в череві кремінь. Він безвірник. Він — тіомський варвар.

Мама походила з села Пітот, де жінки носили на ногах браслети з мушель і вищипували брови, отож її тверді релігійні переконання вважалися в Тіомі пітотськими забобонами, породженими невіглаством. Дружина мого батька сміялася з неї, бо та палила в маленьких глиняних черепках сушену шамбалу, тобто робила те, чого ми в Тіомі, як казала з презирством дружина мого батька, ось уже сто років не робимо. Вона й з мене кепкувала, коли я одного ранку за сніданком, у нападі гніву, сказав їй, що Джом доводиться сином вепрячому богу і має незаплямовану душу:

— Може в нього й душа свині, — промовила вона, — та це не означає, що він не є недоумком.

За цим маленьким богохульством та за зморшками довкола рота знати було, що в неї гарний настрій. Той настрій не полишав її, рухи були енергійними, а ніздрі злегка стискалися від затамованої радості весь той час, поки батько шукав засоби, аби вилікувати Джомові його надзвичайну душу. Коли з півдня прибули цілителі, з отими своїми моторошними очима й довгими ковпаками з мавпячих шкур, — вона власноручно подала їм гарячий фініковий сік у яскравих полив’яних горнятках, усміхаючись і не підводячи очей від землі. Але їх мерзенні «оздоровчі заходи», які довели мого брата до того, що він вкрився пухирями, вчадів од наркотиків і плакав уві сні, не вплинули на його сяючу душу, а лише нагнали тінь страху в його оченята лагідної свинки. Дім наповнився смородом медикаментів, і моє ліжко перенесли в іншу кімнату; від смеркання й до світанку я міг чути тихий стогін брата, що чергувався із зойками. Вечорами моя мама клячала до молитви в маленькій кімнатці, де на старомодному вівтарі вишикувалися родинні дженат; лише в їхню силу вона по-справжньому вірила.

Джат — це зовнішня душа. Мені ніколи не подобалося, як виглядала та, що була моя: височезне чоло, на ногах кігті, довкола шиї мотузок з сухих конопель. Інші дженат були ближчі до прототипів. Пригадую, що Джомова була зодягнена в маленький камзол з червоної шкіри. Кімнатка, де вони жили, була мало чим більша за шафу і пахла смаленими травами й цвіллю. Як і більшість дітей, певний час я боявся дженат, бо вважалося — якщо твоя джат заговорила з тобою, то смерть твоя вже близько; але несерйозне ставлення до них у Тіомі вплинуло на мене й послабило мій страх, отож я більше не пробігав повз вівтарну кімнатку із затамованим подихом і калатанням серця. Та ба, дивний дрож охопив мене, коли я зазирнув туди і побачив босі мамині ноги у напівтемряві, її тіло в тіні, на колінах, у молитві. Я усвідомив, що вона молиться за Джома і, напевно, гладить маленьку фігурку в червоному камзолі, аби полегшити синові страждання ззовні.