Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цього разу, як рідко коли, ніхто достеменно не знав причини і призначення отих ретельних готувань кошового до чогось важливого і великого, окрім хіба сотника Шуліки, писаря Семирозума, отця Данила та ще, може, Павлюка і його побратима Гуні. Здогадувався — лише, може, здогадувався — чим зумовлений шарварок і Сірко. Він навіть пробував дізнатися і в глупоті своїй запропонував Сулимі підіслати в кодацьку фортецю когось для вивірки з попутним вином чи оковитою, яко корчмаря, що нарочито попадеться ляській заставі, натякнувши йому і про Лейбу при тому.

— Знайшов методу!.. На корчмаря?! — дорікнув Сулима.— Не такі вони дурні там, сину, щоб так легко було їх споїти!.. Треба великого щастя! Та й... спосіб цей не для нас, козаків. Що скажуть тоді ляхи?.. Ославлять же!..

— «Нужда й закони змінює» — казали-сьте не раз,— нагадав отаманові обережно.— Адже іншого шляху немає, то, може, щось вдалося б. Чуєте ж, ремства які?!

— Мала, мізерна надія...— посуворішав раптом кошовий, нічого так і не відкривши Сіркові при тому.

У здогадах козаків говорилося і про похід на Іслам-Кермен, і про взяття разом із донцями Азова, і про похід у Молдавію та Валахію на турків, і про знесення-таки отієї ж кодацької фортеці, що щойно звелася заходами Конецпольського, під орудою двох фризців: якогось Боплана та капітана Маріона — і стала заслоною від волості, більмом в оці Запорогів. Достеменно ніхто того не знав, бо готувалося все те козацькою старшиною як ніколи утаємничено.

Даючи раду отому «сулимівському» куреневі, хоч по вальному напливі посполитства на Січ тепер там було колишніх сулимівців не так уже й багато, Іван не забував і «пана ватамана», прив’язавшись геть до нього, як до рідного батька, а отаман віддячувався молодому «отамасеві» тим же, нерідко називаючи — і не жартома — його сином.

Якось у серпневий недільний тихий і паркий підвечір Сірка відшукав у корчемці джура Сулими:

— Кошовий тебе, ватамане Сірку, до себе кличуть,— сьорбав слова молодик, витираючи рукавом піт на лобі.

— Перекажи, що швидко буду,— перехилив недопитого михайлика курінний. «Чого б це йому забаглося раптом?» — відгадував подумки, підіймаючись обважніло з-за столу.— Лейбо! Пане Лейбо!.. Розрахунок на столі,— гукнув він до заклопотаного біганиною корчмаря і пішов геть.

Вступивши в сулимівські покої, Сірко здивувався отій тиші в кошового і його самотності тут, що було незвичним у недільний день.

— Добридень, пане кошовий! Слухаю вас! — почав, як навик завжди, Сірко, скоса поглянувши на осатаніло вдивленого Мамая, намальованого на стіні бозна-коли.

— Даруй, що змушений турбувати тебе в святу неділю. Присідай, чого стоїш? — поклав Сулима штудерну люльку в попільницю-мушлю.— То як там ідуть готування до штурму?

— На мій розсуд — непогано. Більшість козаків гаразд закидає гаки, а чимало і на скелі видираються по шнурах вправно, ото...

— Треба відбирати найчіпкіших і посилати їх попереду, а вже решту — їм услід,— не знати до кого заговорив кошовий задумливо, не давши досказати Сіркові.— Ти, тезку, приведи-но до мене якось дискретно Тевеля і отого хлопця, що в нього... Як там він кличеться? — запитав раптово.

— Це той, що Лейбі послуговує? — не вірив своєму слухові Сірко.— Тевель його Явтухом кличе.

— Атож, обох їх достав сюди. Краще з питвом для побічного ока, чи що, знаєш же, як рискають і ляхи, і реєстровики деякі. Та сам будь притомним при нашій розмові.

— Мушу вже тепер виконувати наказа? — незвично питав колишній джура, не вірячи своєму здогадові...

— Напевне, так... Замов чи жбан вина, чи ще чогось і при тому передай моє запрошення Лейбі і отому Явтусеві.

— Виконую, батьку!

А по звечорінні, в покої кошового з цебром пива і куманцем вина несміло переступив Тевель, а вслід йому і циганкуватий, сухий і жилавий, як тараня, Явтусь.

— Зі свєнтим вечором пана кошового! Hex бендзе похвальонним...— не досказав вітання корчмар, скособочено вклоняючись господареві і пильнуючи, щоб те вчинив і його «спольник» Явтух.— Зиску бардзо великого не мам, як пан в’є, однак пригостити зацного пана гетьмана пивом і мальвазією мунтян могем,— розтягував він слова, бігаючи розгадливо очима по отаманові і Сіркові, що сидів тихо.

— Покликав тебе не для мальвазії і забаганок, як, мабуть, при твоєму второпі здогадуєшся,— показав Сулима рукою на лаву, припрошуючи тим гостей сісти.— Маю пильну, дискретну і зискливу для тебе справу, від якої можеш і відмовитися, бо небезпечна...

— Hex пан муві, яка,— губився нетерпеливо в здогадах Тевель.— Лейба не забув послуг пана гетьмана по грабунку тего потважа-наклепника і мордира-душогуба Пшияловського... Пан гетьман памєнтам тен ярмарок, де ляський голодранець бреднем-лихослів’ям гвалтовне хцял забраць у мне ворох остатніх орт, таляріві пеньонзів...

— Втішно мені чути, пане Лейбо, те,— спинив промовця Сулима.— Я певен, що і пан, і його супольник Явтусь,— глянув кошовий зласкавлено на хлопця,— будуть блюсти свою зацність і живот, аби стати в поміч Січі-матері, годівниці їхньої і нашої, проти свавільників, що тепер стали нам на карк в отій замтузній фортеці, наіменованій Кодаком.— Сулима спинився, запалив люльку, якийсь час кресав огню, ніби забувшись за гостей.

— При цьому буде нагода панові і поквитатися з отим шевлюгою-крутієм Пшияловським.

— Все вдіємо, як те скаже ваша мость, пан гетьман,— закліпав Тевель лупатими очима.— Чи справимося, напшуд не знам доп’єро...

— Досі ми терпіли те,— не дав йому говорити кошовий,— але надалі не маємо терпцю і мусимо стерти те кубло, що і пану корчмареві зиски відібрало, і нам на горло наступило, завертаючи валки з харчем, викотців мордуючи і саджаючи на палі...— посміхнувся кошовий.

Сірко слухав оту домову Сулими з Лейбою, її деталі, варіації і диву давався: «Адже вчора він відкидав її...» А Сулима повідомляв, мабуть, для переконливості, що гетьман Конецпольський тепер прив’язався до шведів у Інфляндах, що Лейба і Явтусь, об’їхавши в глупу ніч Кодак якнайдальше з мальвазією на візку, запряженому якнайгіршою шкапиною, підвечір вернуться в зворотну путь і проїдуть неподалік від фортеці так, щоб їх конче зауважили драбанти з веж чи з дозорів і схопили з отими кадубками вина і шкапиною...

Аж пізньої ночі Сірко за наказом кошового вивів із Січі Тевеля і Явтуся з цілим тороком грошей і обітницею дати ще три таких же по виправі і вернувся до Сулими в роздумах і сумнівах. Втішило його те, що Сулима прислухався-таки. Манливою була ота затія, але й небезпечною, бо чи ж стачить сил узяти отаку фортецю, чи знайдуть сили стерпіти тортури посланці, як їх схоплять драбанти, а особливо Явтусь? Ану ж продадуть за зиск та статки всю Січ?!

— Тепер знаєш уже, на що заміряємося, хоч зовсім і не віриш, може,— ніби наскрізь прогледів Сірка Сулима, зустрівши в покої.— Іншого чогось підможнішого не бачу, сину, тому ризикую не лише собою... Ця звитяга наша буде всіх звитяг варта, коли благополучно завершиться. Доведеться тримати те якомога довше втаємниченим, поширюючи чутки про Азов, Іслам-Кермен, і готуватися... Добра підготовка та раптовість все вирішуватимуть. Тільки б удалося варту зняти тихо, хоч би польову, осилити рова і опустити моста. Все інше, певен, вирішиться якнайліпше. Ти зі своїм куренем підеш у супроводі отого Лейбиного візка з вином в ніч на наступну п’ятницю, покровительку нашу. Обігнете Солоне і в суботу будете в Криничках, а вже звідтам спровадиш свого Лейбу і Явтуся в неділю до фортеці, з надією, що потрапить туди обов’язково під вечір, а ти по стемнінні маєш підійти до Тарома і чекати півночі, виловлюючи в потемках тихо польову заставу. Тихо, чуєш? Наступ вестимемо з чотирьох боків: я з паном Конограєм підійду річищем на чайках до стрімнини і стежки-лази, Кіндрат Бурляй — суходолом від Солоного, а Павло Бута — по березі Дніпра... Неодмінна умова: зняти варту і взяти моста й рів тихо...