Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дорубався до китайки твій шанований дуками Сагайдак... З усіма ладячи...

— Що ти тямиш?.. Ніби твій голодранець Неродич, чи пак Бородавка, не дорубався до неї?.. Обидва були рубаками, нівроку... Царство душі!..

— Всі там будемо! Чого сперечаєтесь?.. Змовкніть-но вже!..— гримить, мов у кадуб, хтось.

Зупинившись посеред майдану під окрепованими штандартами біля великого столу, накритого червоним, також окрепованим убрусом, де заздалегідь січовий писар приготував папери, каламар і кілька гусячих пер, старшини вклонилися до натовпу — раз, і вдруге, і втретє, а вже потім сіли не поспішаючи за стіл, перемовляються.

— Січовий батько наш повагу засвідчує до товариства... Джуру і того молодика прислав за себе на раду,— почулося шанобливе, впівголоса сказане кимось у принишклій юрбі.

— Недужий він вельми,— співчував інший.

— Недужий — не те слово, козаче...

— Кому-то вони порадили гетьманські та січові берли і перначі передати? — питалися цікаві.

— Побачимо... без нас не передадуть,— встряв у розмову високий, худий, мов засушений, козак з рубцем на щоці...

Загули в примовклу тишу глухо бубни, їм услід дзвінко ударили литаври, і знову все затихло і за столом, і в натовпі. Почалася Вальна рада. За звичаєм, першим підвівся і очікувально оглянув завмерле дворище писар:

— Славне січове братство, доблесне рольне посполитство, цехові привідці, лицарі, отамани і звитяжці! — вигукнув він, піднявши правицю.— Ми покликали вас на раду-пораду, кого нам тепер батьками іменувати — гетьманом краю та воднораз і кошовим?

Якусь мить в повній тиші він мовчав, поправляючи перо за вухом і пригладжуючи лисе тім’я.

— Наш достославний державець Конашевич, опора віри православної в усі мимошедші роки,— замовк він, помітивши, як увесь натовп поспіхом знімає шапки,— чільник наших братств і збройна твердиня святих місць, полишив дочасно край і нас по волі божій, а дотеперішній батько кошовий,— виждав він мент,— на одрі болізни від ран лицарських пребиває. Осиротили вельми і Січ-матір нашу, і край наш, і вразі наші, аки прузі-сарана ота, вже користають з того всілякими грасунками...

Вказавши рукою на кількох старшин і молодиків, що враз підвелися за столом, він продовжував:

— В тяжкій немочі болізній батько кошовий, зважаючи на неспокій і напасті в краю нашім, маючи решпект, невідкладно просить і вимогливо варує ось через цих, нашої віри гідних старшин брем’я берлові з нього зняти і другим віри нашої достойникам передати онії. Вони,— глянув він в бік тих, що стояли,— і ці младенці,— вказав на Левка та Іванка,— тої прозьби його суть достовірні свідки і конферувальники... Та ось пан Владко слово вам скаже, дозвольте...

— Так і єсть по святій правді,— вклонився над столом огрядний сивовусий старшина у малиновому жупані,— ми бували в нього, і барзо нас просив він вам переказати, що всьому товариству за велику честь низько кланяється і всіма нами поштенного брата нашого січового...— спинився на мить,— полковника Михая Дорошенка стерничого обрати радить з ласки войськової гетьманом краю, а шановитого чільника Тараса Федоровича, евентуально, Трясила, нарицає суксцесором, батьком кошовим побратимства нашого у сій твердині січовій...

— Павлюка! Павлюка! Бута-а-а!

— Бута-а-а! — повторили в трьох місцях.

— Гуню! Гуню-ю-у! Гун-ю-ю-у воліємо!..

— Дороша-а! Дороша-а-а! — ревнули з кінця аж.— Михая-а-а!

— Кулагу-у-у!.. Кулагу-у-у! Волимо-о-о! Ку-лагу-у-у! — покотилося вигуками по майдану, але тут же й глушилося вимогами інших.

Названі старшини кланялися на три боки товариству і вичікувально застигали в мовчанці, переглядаючись між собою.

— Дякую за честь, брати мої,— першим ступив крок вперед і вигукнув Павлюк-Бут, вклонившись ще раз.— Рано ще мені, та й шаную мудрий вибір нашого батька кошового,— розправив він пишний вус.

— Я такоже приєднуюсь, славні лицарі, до сказаного паном Бутом,— опечалено виступив, кланяючись і собі, недавній гетьман Марко Жмайло з крепом на рукаві.

— І я, запорожці й сподвижники, за те ж...— заглушуючи Жмайла, вийшов у поклоні Кулага й оглянув на три боки натовп.

— Приєднуюсь до старійшин і я,— дзвінко і жваво гукнув Гуня.— Опріч того, всі ми знаємо і поважаємо і нашого молодецького полковника Дороша і отамана Федоровича, і всі раді коло них бути. Обидвоє вони із сіром-козаків, відвагою та розсудом у сотники, отамани та полковники вашою волею і згодою вибилися,— поклав він руку на рукоять шаблі.— Незліченні рани, зазнані ними у боях кривавих, про їхню вражду до бусурменів самі промовляють... То прошу вас, мої сподвижники, погодитися на Дороша і Федоровича...— відступив він і став біля старшин знову.

— ...Не одного з нас,— виставив до натовпу безпалу руку, гундосячи, Кривошапка,— у велій рукопашній пригоді рятували і не раз усе товариство зо смертної скрути-опресії виводили... Самого покійного батька нашого, гетьмана Сагайдачного, з пазурів татарських, вважайте, вирвали... Мужі вони набожні, прихильні до найсірішого брата, то вірю, що чесно нами будуть правувати і батьками нашими істинними стануть. А що не завжди ладять...— перечекав він хвилинку,— той з крулівськими комісарами, а той з деякими реєстровцями, то на те не нам потурати! Бо всьому головою в нас усіх Січ-мати була, є і буде вовік!..

— Ми почули мову наших чільних побратимів,— почав, звівшись поволі, писар,— і вельми переконливу мову про наших чтимих проводирів і волевладців,— виждав він, вдивляючись у гомінкий натовп,— то хто ж з вас за оних альбо же проти них слово подасть, січове козацтво лицарське?

Гомін вітерцями бігав по натовпу, вихриками здіймався то там, то тут і знову згасав. За столом мовчазно і вичікувально чекалося козацьке рішення.

— Із Дорошем я вісім разів ходив у походи і на ясири татарські засідав, та й з Тарасом не менше горя спробував, хоч до того ходив і з іншими,— підняв над натовпом істика підстаркуватий козак Антін Швачка.— Мудрий він і стерничий ватаг. Знаю й Трясила, бо й сам ставав йому у поміч на мордирців всіляких, не гірший і він. На поталу нашого брата сірому не дають... Думаю, Дорош, як не йтиме у змову з ляхами, хай буде гетьманом, а Трясило — кошовим...