— Я це, пане кошовий... Іванко... Здорові будьте! — вітався він розгублено, пробираючись між людей.
— А-а-а! Здоров будь, сину! Тільки відкошувався я вже, та... підходь ближче, ось тут ставай, хай побачу тебе. Ось так... Ті дві, під ребрами,— продовжував він перервану оповідь,— також відкрилися, крові багато втратив... Та воно,— примовк він знову,— дає про себе знати й та, що під лопаткою. Було б все гаразд, коли б не оце горе. Доведеться поморочити вас усіх, поки околію... А цей же козак як тут? — перевів він очі до дружини.— Не стужився по Запорогах? Готуй його, щоб по Юрію відпровадити... Там воно краща наука буде... Ростеш, бачу, Івасю,— насилу повернув він голову до хлопця.— В подарунок від мене буланого маєш... Чуєте всі — буланого... Хай послужить тобі, коли мені не встиг. Левко доброго коня має, та й буланий незгірший. Тільки отак і люби його та жалій, як досі, бо козак без коня — не козак. Збрую оту, нову, даси йому, Катрусю,— повернув він голову до дружини, що ледь стримувала ридання.
Хлопець не спромігся навіть подякувати хворому: заголосила вся хата в горі, додавши жалю і йому. Хворий пробував ще говорити, але не міг і тільки ікав, гримасно кривлячи уста.
У вікна крався тінями змовклий підвечір, крізь тиху сумоту та схлипи в хату долітали приглушені лелечі клекоти, і Іванко не міг більше втриматися, раптово і голосно заплакав і побрів у сльозах із хати.
Сидячи на призьбі, він довго ще давав волю сльозам, поки отак непомітно й затих у схлипах, прислухаючись до якоїсь моторошної тиші у відкритому навстіж дворі кошового. Пахло паленими свічками і васильками, вчувався щеміт нещастя, що снувалося нечутними кроками по порогах хати, в кімнатах, навіть в оборі та поза двором.
До пізнього вечора вештались люди по двору: сусіди, знайомі, родичі, козаки і місцеві райці навіть. Навідувалися міщани віддати належне хворому, кудись поспішали Орися і Домна, верталися так само швидко і знову йшли, забувши за нього, Іванка...
Хлопець поволі усвідомив, що кошовий не жилець уже на світі, що він з його смертю втратить і оцей притулок. А тоді... Та разом з отим усвідомленням втрати свого годівника і захисника-кошового він вияснив собі отут, на призьбі, що ні Мотря не мати йому, ні Гунда не батько.
«Хто ж батько й мати? Невже я дійсно байстрюк-букарт, прихлібця, як казали діти, покидьок, знайда?.. Хто ж батьки? Де вони?» — заціпив він у собі оті питання і вже довго не розлучався з ними.
15.
На Січі сьогодні, мов на велетенській пасіці в затишний сонячний день. Світло, сонячно, святочно. З куренів, заклечаних зіллям і віттям, ніби з вуликів у час роїння, з’являються і гуртами, і поодинці козаки-нетяги всякого віку й зросту. І зовсім ще молоді, що ніяк не дочекаються отого сіянця дорослості, і вусаті, літні вже, під макітру стрижені чи з довгими пишними оселедцями, і зовсім голомозі, з рідкими, миршавими жмутками-пуклями пуху замість волосся, зате сивими, навислими на губи вусами...
Ще вдосвіта все січове товариство, як завжди в цей день, помолилося в січовій церковці преподобної Покрови Параскеви за щасливе обрання нового гетьмана і кошового, що нечасто тут траплялося робити воднораз. Помолилося і тепер купчиться хто де, чекаючи знаменитої події, перемовляється чи видивляється на побратимів.
Глухо бухають лункі тулумбаси, кличуть кожного, бадьорять, піднімають настрій, і бреде, здається, вся Січ на майдан, до розписних штандартів і столів, де має відбутися велике виборне віче — рада Вальна.
Дворище повниться, шириться, великими і малими колами юрмляться на ньому козаки, жваво розмовляють, викликають знайомих та друзів, сперечаються, залишаючи гармидером просторе січове подвір’я.
Для обізнаного з життям Січі козака чи й старшини отой гармидер є не що інше, як спокій у краї, як звичайний святковий день, як початок щедрого трапезування.
Чатовим на височенному двохслуповому помості-бекеті, з одного боку, чи на січовому віщому дубові — з другого, що звелися ген за Січчю, здалеку здається, що весь вигін-майдан січовий розквітнув строкатим маком і колишеться, як на вітрі, китицями-кутесами чи переливається розфарбованими дніпровими хвилями. Оглянуть вони неозору навколишню далину і знову, як приворожені, як примарені, поїдають очима розмаїтно уквітчаний, повний гулу і гри майдан.
Сьогодні особливо нерадісно стояти на чатах, бо бредуть і бредуть, ідуть і їдуть, як, здається, ще ніколи, козаки із дальніх і ближніх паланок, із перевозів та ловів, із плавнів, засп, із далеких доріг торгових і соляних. Сьогодні не обов’язково когось із них кликати на Січ. Озвичаїлись в оцей день тут вибори споконвіків. Свято ж сьогодні, святого Юрія на Запорогах... Спочин, ігри, розваги, а для більшості ще й кращі вина досхочу після ради. На свято це приходять чи приїжджають ще й отці та ченці, а то й козаки, що «попрощалися зі світом» — з Трахтемирівського монастиря, приходять виписчики та викотці шукати пристанища і погамування глуму й образи, завданих всякими набрідцями-приходнями чи й своїми халамидниками, мордирцями, наличниками, варнаками-зрадниками та їхніми прихлібцями.
Тяжко вартовим, бо мусять стояти і пильнувати не намайданну шуршу, а безконечну туманну синяву далечі, від якої в очах рябіє і голова паморочиться від звару. Особливо тяжко, коли вітерець донесе до них уривки веселого, святкового гамору чи хоч би й отого зазивного гулу і дзвону. Січ, як велетенський казан на голубаво-зеленому вогнищі дніпровських плавнів, кипить і піниться, клекотить і вирує, виграє й буяє...
Козаки майже всі сьогодні одягнені святково: старші, здебільш заможніші — в червоних, голубих, синіх і широких, як море, штанях, підперезані різнобарвними поясами, в кольорових сап’янових чоботях, у білих полотняних чи й шовкових вишиванках — сорочках; молодші здебільше в позиченому або в скромнішому строї, та надолужують цей недолік силою, вродою, вправністю і статечністю. Зовсім убогі — новаки, всякі збіглі, шпетні бунтівники — теж норовлять виглядіти святково, ошатитись в позичене в товаришів вбрання чи випрошене в борг у дуки...
Як у перлистій повені, грає-переливається козацький одяг кольорами, єднаючи січову масу в суцільний, розмаїтий вир-калабалик. Та не менше чарує всіх і зброя, котра свято поцінюється і бережеться всіма отут. Справжній козак втратить все, але доброї і дорогої зброї нікому не віддасть і в нужді...
Іноземні гості та бранці, взяті в останніх боях, ждучи на Січі своїх викупців-родичів або іншої участі, проходжуються повільно в гість-дворі, зацікавлено поглядають на незвичайне січове юрмище і примруженими запитливими поглядами пронизують околиці цього мурованого водами і очеретами табірного острова, цієї природної фортечної твердині, якої ще не довелося взяти цілими сонмами ординських кращих військ.
Їх надто вражає зовнішня рівність між запорожцями, між цими обпаленими вітрами, мов залізними, лицарями, що кидали зухвалий виклик самій всемогутній Порті. Їм, звичним одвічно плазувати перед вищими і бачити отаких же плазованих перед собою, ця зовнішня рівність особливо впадає у вічі і чимось вабить, як всяка романтична незвичність...
Але ось гомін і гармидер, подібні до реву Ненаситця чи Ревуна, яких, здавалося, нічим не спинити, стихають під срібний дзвін литаврів; погляди натовпу поволі повертаються в бік січової канцелярії і церкви. Звідти повагом, врочисто, як і годиться за звичаєм, іде ватагою на майдан, вільно перемовляючись, старшина. Не муштра, зрештою, не можність і не стрій-одяг, що на кожному, приваблюють погляди запорожців, а горда певність своєї справжності і користі товариству, його спокою і недоторканності.
Щоправда, не кожен із них почуває себе певним сьогодні, бо доля його старшинства залежатиме від настрою та забаганок оцього моря постатей, пристрастей і уподобань, проте кожний зобов’язаний бути прикладом незалежності і оборонцем права людського... Людське право — святість найвища тут, і хто б на неї не зазіхав, не минути йому лиха, як не тепер, то в четвер...
Час і події так відшліфували звичаї і закони товариства, що тяжко й повірити чужинцям. Не особливо порушує їх і старшина, хоч би й яким був котрийсь із старшин дукою чи лицарем. Були випадки, і не поодинокі, летіли голови і гетьманські, і нетязькі-лицарські. Ще й як летіли! І не ворогами знесені, а побратимами, січовою юрмою.
Настрій у більшості ніби доброзичливий. В сотнях поглядів світиться тепла святкова гордість за лад на майдані, за вдалі походи і звільнені ясири, за постійний харч і визвольну шляхетну славу запорозьку, та є й колючі погляди. Одні сповнені заздрості, інші — ненависті або оплаченої, до часу принишклої, підступної зради... З зими не лише старшині доводиться ставати в борню, а й козацтву, особливо по отому хотинському рушенні, коли магнати навіть свого короля признавати не хочуть...
— ...Жмайло, Владко, Павлюк, Кулага, Федорович, Кривошапка, Дорош, Кричевський, Семирозум, отець Данило Тукальський і якісь два дітлахи, видно, джури в когось,— полічив котрийсь услух старшину.
— А он там, здається, Олекса Шефран з побратимами-дончаками,— додав хтось збоку.— В чорних пов’язках усі!..
— Це ж який ще?..
— Станичник... Старочеркаський, з Дону. Майже вся січова і реєстрова людність та провідні посполиті сьогодні тут. Гаряченькою, видно, буде рада, ой гаряченькою, коли тут вони всі...— говорить той, що лічив.
— Ет, всі... Що вони без покійного рубаки-гетьмана значать? — заперечив інший.— Куди козаки повернуть, туди й підуть.