— Вчи всьому Івася як годиться,— наказував він на прощання Сабрі.— Виросте — в користь все те піде йому і тобі поміччю стане колись,— натякнув він багатозначно бранцеві. І бранця-татарина грів той натяк ще довго в Мерефі.
Весною, лежачи горілиць на свіжій траві, Сабрі оповідав Іванкові, що лежав поряд, про свою родину, про отари чужих овець, які він випасав, про дворічну службу і вправи в бея, потім — про отой фатальний напад на беззахисні села й хутори в Урусії, і тепер, як і раніше, він не жалкував, що так сталося з ним. Адже все одно жодного іншого виходу в нього, наймита, не було: не йти не міг, а пішов — має те, чого заслужив. Зате он як нудьгував він за горами й долинами рідними, за батьками.
— Пефне, вже й жифих немає, схинули мої ротичі,— скаржився мішаною татарською і українською мовами.— Шотирнадцять ше літ скоро...
— Живі вони... Куди б могли подітися? — співчував бранцеві Іванко.— Хто бідних грабуватиме?..
— Підних? — аж підвівся Сабрі, щоб глянути хлопцеві в лице.— Тільки підних і храбують...— І вкотре заходився розповідати, як порятував у Криму бранку Домну.
— Тобра тітка Томна, топра...
— А чого ж? Добра,— погодився Іванко.
— Вона ж топі — мати,— кинув він ніби між іншим.
— Що ти верзеш? — підвівся хлопець.— Яка мати?..
— Ферсеш, ферсеш,— перекривив його Сабрі, смикнувши віжками коней, що поволі тягли мажару.— Кашу, вона топі — мати!..
— Кажуть же, що Мотря мені мати... Хіба ти інше знаєш? — схопився і став на коліна перед лежачим Сабрі Іванко, розгублений і зненацька вражений та спантеличений отією новиною.
— Не снаю, не снаю,— ніби в мушлю поліз Сабрі, відмовляючись. А по мовчанці додав: — Ти мені трух-самімі, то кашу топі: Мотря не мати, а Томна — не снаю...
Мов пострілом вдарило Іванка оте, що почув. Серце так закалатало в грудях, що ніяк не міг утихомирити його. В лице ударив жар і розлився по всьому тілу.
Та тим не скінчилося спантеличення. Воно, як тенета, тримало хлопця, не даючи змоги виплутатися. Нуртувало в душі, ставило питання, і не було тому передиху й спочинку. Навіть слово «мати» стало відтепер не тим, звиклим з дитинства. «Так мати Мотря — не мати мені? — питався й пересвідчувався: а таки так, чи мати відпустила б до чужих? Хто ж мати?.. Яка вона?.. Де вона?..»
Замкнувшись ще більше, ніж досі, в собі, він щораз пильніше придивлявся тепер до тітки, фіксував у пам’яті її незвичайність у стосунках з ним, співставляв усе, що знав і бачив, і переконаніше приходив до висновку, що вона, тітка Домна, чимось дійсно рідна йому. «Чому ж не признає мене, коли так? Чому?!»
Вправи із Сабрі на якийсь час утратили цікавість. Навіть навчання з дідом Ничипором перестали захоплювати. Ходив засмучений і байдужий до всього.
Ті переміни не лишилися не поміченими Домною. Вона одразу завважила їх, намагалась розгадати, та, нічим не пояснивши, подумала, що син росте, а з ростом міняється і в характері. Дмитро, Івасиків батько, також був неговірким, надто в молоді літа...
А дні спливали, пролітали, мов змилені коні. Якось, проводжаючи додому Софійку, що тепер все частіше гостила в них, Іванко ніби ненароком заговорив про тітку Домну:
— Правда ж, тітка добра в нас?
— А то — ні? — здивовано подивилася та на брата.— Ніхто мені таких гостинців не дає, та й запаску ж ото подарувала яку, вишивати навчила трохи. Мати кажуть, що вона родичка нам,— щебетала та весело.— Тому й добра така...
— Соню! Чи то правда, що наші мати мені мати? — спитав раптово хлопець дівчину.
— Таке скажеш! — глянула здивовано та.— А як же ще? — не вірила почутому Софійка, приспинившись.— Ти ж мені рідний братик.
— А чому ж я не з вами живу, коли рідний?
— Мама кажуть, що так татко і січова старшина захотіли, коли мене ото хрестили. Ти ж в Сабрі навчаєшся і говорити по-татарському, і козацької штуки навикаєш. А хіба що?
— Та, я так те сказав...— приховав він свої здогади від дівчини.
Задуманим вертався він додому. Біля юрби дітлахів, що бавилися на вигоні, навіть не зупинився, хоч ті й закликали, обзиваючи його Сірком, погратися у «свинку». Уже як відійшов від них, здалося, ніби кинуто навздогін: «найда», «байстрюк», одначе не став вертатися і зводити рахунки: може, почулося?
Уздрівши, що ворота в кошового відчинені навстіж, а в дворі Сабрі порає прив’язаних до полудрабків мажі замилених коней, Івась зупинився й забув про свій клопіт. Щось йокнуло в грудях, а що і чому, одразу не міг збагнути.
— Хоти до хати... то хати!! — наказав хлопцеві татарин, коли той спинився перед ним, німотно питаючись.— Хоти!..
Хата зустріла його смутком. На постелі лежав не роздягнутий з дороги господар, в ногах у нього сидів засмучений Левко, а в голові — господиня. Домна і Орися, здригаючись від плачу, стояли обіч, а за ними — жінки й чоловіки з міста, міський війт та кілька січових старшин.
— Хтось там ще зайшов? — почув Іванко слабий, хриплуватий голос кошового.