Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А тепер поклоніться і нам, свідкам честі і згодозвоління,— звелів перший дід, і тут же старші козаки, що досі стояли мовчки позаду, посипали на голови Дорошенка і Федоровича по жмені землі з січового майдану.

— Оце вам, щоб не гордували...

— Щоб вірними були звичаям козацьким...

— Щоб роду запорозького, товариства січового і посполитства сіромного не міняли на шляхетство та дукати,— проказали ті один за другим.

— Отак їм! Мажте побільше, хай знають і пам’ятають,— лукаво вигукували з юрби, глузуючи востаннє, перед наступним послухом...

Тим часом два джури принесли велике вербове корито з водою і новий хрестатий рушник. Обрані, радо прискаючи, помили наспіх голови і чола, витерлися, тримаючи рушника з двох кінців, повагом причесали березовими гребінцями оселедці і, заклавши ті за вуха, неквапом і статечно знову вклонилися на всі боки:

— Гордими не будемо! Вірними будемо! Товариства і роду козацького не забудемо!.. Кланяємося і офіруємо вам за все!..

— То ось вам тепер, ваші милості, і знаки влади до рук,— сказав писар Семирозум, вийнявши з оздоблених перлами шкатул булаву і пернач, і передав їх Дорошенкові і Федоровичу.— Тепер гратулюю вас обох і кланяюсь від себе, знакомитої старшини і всього товариства чесного, низового, середнього і верхнього,— розставивши руки, схилив він покірно голову.

Дорошенко і Федорович тим же відповіли писареві, обвели примовклий натовп поглядами, урочисто помовчали і, переглянувшись між собою, для годиться прокашлялись.

— ...Проречіте ж і ви тепер нам, побратими-молодці, що шануватимете нас і в послусі до нас будете, вимогливості нашої не осудите, поки ми ці почесні ознаки-берла влади тримати будемо,— звернувся першим до натовпу і старшин Дорошенко.

— Клянемось бути в послусі! — повторив тричі дужим гулом натовп.

— І ви виречіть, військові, посполиті, цехові і інії товариші: осавули, сотники, курінні отамани, старшини посполиті, цехмістри і полковники, славні діяннями,— обвів поглядом він тих, що сиділи за столом, і тих, що чималим гуртом стояли збоку натовпу.

— Клянемось тричі! — прогули невпопад нижчі привідці.

— За відсутністю наших велеславних і добліїх попередників, ми засвідчуємо повагу до їхніх персон через цих ось синів: Левка та Івана — і дяку поштенності за решпектну службу та привіт батькові передамо оними,— витіювато промовив Федорович, поцілувавши обох хлопців у голови.

— Кажіть: «Дякуємо за честь, передамо!..» — нахилився до хлопців писар.

— Дякуємо за честь,— неладом відповіли юнаки,— пе-ре-да-мо батькові!..

По переобранні Владка генеральним писарем і суддею, а Семирозума — січовим писарем, обряд закінчився.

— Послухайте ж, побратими,— вигукнув до натовпу урочисто січовий писар Семирозум, як владця на Січі,— чтенія мого!

«В літо боже 1625-те від рождення господа бога нашого православного, а місяця квітня, 25-го дня, у день святого Юрія, славне військо, низове, середнє і верхнє та чільники посполитства на Вальній раді, помолившись Всевишньому богові і пречистій діві по усопшому славному гетьманові нашому Петрові Конашевичу, сиріч — Сагайдачному, і за прикутого болізнею славного лицаря і кошового колишнього нашого — Лукіяна, ізреченіє от немощі, для якої ні цельби, ні бальства не відшукати, його прийнявши, полковника Михая Дороша єдиномочним гетьманом і воєводою, а отамана Тараса Федоровича, сиріч Трясила, кошовим Січі Запорозької обрало... Сіє у літописанію нашому електовному рукою своєю власною списав єсмь Олекса Семирозум, війська запорозького, низового, середнього і верхнього писар...»

— Слава!

— Слава-а-а!.. Слава-а-а!.. лава-а!... ава-а! — лунало на майдані довго і гучно, і чулися в тому гомоні захоплення від наслідування звичаїв, радість за обраних і втіха від сподіваного свята.

— Оце обрали!.. Не кого-будь!..— хизувалися рядові козаки із убогіших.— Це тобі не Чорний аспид!..

— Та цитьте ви!.. Нічого не розібрати! Ей, квакші!..

— Велимо коморникам викотити тридцять барилець оковитої і п’ять — браги для товариства в честь святого Юрія!..— прокричав у натовп з почесного місця, наче в кадуб, за столом Трясило.— Хай святиться ім’я боже серед нашого братства в цей день!

— Слава-а-а! Хвала-а-а! — заглушив Тарасів голос радісний рев юрби.

— Дуже вже мирно та згодно пройшла нині ця рада,— нахилився до писаря сумовитий Марко Жмайло.— Або на гаразд це, або навпаки,— додав він, виходячи з-за столу. За ним услід пішов до обраних і отець Данило Тукальський.

— Козацтво, принишкло слухаючи казання, тримаючи в руках шапки, шепотіло сотнями уст молитву, проказану пастирем.

— Благослови, боже Христе наш, слуг твоїх на борону віри твоєї, во здравіє і многая літа роду нашого!.. Амінь!..— проспівав він, поклавши на чотири боки хреста, і попрямував до січової церкви, наздогнавши дидаскала, ктитора і кількох клирошан...

А в церкві, в тьмяному мерехтінні свічок, січове товариство, заповнивши донеможна всю просторінь, довго молилося при витягнутих до половини з піхов шаблях в знак того, що кожної хвилини воно готове боронити віру й землю свою від напасті...

16.