За мить він уже сидів верхи, гнав коня вигоном, падав то на один бік, то на другий, на бігу повертався в сідлі то назад лицем, то наперед, кілька разів ніби ставав на землю, але тут-таки сідав у сідло. Найцікавішим був кінець отієї забави, коли він понісся на повному скаку до двору, сидячи спиною наперед. Івасеві аж дух перехопило, як він, наблизившись до тину, миттю повернувся лицем наперед, і кінь стрімголов так же легко перескочив через тин у двір. Хлопцеві здалося, що не кінь переніс вершника, а навпаки, вершник перекинув і себе й коня через пліт, як на крилах.
— То твій буланий навчений,— зауважив він, ошатуючись.— Жаль такого красеня,— похитав він головою, подивившись на татарина.— Оце називається, хлопче, перешкода,— погладив він Івася по галові.— Тин, рів, яма, окіп, кущ, закриті ворота чи грузька річка-потічок — все то перешкоди, які мусить узяти справжній навчений козацький кінь, а з ним і вершник! — повчав він, не підозрюючи, з яким захопленням слухає його Іванко і що робиться при тому в серці Домни, що стояла невдалік. Вона по-своєму поцінювала хизування Корнія, порівнювала його з Дмитром. Навіть оцей буланий їй здався тепер подібним до тарпана, що його колись об’їжджав за хутором Дмитро.
— Гарно тут у вас, та мені вже пора. Кінь мій там не прив’язаний? — показав він на стайню і легенько свиснув. У відповідь на той свист почулося заливне іржання, а за ним, невдоволено мотаючи головою, зі стайні вийшов і потюпав прямо на господаря його кінь.
— Бувайте здорові і щасливі ще раз,— кинув він запитливий погляд на свою обраницю.— Не поминайте лихом...
— Щасливо їдь та не сумуй марно,— пішла за ним услід Домна.— Приїжджай.
— Буду,— заострожив вершник коня у воротях.— Неодмінно буду...
— Ну й їздить! От би мені так! — заздрісно похвалив гостя Івась.— Він і ще приїде, тітко?
— Їздив би, коли б твоя тітка того хотіла,— відповіла за Домну Орися, що підійшла в цю мить до них.— Чудна ти якась, посестро!..
— Долі, сестрице, й конем отим не об’їдеш,— попростувала в роздумі та розхвилюванні Домна до хати.
14.
Зразу після Чесного хреста в родині кошового відсвяткували радісну подію. На всю Мерефу гуло і співало Орисине весілля. Домна особливо його відчула, бо й господарювала, і першою дружкою в посестри була, і помагала стравницям так радісно і старанно, як ніколи досі. Подія ця покликала із Запорогів і кошового з Левчиком.
Домна, вважай, світа не бачила за роботою та наглядом, незчулася, як і проводжати та прощатися довелося. Вона чи то з заздрістю, чи то з журбою дивилася на посестру і, не знати чому, то плакала, то крізь сльози сміялася, а Орися відповідала їй тим же. Просто розірвати їх не можна було.
Як вивезли вже молоду з двору, розчулена приповіданнями дружок та старших, Домна засумувала, аж всім у вічі те кинулося, і довго потім той сум не лишав її чола. Правда, була й розрада, бо, від’їжджаючи, господар лишив на Катеринине прохання Левка, і в дворі та й на душі в Домни бували й веселі просвітки завдяки цьому, хоч вони і не заповнювали того куточка, що належав колись Оришці. Її від’їзд, наче поклик до чогось, стояв за двором привидом і нагадував про себе Домні постійно, дивився паморочливими Корнієвими очима їй в душу і терпляче, але вперто чекав свого часу, свого невідворотного звершення...
— ...Ти пролізь на череві до грядок не підіймаючись, тоді побачиш,— хвальковито переконував Іванка Левко тими штуками, що навчився на Січі протягом піврічного молодикування.
— А ти хіба пролізеш? — вдавав здивованого хлопець, підморгуючи Сабрі змовницьки.
— Я ще й не того там навчився,— хизувався молодик.— Навіть тебе дотягну туди, не підіймаючись. Мені не раз доводилося тягати й дорослих...
Знявши розшитого жупанця, він хвалькувато поплазував сухою травою до грядок. Іванко вирушив і собі слідом, час від часу вкладаючи Сірка, що не хотів повзти і плутався на весь зріст обіч.
Лише Сабрі стояв на місці, сумував, примиряв суперечки молодих побратимів, подавав знаки та команди.
— Бачиш, ти також зумієш, коли робитимеш по-моєму,— підсумував Левко старання Іванка.— Хочеш, то й на герці поб’ємося з тобою?
Іванко, що ледь терпів, щоб не похвалитися перед побратимом знаннями, приховав утіху, загадково переглянувшись із Сябрі, і ніби нехотя згодився:
— Як так хочеш, то попробую... на дерев’яних...
Сабрі забарно розставляв їх на певній відстані, тішачись своїми виучениками, був собі на умі щодо скромності Івася. А поєдинники споважніли, приглядливо обхопили один одного, примірялися, пробували, то наближаючись, то віддаляючись, підступно напасти один на одного.
— Той мек! Бий! — гукнув татарин Івасеві.— Гіт! Гіт! Іти! Лефко! — заохотив і того, хоч бачив, що він і сам уже захопився забавкою.
І ось шаблі схрестилися. Хлопці навперебій замахали ними, закружляли один коло одного, аж пес з незвичності та несподіванки кілька разів гавкнув на радощах; Левкова шабля вправно опускалася над Івасем, що все ще лише боронився, натрапляла на супротив, і Кошовенко скоро відчув, хоч і не подав знаку, що Івась тепер уже не той, яким був півроку тому... Зовсім не той...
— Биш! Биш! — під’юджував Сабрі, присідаючи до землі та заглядаючи з боків, щоб краще бачити поєдинок.— Биш! —, кричав він на вже упрілих і захеканих хлопців.— Биш, Іфанку, биш! — радів він отим градом ударів меншого, від яких Левко ледве встигав відбиватися.— Биш!..
Вже кілька разів старшому вдалося зачепити шаблею меншого, але й менший не лишився в боргу, нанісши удар в плече, аж Левко розгубився з несподіванки. Він напружував усі сили, щоб витримати отой Івасів град, кинутий на нього без зупинок.
— Здаюся!.. Здаюся ж! — ніби жартома, але з досадою в голосі вигукнув Левко.— Ти молодчина, вивчив, бачу, ту штуку вже,— захекано підійшов він до побратима.— І на конях вправляєтесь? — подивився він на вдоволеного Сабрі.— Тепер і я з вами повправляюся тут.
І почалося небачене в дворі кошового. Сабрі зовсім відбився від господарювання за тими вправами з хлопцями, та й вони цілими днями мучили коней, билися на шаблях, стріляли з луків, арканили, копали підкопи в глинищах, повзали, аж Домна не встигала прати їм одяг. І Левко, і Іван помітно змарніли за цей час, ба навіть пес охляв коло них. Проте і успіхи були неабиякі: тепер буланий навіть через ворота в двір то одного з них, то другого вносив на собі.
Все було б добре, коли б хлопці не зачали по намові діда Ничипора щоденні бійки між собою та борюкання. Вони щодня верталися в синцях, особливо Івась, та подряпинах, бо бійка була справжньою і, що б там не було, мусила кінчатися подачею дружньої руки один одному на знак миру. В бійці тепер дозволялося навіть застосовувати підступність всіляку та хитрість, що розцінювалося і дідом Ничипором, і Сабрі як успіх, а не віроломство. Іванко часто повертався до того збитим, брудним і окривавленим, що в Домни аж серце заливалося сльозами від болю за хлопця. Не подобалося те і Катерині.
Вона не раз показувала тихо годованці і Сабрі, як хлопці крали для буланого в коморі овес додатково, доглядаючи коня по черзі. Дивувалася отим усім і Мотря, що навідувалася часом, а що вже мала Софійка тішилася та раділа, коли знала, що малий перемагав Левка у бійці, або коли хлопці те навмисне при ній демонстрували, то й слів не було. Навіть кошовий, що навідався погостити додому на Різдво і забрати з собою Левка, визнав, що хлопці дарма не гаяли часу. Він і битися при собі наказав хлопцям насправжки, чим геть засмутив Катерину і особливо Домну.