Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви мене кликали, тітко, чи то Сірко знічев’я гавкнув? — вийшов із кущів хлопець.— Він тепер навченим став знаєте як!..— погладив хлопець голову псові.— Гавкає, коли шукає мене.

— ...Не кликала, але сідай, спочинь трохи,— втішилася вона нагоді, відчувши, як острашливо колотиться в грудях серце.

— Домашко! Домно-о! — почувся гук господині з двору.— Десь тут, здається, вона щойно була,— наближалася до саду й розмовляла з кимось господиня.— Там гості до тебе,— показала на хату.— Якийсь козак, знаний тобі, чи що,— попередила вона прийомницю вже на ганку, помітивши і переляк, і здивування, і острах в очах тієї.

— Може ж, не до мене? — шепнула Домна наспіх.

— До тебе, до тебе... Заспокойся... Побудеш з ним сама, бо я й на цвинтар не виберуся.

— Лишилися б, паніматко, бо незручно мені з чужим,— благально глянула Домна на господиню.

— Та... може ж, він і не такий чужий уже,— посміхнувшись, змовницьки шепнула Катерина і пхнула її через поріг перед собою.— Побуду вже...

— Добридень, Домашко! Чи впізнаєш мене? — підвівся з лави козак.— Чи, може... і пізнавати не хочеш?..

Домна так і застигла при порозі. Дуже зблідле лице її спершу спаленіло рум’янцями, далі зашарілося аж до вух.

— Те, правда, вже давненько було, могла й забути все. Я... з Топильного, як, може, пригадуєш,— зам’явся гість.— Вирятував тебе топленицею,— подивився він розгублено на господиню.— Аж із дна дістав її. Ледве виходили мати, бідну,— пояснив він розгубленій тією новиною Катерині.— Мене ще, як на ту біду, в кіш покликали нагло... А туди як попадеш, то, самі знаєте, ще добре, коли хоч пізно вернешся. Приїжджаю ото додому, спішу, як на пожежу, питаю: де?.. Мати в плач. Думав я, думав і хоч би до чогось додумався. А тут ще побратими на сміх підняли, хоч у ченці йди з горя... Так і жив ото, поки почув через людей, що тут опинилася... Сів на коня та й до вас оце...

— То проси ж за стіл,— ледве знайшла можливість Катерина спинити ту мову гостя.— Бо воно що з дороги ви, а що час уже обідати. Не турбуйтесь конем, Сабрі, татарин у нас, подбає про нього і попильнує,— помітила вона незрозумілу тривогу гостя.

— Та я, спасибі, не голодний,— відмовлявся за звичаєм гість, наблизившись до столу.— Я в справі,— присів він.— Хотів...

— Коли й у справі, то їжа не буде вадою,— розгадувала почуте на ходу господиня.— Перекусите, що бог послав,— ставила вона на стіл страви.— А ти чого ж як на бекеті стала, Домашко? Мисник підпираєш? Припрошуй гостя, до тебе ж приїхав... Та й сама сідай, як звичай велить...

Домна присіла на ріжок ослона, не знає, куди подіти руки, і та зв’язаність її вплинула й на гостя, і на господиню. В хаті запала на якийсь час незручна тиша.

— ...Та не лізь ти, псюро! — порушив ту незручність Івась, переступивши поріг слідом за Сірком.— То ви вже не будете в бджільнику, тітко? — запитав він розгублено, видивляючись на одіж нежданого гостя.

— Потім, Івасику, пізніше,— зашарілася Домна.

— Отож у справі, кажете? — знайшлася господиня.— Піди, Івасику, та повправляйся на коні,— випровадила вона хлопця надвір.

— Так,— зітхнув козак.— Приготувався, та вибачте, що й з мови збився, як дійшло до того... Ви не подивуйтесь, я, бачите, літа збавив, думаючи про неї. Вросла мені в думку відтоді, що оце аж зрадів, як знайшов. То чому б нам, як кажуть, не зійтися на мові, коли на те пішло, не стати їй мені за жінку... Мати старі вже, сестри відлучилися, а я — одинак. Могла б і жити зі мною по-божому, бо й матері вона дуже до вподоби,— ніяковіючи під поглядом господині, закінчив гість зізнання.

— То таки правда, козаче,— виручила обох у мовчанці пані Катерина,— я не бачу якоїсь перешкоди в тому,— співчутливо подивилася на козака.— Не в обиду кажучи, в літах уже вона... Всякі хороші люди трапляються, а вона все не дає згоди... Чи важко їй, чи, може, горда, чи не легкодуха, як молодші, то, дивись, і тепер не відважиться, а подумати захоче.

— Свята правда, паніматко,— підхопила стиха, кинувши вдячний погляд на Катерину, засоромлена Домна.— Ви, спаси біг вас, розумієте мене. Мені й самій приходило... бо краще б уже... той, аніж одній в мої літа. І тобі я вдячна, козаче, і за те спасіння божеське, і за пам’ять та прихильність... Та... ще свою душу спитаю, а тоді... І сама не знаю...

— І за це дяка моя тобі,— готувався підвестися козак, споважнівши.— Люблю щирість. Краще, кажуть, не дуріти, аніж потім жаліти. Я не втрачаю надії,— підвівся він нарешті з-за столу.— Дуже, кажу ж тобі і вам, паніматко, моя думка про тебе в серці лежить... І признаюсь, коли вже ні за кого, то й мені легше буде, а ось коли б когось іншого уподобала, то — хоч сам у те озеро вже кидайся...

— Бог з тобою, Корнію,— перейшла злякана Домна на «ти».— Якщо зважуся, то лише за того, хто життя мені врятував, не інакше... Та й мати Вустя і ти мені до вподоби, так що...

Гість не знав на яку ступити з радості, перехрестився до ікон, подякував Домасі за сказане нею, потупцювався і взяв шапку:

— Може, дозволите, паніматко, ще навідатися колись? — обернувся до господині.

— Чого ж, неодмінно навідуйся. Може, воно щось і вийде. Бо живий живе гадає,— всміхнулася вона, явно вдоволена козаком.— Проведи, Домашко,— звеліла прийомниці.

У дворі біля коня вовтузились Сабрі та Іванко. Довгогривий, буланий, з лисиною на чолі кінь неспокійно тупцював ногами, щулив вуха, ніби намагався вкусити когось, кидав невдоволено головою, переступався.

— Биш... Икі... Рас.... Тва!..— командував Сабрі, і хлопець невміло хапався за довгу гриву коня, незграбно дерся на нього чи зіскакував на землю.— Фене аяк... не топре нохи,— сердився, мотаючи головою, навчитель.— Не топре!..

— Чому не добре? — хотів обуритись нетерпеливий Івась, але, уздрівши поруч гостя-козака і тітку, стримався, соромливо примовк.

— Ану ще раз спробуй, хлопче! Хай побачу сам,— попросив гість весело.— Лише намагайся витягуватись на лівій руці, коли підскакуєш. Отак!.. Вище скакай! Закидай ногу!.. О, бачиш, молодчина. Тут пружність в ногах і руках — головне. А відступись-но, гляну! — підійшов він впритул до коня.

Якийсь час козак стояв спокійно, ніби роздумував, потім погладив буланого по шиї, почухав між вух. Нарешті поплескав коня по спині, і той, невдоволено переступивши з ноги на ногу, замирливо принишк.