Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І Катерина, і Домна не заперечили господареві в його рішенці, хоч і перша, і друга були невдоволені ним. Одна лякалася, що Левчик ще замалий, хоч і глушила це почуття гордістю, а друга журилася про себе, що Іванко без побратима лишиться тут. Злякало її й оте нагадування, що не тепер, то в четвер, а доля відірве від неї сина, хоч би як того не бажала...

Аж на самоті з чоловіком, як переговорили, здавалося, про все і в хаті всі поснули, Катерина несміливо зауважила, горюючи в думках:

— Лишив би ти його ще вдома... хоч до весни... Шаблі як слід не підійме... З малим подружив же он як... Самотнім лишиться малюк...

— Нічого... Хай звикають до долі... Джуруватиме в когось... А дружба, коли справжня, від того тільки зміцніє,— вже крізь сон зауважив він дружині.

— Та воно ніби й так. А все ж...

Не минуло й трьох тижнів, як Левка відпровадили з батьком у дорогу. Цю подію найбільше, мабуть, пережив Івась. Для нього була вона якимось порогом, через який хотілось, а не міг переступити. Спершу в його вразливому тямку гостро і невідворотно постало питання: хто для нього Мотря і хто Катерина, чому полишив одне і опинився на іншому подвір’ї? Бачив якусь нерідність в сім’ях, прикриту жалем до нього та загадковістю, що не знав, куди з тим і подітися...

— Тітко, а чому я маю проситися, щоб піти до матері? — звернувся він по довгих роздумах до Домни.

— Колись розповім і те,— відказала та, відчуваючи, як закалатало серце в грудях. «Ну, почалося...» — злякано подумала.

«Колись,— мізкував простуючи у супроводі нерозлучного Сірка до Гундиного обійстя. — А чому колись?»

У Мотрі гостив аж до вечора, бавився з малою Софійкою, що, вже дибаючи, пробувала щебетати до братика всякими «цьому», підмітав тік, тягав снопи на сонце, рвав лободу і щавель поросятам, приганяв гуси аж з берега. Робив усе, що мати Мотря веліла.

А дівчина, рада товариству, не відставала від нього, аж мати дивувалася.

— Чи мені вже йти, мамо? — спитав він, як звечоріло.

— Аякже, сину,— заклопотано відповіла Мотря.— Неодмінно йди... Дід Ничипір прийде ж, турбуватиметься.— І вперше відчула вона у тому запитанні хлопця осмислений зміст.— А ти не плач, Софійко, не плачі Він скоро прийде,— заспокоювала малу, виручаючи себе.

Пес жваво скакав поперед хлопця, відбігши геть, присідав і знову біг назустріч чи сидів і пильно вдивлявся Іванкові в очі, ніби намагався розгадати причину його задуми. Але хлопця не розраджувала та його щирість. Він аж оглянувся на Мотрину хату. І привиділось йому, що бляшаний півник на ганку і дерев’яні голуби на віконницях, лелека в гнізді на хаті дивились на нього, і хотіли щось сказати втішне, і боялися господині.

«Не хочете мене, то й не треба!» — майнуло в свідомості. І хоч до кошових тепер, по від’їзді Левчика, не тягло так, як раніше, та все ж вони чомусь чулися ріднішими, особливо видавалася йому такою тітка Домна, якій забаглося й поскаржитися на всіх, хто цурається його.

— Іфан! Твоя стріляй і моя стріляй! — зустрів його на подвір’ї Сабрі.— Моя зробиф новий оки,— показав він свіжозмайстрованого лука.— Ходи!..

З того й повелося. Майже щодня, коли Сабрі закінчував порання по господарству, вони йшли на луки, стріляли й поверталися аж увечері. Домна завжди зустрічала їх і тішилася, що син росте, вчиться, мужніє. Вона навіть отому бранцеві була безмежно вдячна, бо ж той щиро й щедро прив’язався до хлопця і ділився всіма своїми вміннями, незгіршими, як в діда Ничипора.

— Іфанко їв вурмек! — хвалив часто хлопця за вечерею Сабрі за старанність.— Моя його учи татаристан говори, а його моя учи,— тикав пальцем він себе в груди,— казакистан говори...

Домна була тому рада, бо це давало перевагу хлопцеві при можливій навалі чи ясирі, сприяло б при біді облегшенню долі. Вона й сама тепер часто пробувала говорити із Сабрі татарською мовою, і хоч мала багато погрішностей, все ж вони розумілися між собою, чим особливо втішався хлопець.

Одного дня до Івана прийшов і очікуваний дід Ничипір — мав учити грамоти. Хоч як лякався його приходу Івась, та разом з тим і тішився. Старші не нахваляться нею, грамотою. А коли подобається старшим, то чому має не подобатись і йому.

Сидячи в світлиці, вони нарешті порозумілися, і дід, шукаючи до хлоп’ячого серця підступи, став захоплено оповідати різні бувальщини чи то з свого, чи з побратимового життя. Цікавому хлопчикові вони лягали на душу, як свіжа крапля води на спечену землю. Особливо пристрасно малий брав до серця ненависть до людоловів: турків і татарів.

— ...А то ще дід мій казав якось,— говорив трохи хвалькувато старий,— про Стародуб-місто. Король подарував, колька б йому в печінки, козакам те місто, що Трахтемиром зветься. Там і тепер їдне, вважай, пристанище є для всіх калік та немічних козаків, найпаче для старих геть, що попрощалися зі світом, тобто постриглися у ченці. А стоїть те місто...— зітхнув він.— Ехе-хе,— спинився.— Хіба лише там прославили себе козаки, рятуючи зобиджений люд?.. Кликав їх король і під Бинин-місто, і в Волоську землю допомагати тамтешньому господареві Симеонові Могилі, Петровому батькові, що тепер віддячується нашому людові заступництвом віри православної як митрополита Київський та Червоноруський, і під Фелін-місто, де наклав головою славний наш гетьман Самійло Кішка, і під Кірхольм на шведів, і в Семиградщину аж під Відень-місто та на Варну... Мені також припало з тих походів доста, бо ходив і під Ізмаїл, і під Кілію, Акерман, Трапезунд та Сінопу проти Насухи-паші, і в Стамбул, де звільняли ясир і турецьку погоню під Очаковим на абордаж брали... Був, правда, і в Солониці... Та на днесь того тобі доста,— нарешті примовк він, беручи до рук книгу.

— Почнемо з абецадла... Аз... буки... віди, глаголь,— басовито почав старий, споважнівши.— Повтори оте ж за мною і дивися на мого вказівця,— тикав він жовтим від люльки, закоцюрбленим пальцем у рядки давно засмальцьованої книги.

— Аз... буки... глаголь,— повторив жваво хлопець, підвівши очі.

— Я тобі покажу — глаголь! — грозив учитель.— А віди куди ж ти подів? Що оце?

— Віди...— несміливо подивився старому в очі Івась.

— Глаголь, дурню! А це?

— Це — аз, це — глаголь...

— Хлахоль, хлахоль,— підхопив Сабрі, що досі мовчав збоку.

— То й ти вчитися хочеш? — вдавано суворо подивився на невірного старий.— Ось, бачиш, він хоч і татарин, а знає, що всяке ученіє світ єсмь...