Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сірко згадав, що під його впливом Сацько Туровець написав рукою Суховія і вислав нарочитим гінцем листа до гетьмана Юрія із пропозицією Січі вимагати від царя негайного відкликання московських залог і воєвод із усіх міст, які вони посіли силою в порушення Переяславського трактату, і негайної царської відмови від об'яв і призначень своїх наказних гетьманів Цюцюри й Сомка на Лівобіччі. Він же порадив направити обом претендентам від Січі пересторогу: не згоджуватися бути наказними при живому гетьманові, хоч і сумнівався, що любовладці послухають його. Спровадив Сацько гінця і до варшавського двору із домаганням не порушувати Гадяцько-Ставищенську домову і не використовувати перекинчика Тетерю як наказного при живому гетьманові Юрієві. Неприємним, правда, було Сіркові те, що Суховій і Сацько Туровець послали з гінцями листи і султану та ханові, запевняючи їх у приязні Січі до їхніх високих дворів і навіть натякаючи на краще прийдешнє в стосунках...

Близився день до полудня, коли Сірко прибув у Капулівку і впав у розпуку, бо не застав живим батька Дмитра: той помер ще вчора звечора із його ім'ям на вустах і лежав уже на марах — помитий, поголений, перевдягнутий, з розчесаними розкидистими вусами і ніби аж довший, при відкритих навстіж по покону сінешніх дверях і воротах. Мачушине голосіння почув Сірко ще звіддалі, а материне його доповнило, коли зіскочив із коня в дворищі. Тесали теслі в оборі хреста на готовій домовині, що пахла живицею, віялися на вітерці темні стрічки на лиштвах дверей, побожно хрестилися, виходячи й заходячи, посельці, читав баритоном молебень над покійником капулівський диякон Назар так огучено-барабанно, що чути було аж у дворі...

Запізнився Сірко і застав мертвого батька та осудливий погляд челяді, приятелів покійного: отця Прокопа Чечіля, війта Захара Мазура, судді Ритора Квача і скриба Прокопа Лихолая, уже не кажучи про господарів жалобного двору Притул: Ганну та Анджея, Катерину-Каську та Петра, Оксану-Саньку та Яцька, які були колись приведені в цей тихий закуток Великого Лугу до діда Капули покійним Корнієм Слимаченком. Жінки-Притули допомогли обмити, одягти та окрепно отраурити покійного свічками і кренами-стрічками; марами, ямою та свіжовтоптаним путівцем на цвинтар піклувалися чоловіки, а Яцько навіть приніс із дому на оббивку труни червоної китайки і велетенський кетяг дорідного плоду калини в шанобу покійникові...

Стоячи в неймовірній печалі під докірливими, як йому здавалося, поглядами челяді перед мертвим батьком, Сірко картав себе за те, що весь свій вік він чомусь то не встигав, то прогаював бути там, де неодмінно мусів би бути, уже не раз роблячи висліди, що не лише над ним особисто, а й над поспольством рідним постійно висить якесь невідворотне дання-прокляття, якого не обійти й не обминути.

Що Сірко має повернутися у Вінниччину до свого полку, на Січі знали не лише старші та знатніші, а й рядові козаки. Але про те, що він гукне туди і козаків-охочекомонців, умовивши обозного Васюру Вареницю піти з ним та настоявши на призначенні Суховія, як знавця татарської мови, наказним обозним і писарем Січі,— і не здогадувалися.

Отож колишній спудей Могилянського колегіуму, потім ханський бранець, сотник та знову бранець Бекташ-мурзи — Петро Суховій став твердо писарем Січі і наказним обозним, подружившись і побратавшись у копії із молодим скарбничим Григором Сагайдачним, бунчужним Іваном Гусаком та головним гармашем Філоном, сином капулівського скриба Прохора Лихолая, не кажучи про приязнь до нього самого Сацька й інших знатніших. Мусів змиритися із тим становиськом спудея і Сірків противник Іванець Брюх — польний наказний і курінний, зваживши на те, що Суховій став господарем над полоненими Сірком ординцями, які чекають викупу, а відтак обіцяють зиск не лише Кошеві, а і йому, Іванцеві.

На несподіваній раді, про збір якої піклувався й Іванець Брюх з метою не допустити походу охочекомонців на чолі з Сірком, його заходи були марними, бо Сірка підтримали не лише старші й знатніші, а й чимало рядового козацтва, в тому числі і з брюховецького куреня. Допомогло Сіркові і ослаблення морозу та присилка із Пальника Адамом Сулимкою гінця до Січі з проханням повернути туди Сірка «за вимогою усіх залог, а найпаче їхніх сотенних»...

На біжучій раді старшин, де Сірко об'явив обумовки давніших, постійно сталих зносин Січі із Вінниччиною, було вирішено побудувати та обладнати двадцять нових і повністю полагодити всі старі чайки, визначено, скільки належить забити коней, виловити риби та вполювати дичини для засолу пастроми, спекти коржів, плескачів, перепічок, балабух, книшів і калачів на сухарі, зготувати списів і луків, закупити чи виготувати зброї, поташу, селітри, одягу, полотна, возів-мажар і саней, пошити овечих та вівчужних штанів, чобіт, кульбак і іншого за кошт викуплених ординців...

По овеселених церковними дзвонами колядках, щедруваннях, маланкових штукарствах та водохрещенських пияцтвах козацьке поспольство в Коші повернулось до буднів і клопотів, дисципліни й порядку, обов'язків і приготувань охочекомонців до походу. І всі зрозуміли, що в Січі появився господар-воєвода, що вміє вести життя Коша в ритмі праці, стриму і порядку...

«Оце завдань-злеченів пан Сірко надавав нам на днесь, що й спати не буде коли»,— жартували старші в чолі із Сацьком по скінченні ради.— А так, відсвяткували-сьмо, слава Богу, гулі-гопки, то й про працю треба думати та піклуватися,— вторили їм менші уже в роботі — великій і негайній, під заливні клепи і дзенькоти ковалів, бухкання кадубників, дзвони сокир в руках теслів і виспіви пил по тартаках-пильнях. На щастя та добро, погода стояла на рідкість відлижна, і це радувало нечисленне Січове поспольство в Коші...

По скінченні ради, негадано-неждано для Іванця Брюха, в січовій канцелярії, по домовленості із Сацьком, відбулися Сіркові потрактування із польним наказним та курінним.

...— Я тобі минулого року наказував відігнати ногаїв, перешкоджаючи їхнім спільним діям із ханом,— мов вичавлював із себе слова Сірко,— а ти прилучився під січовими штандартами від мого імені до воєводи Ромодановського та самочинно пішов на братовбивство проти Виґовського, опустивши навіть квестії-катування козаків та дуванення здобичі. Мало того, ти в осліпі поруйнував, погромив та попалив Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин і вернувся на Січ лише по третьому моєму наказові, коли скінчив свої смертовбивства. Це був твій непростимий злочин проти Коша, і проти мене осібно, і проти люду посполитого нашого. Злочин шельмувальний, хоч ти мене й не обвів навкруг пальця. Мене стримало не віддати тебе до суду і кари лише моє небажання доводити ще й Січ до міжусобства,— проколював Сірко Брюха гострим поглядом.— Але я утримався від твого покарання не для того, щоб ти тепер із куренем проливав сльози тобою покатованих та пограбованих! Не для того, кажу,— погрізнішав Сірків голос,— щоб ти повторював про мене бояринові вигадки про маєтність і фільварок, за які я повів умирати січовиків! Не для того, врешті, щоб ти зносився від імені Січі, як польний наказний, мною поставлений, із Ромодановським і отримував від царя ясаки за злуку із воєводою і за вивідки! — цідив слова Сірко.— Думаю, розумієш, що можеш скінчити біля судового стовпа-слупа!..— тяжко дихав Сірко.— Галябурдуєте, галяндруєте, бенкетуєте і ворохобите в наклепах та нацьковах, а до чого те приведе? Лишаючись курінним і польним наказним на Січі по моїй волі і милості, затям собі це і в подальшому дивись та думай! — пригрозив Сірко Брюхові.

— У тебе,— облизав Іванець уста і витер лоба зі страху,— з чужого похмілля болить голова. Твій наказ щодо ногаїв я виконав, отамане,— розумів поважність звинувачень Брюх.— А на Ромни та інші міста я пішов, бо був певен, що ти те одобриш. Адже і ти був проти Виґовського? Чи я помиляюся, може?!

— Проти Виґовського, шельмо, але не проти сотенних міст, які ти попалив, не проти бідарів, яких ти пограбував разом із Ромодановським, прикликаним від мого імені!.. По лезові ходиш, захланцю! До судового стовпа просишся, паплюжнику-баніте!— ледь стримуючи себе, пристукнув Сірію у стіл затиснутим п'ястуком.

— Прости, отамане й полковнику,— викручувався Брюх.— Не відаю, що я там у корчмі,— переводив він вину у міжусобне русло,— сп'яну бовкнув, то чи ж можуть ті слова затьмарити нашу приязнь і спільні долі козацькі? І ясаки хай тобі не стануть впоперек горла, бо хіба ж моя вина, що москалі дають їх мені, а не тобі? — перекручував він непростимі звинувачення в другорядні.

Іванець Брюх завжди боявся. Криючись потом, пасував він і тут, але зважав, що Сіркові не до нього зараз.

Сірко розумів марність розмови з Брюхом, проте по мовчанці попередив:

— Повторюю, лишаючись у Січі польним наказним, в першу чергу, із моєї ласки, думай, порочачи мене й інших чільців, чим ти скінчиш! Я тобі востаннє простив, і тільки через обставини, які склалися. Наступна наша полема, коли ти продовжуватимеш так вести себе, буде іншою! Я тобі це обіцяю, вовкулако!..

Завершилися лаштування в дорогу охочекомонців, як і завжди, відправою молитви в січовій церкві, поєднаною зі святом Трьох Святителів. Присутній на ній Сірко, думаючи вже про Вінниччину і події по всій Гетьманщині, неуважно слухав проповідь кошового отця Петра Буркуна, свого соратця ще в поході на Азак під проводом гетьмана Півторакожуха, та, крім напуть до єдності, взаємодопомоги і нещадіння сил у захисті ойчизни, звернув увагу на такі його слова: «Никонівці, як і польські латиняни, спотворюють канони нашої віри, перекручують її історію, калічать обряди, нівечать і ламають наші звичаї, полишені нам прадідами. Вони намагаються вижити із нашого буття рідні ужитки та прикмети нашої спільності: і тих, що під Польщею, і тих, що під Литвою, і тих, що починають бути під Москвою, розселившись по слобідських землях. А ми — один народ, у нас одна кров, віра і неволя, одне прагнення бути на своїх землях вільними християнами. Лихо наше нині гірше від ординських людоловств, і саме тому, що й ляхам, і литвинам, і московитам вигідно розколоти нас на шматкові терени, окремішні домагання й озвичаєності не лише оружно, а й духовно, ви, похідці доблії, мусите всіляко противитися цьому, як гріхові Божеському й ойчинному...

Благословляю і напучую вас не по своїй волі, а по волі Божій і поспольній!.. На обширах Стародубського полку, як і під Литвою та Польщею, відправу ведуть перекинчики-никонівці, паплюжачи часом теперішню Київську церкву і її провідців, як і самого митрополита Балабана!.. Бійтесь того, боріть те всюди паче і паче!..»

Правлячись попереду вершників у тихий, заінеєний ранок, тішачись тим, що охочекомонці добре озброєні, одягнуті в теплі кожушані вдяганки, в бекеші з башликами, на добре спочилих конях, везуть у хвості загону ще й запаси всілякої сніді, Сірко не міг відірватися від проповіді отця Петра, а найпаче від його думки, що «лихо наше нині гірше від ординських людоловств». Та думка, як хробак, сиділа в ньому, точила й гризла його, бо чув від деяких із чільців й інше і не міг змиритися з тим іншим.

Ледь утоптаний у снігах путівець між занесеними хурделицею зимівниками і хуторами в міру просування загонів ставав ширшим і уторованішим, і свіжопідковані коні, покриті інеєм, долали його залюбки.

У Пальнику охочекомонців зустрів Васюра Варениця із джурою Касяном Чехом, а місто повнилося ворохобними пиятиками, чубленнями козаків, ходіннями по вулицях всіляких штукарів-маланників, похмільників, задирак і бузувірів.

Зустріч із розгубленим Вареницею та його джурою, оргії козацьких гуртів геть витиснули із Сіркової пам'яті спогади і наповнили його новими клопотами, гризотами і турботами. Навіть його наказні Варениця і Сулимко були напідпитку, зустрівши свого воєводу, отамана і полковника в кальницькій паланці-канцелярії ральцем-бенкетом, гигикаючи в застіллі із сотниками, бунчужними та скрибами.

— Оце так ви тут господарюєте, пани довіренці?! — після чималої мовчанки, як грім із неба взимі, привітав сотенних Сірко.

— Та-а-а, пане полковнику,— намагався повертати неслухняним язиком місцевий війт Танас Хробак,— скільки того життя? І Святки ж належно треба провести, і...

Та Сірко не дав йому докінчити:

— Бачу, проводжаєте непогано, а чим те кінчиться, товариство славне, і до чого приведе, не бачу,— не знав Сірко, як себе повести в тім становиську.

— Приведе до гіршого, ніж було, але значно кращого, ніж буде, прости нам, доблію полковнику,— обізвався із застілля гніванський сотник, поправляючи довгі, як хвостики на бунчукові, сивуваті вуса.

— Ага-а-а, прости полковнику,— підтримав його Адам Сулимко знічено і розгублено.