Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так то так, писарю, але ж далекувато ми від нього, та й злидні нас з'їдають у цих забіссях. Бо хто ж тут мешкає із нами, старшими, окрім голоти, сіроми та втікачів усіляких: зимою у холоді й голоді, а вліті — у комарах та мошві? — розумно зауважив наказний кошовий Сацько Туровець Суховієві.

— Запороги, пане Сацьку, тепер не лише Січ, а й її околи, села, хутори і висілки обекечені. І не в таких уже злиднях вона, щоб не турбуватися матір'ю міст русинських і обителлю віри нашої православної,— не здавався Суховій.— Ось тобі, пане отамане, і постояти б за святиню і за місто, бо не знайти у нас інших чільців, спроможних те вчинити належно,— апелював він до Сірка, не зваживши на слова наказного кошового Туровця.— В Україні вже немає бодай сотника, а може, й козака, не кажучи про старшину, немає ранці, бургомістра, скриба, солтиса, судді чи війта, виборного отамана-старшина, котрий не чув чи й не знав би про тебе і твою відвагу, безкорисність, військову вмілість, оказковану характерництвом, чеснотами, упостійливістю, хистом і вмінням слугувати рідному людові, хоч і як запопадливо намагаються деякі лакизи применшити те та опаплюжити, навіть тут, на Січі. Нікому лише не зрозуміти, а найпаче старшинам, чому ти отак уперто не хочеш стати гетьманом.

— Не вчений я на те, брате,— дивувався із Суховія Сірко.— А до того ж я ніколи не стану разом із ханом! Адже Орда нам тричі зрадила при щирій дружбі. Адже не будь Орди за нашими спинами, ми не відступили б від Любліна і Замостя, адже тепер там пів-Ханства нашого люду і покручів! — заперечував Сірко гаряче і боляче.— То як ти можеш говорити про наш спай із хаком?! Сам же вчора був ясирником! — докоряв він.

— Тому, що був ясирником, і кажу вам, панове, бо нічого іншого не бачу в прийдешньому,— аж кипів від щирості і Суховій.— Час і ситуація вимагають від мене дивитися не на власні уподобання і прихильності, а на всенародні, достойники мої, необхідності А вони в тому тепер, щоб ти, Сірку, згодився стати гетьманом і вибив до ноги прихлібців, паскудників, зрадців і баришників, може, й не в спаї із ханом, який тебе, як нікого, боїться нині.

Згадували різне, говорили про Іслам-Гірея, його посланця Умельдоша — товмача в Чигирині, що бував лише в справах поважних, про сілістрійського пашу, що не пішов за наказом султана в поміч Богданові, про угорських посланців Юрія Рада та Штефана Луца, через яких гетьман Хмельницький віддячувався Юрґію Ракоцію за підтримку у війні з ляхами, про недопуск в Стародуб, Лоїв і Любеч Радзивіллових військ Хмельницьким і невдоволення тим Василя Лупу.

— Грабує, ґвалтує, насилує нас хіба лише одна Орда, панове? — відкривав співбесідникам комірки душі Суховій.— А ляхи хіба не насилували, не ґвалту вали, не грабували, а московнти, а отой Шереметька хіба не той же ординець сьогодні?! А русинів під Польщею і Литвою хіба не грабують нині?! Без ґвалтів, без визисків, без грабунків ми зможемо жити лише тоді, коли будемо жити без чужинців, своєю державою, по змагах нашого люду русинського за життя на рідних землях, а це можливе тільки при твоїм, Сірку, гетьманстві сьогодні, бо тобі єдиному ніхто не стане в прю, ніхто не посміє заперечувати, що ти живеш клопотами загалу і Січі. Єдине, що тобі можна закинути, це те, що ти невгамовний до Орди як ніхто і чомусь значно менше — до Польщі і Московії, що заповзялися поділити нас, нацькувати одного на другого більше, аніж Орда.

— Дякую за щирість, Петре! Але з Ордою лишатися я не маю сил і твої розрахунки на поміч хана не приймаю, а відтак в гетьмани не годжуся, хоч, як казав мій покійний наставник Сулима, «нужда й закони міняє», то помислю над твоєю порадою і я на дозвіллі,— глибоко зітхнув Сірко.— Нерано вже, то, може, на днесь і доста? — звівся він із лави.— Вийдемо трохи із диму на свіжий вітер, писарю, та там і досперечаємося, коли маєш бажання, бо пан кошовий,— подивився він на Сацька Туровця,— ледве терпить нас.

Переконаність Суховія та, мабуть, і Сацька Туровця про необхідність спаю Січі із Ханством і дивувала його, і обурювала, і морочила та інтригувала, бо була характерною для Богдана і для багатьох інших старшин козацьких, найпаче тепер, а те, що ясирник Суховій проповідує той спай, змушувало гамувати в собі супротиви. По чималому роздумі він все ж зробив для себе висновок: «Ви думайте так, а я поки що проти всяких спаїв із грабіжниками і захланцями, а там видно буде...»

6

Прокинувся Сірко в другодень аж у пізньому полудні. І одягався, і мився, роздумуючи про Настку, Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзу, Давлет-пашу та Карач-бея. Чимось вони були пов'язані між собою стосовно Настки і Нечах-мурзи, хоч він досконало і не відав чим, морочачись тим і повертаючись знову до Нечахів. У заплутаній грі Сефер-Казі із високими дворами Сірко бачив і свою малу війну за Настку, що викликало в нього співчуття і до сестри-зведенки, і до Нечаха, доля яких зачіпала тепер і його опінію та долю...

Бігали до річки й назад із цебрами, напуваючи коней, конюші, каркало вороння коло трапезної і поварні над тельбухами і недоїдками, поряд крутилися вихриками горобчики і поодинокі синички, а в небі тихо пливли, мов велетенські біло-сірі хустки, густі снігові хмарища, під якими лежав розпростерто прикритий снігом, зажурено та захрясно скутий кригами дніпровий рукав-заплава. За неозорими сніговими низькозаметними перистостями Сіркові малювався тьмяно-загравний підвечір і підпертий слупами диму із бовдурів небозвід, що опирався на скирти, полукіпки і стіжки будівель рідного йому січовища.

Сірко побачив на одному із заплавних рукавів купки козаків у повстанцях, кожухах і башликах, обсіяних морозним інеєм, котрі підтинали підрихтованими скісками-ножами на жердинах густий і високий, мов підлісок, очерет, сухий рогіз, оситняк, лепеху і траву-осоку, а поряд, над довгими, пробитими у кризі ополонками, рибалки черпаково-сітчастими хапками-хватками тягли з-під криги рибу, скидаючи її на сніг ще трепетну.

Над глиняними, геть обінеєними бовдурами-димарями довгого півободу тридцять восьми куренів, канцелярії, варівні-куховарні, трапезної, клунь, возівень, зброярні, стаєнь, корчемки і школи під церковкою, підпираючи морозно-сиве небо орожевленими мітлищами на вершинах, лавою стовбичили сіро-димні слупи — ознаки того, що Кіш готується до холодної ночі і напалює печі.

Сірко знічев'я обійшов курені, заглянув у варівню, трапезну, відвідав рибалок і навіть чимало попрацював хапкою, викинувши на кригу цеберце риби, врешті зайшов до очеретників і, випросивши скіска у сивовусого козака, залюбки набив цілу копу очерету, аж козак не встигав за ним в'язати його у кулики. Досить упрівши, від звалив на плечі добрий сніп пов'язаних куликів і поніс його в січище.

Життя на Січі йшло озвичаєним, протореним ще дідами шляхом, радуючи у задумній стумі не лише Сірка, а й багатьох із тих, хто не знав рідного дому чи й знав, але присвятив себе всього захистові краю. Зійшовши помислом до вчорашніх розмов із Туровцем, а найпаче із Суховієм, Сірко і радувався, і печалився, бо несхожими були їхні уболівання, палкості, уподобання, як і клопоти та втіхи. Сірко, ходячи по січовищу, доходив висновку, що і січовики не одностайні тепер, а на волость марно й сподіватися, бо вся вона нашпигована нуждами і польськими постоями, а схимник Юрій лише вважається гетьманом і в Брацлаві, і в Чигирині, посідаючи цей ранг на шкоду рідному краю і людові, а на зиски польському і московському дворам...

Зустрілися, як було домовлено зучора, пізно ввечері, але вже не втрьох, а всім старшим та знакомитішим товариством у канцелярії на раду-ралець. Крім Туровця і Суховія, Сірко застав там Панька Пилипчату, Івана Щербину, Олексу Шкуро, Івана Курила та Івана Ждана-Рога, здивувавшись, що не було Іванця Брюха, до якого він мав претензії, бо той якось підозріло випустив зі своїх рук Бекташ-мурзу в Слобожанщині. Не було чомусь і Васюри Варениці, як баглося Сіркові, і, потоптавшись у порозі та привітавшись із присутніми, він присів на лавку у самому куті столу.

Розмови, як зрозумів небаром Сірко, велися уже чимало часу, але торкалися суто кошових інтересів: викупу ясирннків-ординців, вибраковування коней на пастрому, виділення коштів на придбання кожухів і повстянок-взувців для нетяг, полагодження інвентаря, збруї, возів, виготовлення стріл і луків, вилиття куль і ядер, осмолення чайок і галер, будівлі бекетів на помежжях — на Інгулі та Інгульці, в Посамар'ї та на Муравському шляху. Сірко зауважив слушність пропоз наказного Сацька, який характеризував «опанування Кошем Муравського і Кучманського шляхів як засіб не лише стати на путі орди за ясирами, а й пов'язати Гетьманщину із волостями та Слобожанщину із Січчю»...

Зауважив Сірко у подальших розмовах і те, що Юрія ніхто зі старших та знакомитіших не вважає гетьманом, не гудячи, але й не згадуючи його ім'я. І те особливо зачіпало Сірка, як підпомічника Єврахового в минулому, хоч про те було лише делікатно згадано Іваном Курилом.

В рішенці ради-ральця було проголошено, що «Січ і надалі стоятиме на сторожі краю від орди, буде звільняти при можності ясирників, приймати біглих, розширювати і обекечувати гардами запорозькі терени, слідкувати і належно реагувати на підступи круля, царя і хана, думати про переобрання і кошового, і гетьмана для спаю всієї Гетьманщини в один кулак».

По рішенцеві відбулася довільна розмова про всячину в Гетьманщині і в світі. Започав її, як втямив Сірко, за попередньою домовленістю наказний Туровець, мабуть, у зв'язку з близькими виборами кошового і гетьмана, спитавши Сірка про стосунки із Собеським і польським двором. Та всіх більше цікавила Сіркова розмова із Шереметєвим в останньому поході.

— Думаємо ми про сказане тобі, добродію отамане, боярином і не можемо того певне і одностайно втямити,— шанобливо запросив Сірка до розмови писар.— З чого, як ти думаєш, у нього, бранця, була аж отакою пиха перед тобою, вирішенцем його долі? Згадую недавно сказані мені слова архієпископом нашим Балабаном: «Московія — ще й досі справжній монгольський санджак, який увібрав у себе, перейнявши за століття неволі, і натуру, і беглербейські обряди та звичаї колишніх своїх сюзеренів». А ти як гадаєш?

— Мабуть, устами архієпископа глаголить істина, але своєї думки я, товариство зацне, про те не маю,— не знав Сірко, як вийти із становища.— Ви, гадаю, думайте тепер з товариством про весну і ті клопоти, які з нею неминуче прибудуть і в Січ, і в Гетьманщину, а Шереметька говорив зі мною не своїм голосом, а царським і воєводським. І ляхи, і московити трактують про замирення в одночассі зі свеями, то неминуче по тому зітнуться обоямо між собою, пішовши таким робом здвобіч на нас усіма потугами. Думайте, як нам не стати гральною картою в їхніх брудних колодах! Як уберегти свій люд від ясирів, нищень та викітчин, як і від винищення усього краю. Розуму чільного нам бракує, товариство, кміту, і тями не маємо, брак нам єдності, то не знати, чим все це скінчиться,— пікся Сірко тими питаннями.

— Дасть Бог день, дасть і хліб на вирішення насущні! — докинув по загальній мовчанці Іван Щербина.— Не порушать же вони Віденське перемир'я, як порушили Поляновське,— мав він свої міркування, зглянувшись із Туровцем.

— Не скажи, Щербино,— не змовчав Олекса Шкуро,— з ними все може бути, коли ото Шереметєв отак себе поводить, не цінуючи свого спасіння.

— Як уже було, то було,— докинув, смокчучи люльку, Туровець.— Москва, чувати, Якима Сомка лівобічним гетьманом утвердити мітить по розділові нас навпіл.

— А так, Сомка,— підхопив Ріг-Ждан,— коли із Безпалим, Богуном, Силкою і Цюцюрою в неї вийшов пшик. Адже як краще Євраха-нетягу і схимця розірвати із старшиною, як не призначенням його дядька Сомка проти волі небожа-гетьмана? І це ж при визнаному царем гетьманові! А ви кажете: не порушить Віденського трактату! Неминуче порушить, неодмінно порушить — і квит!

— Б'ють навідліг по всіх і по всьому,— обізвався Панько Пилипчата,— по Цюцюрі, щоб, їм служачи, старанніше домагався гетьманства, по шляхетному Сомкові, щоб не настановляв свого небожа Юрія, по Юрасеві, геть не визнаючи його, щоб старанніше шанувався, слухався і приєднувався за батьківським трактатом до царя, бо в противному разі на його місце у них є вже аж два домагальники! Ото мерзотство! Ото пройдисвітство! — аж п'ястука стис Пилипчата.— Заплутують людину, як павук жертву в павутиння.

— А так, ніякі домови, ніякі трактати з царем, як і з крулем, неможливі,— вигукнув Суховій у гніві.— Хіба ж не мали ми вже прикладів у полемі з ними та сув'язі? Єдине збавлення для нас — хан, кажу вам, як казав! Чи, коли хочете, сам султан,— закивав головою переконано.

Змовкнувши, сиділи і смоктали люльки, кожний поринувши у своє. Майже не говорили й потім, як кухарі принесли їжу і питво. Вечеряли ніби нехотя, задумано, зажурено і самозосереджено.

— Ну що ж, добродії, можете йти на спочин і не забувайте про нашу раду та наближення бурхливої, як твердить пан Іван Сірко, весни, бо він найдосвідченіший з-поміж нас, та й, не в образу будь мовлено вам, найбільш оболений долею люду нашого,— звівся наказний Сацько Туровець у застіллі.— Ти також маєш іти на спочинок, пане Петре,— подивився він на Суховія,— як бажаєш, і ми з паном Сірком також невбарі розійдемося,— заходив він по канцелярії.