Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що в цих міркуваннях має раціональне зерно, а що — лише фантастичні домисли? Хто дасть однозначну відповідь? Можливо, такої відповіді нема навіть у безмежжі, і її варто шукати там, куди вказав ще мудрий Сократ: „Пізнай самого себе…“.

Я ледь-ледь не залишилася навіки у джунглях Папуа. Ще й досі моторошно, як згадаю. Роала мені повідомив, що за добу ми прибуваємо до визначеного місця, і я втратила пильність. На одному з привалів відійшла з галявини у хащі на кілька кроків, а там захопилася гігантським барвистим метеликом. Він поволі перелітав з листка на листок, з квітки на квітку. Я, мов зачарована, йшла за ним, щоб поближче розглянути. Нарешті він пурхнув угору і пропав за густим віттям. Сонце сховалося за хмари, і в хащах попливли сутінки. Я метнулася назад, та незабаром переконалася, що втратила орієнтацію. Почала гукати — відповіді не було. Стало незатишно й страшно. Який ідіотизм — дозволяти собі отаку недисциплінованість в чужому краю, де ти зовсім не вмієш орієнтуватися. Прагнеш допомогти людям, а сама чиниш, ніби безпомічне дитя!

Відчай розростався в грудях, думка гарячково шукала виходу. Та що я могла зробити? Від крику захрипла, бігти кудись — марна справа, бо відчуття координації повністю втрачено. І тоді я, притулившись до стовбура багатовікового евкаліпта, відтворила в душі цілковитий спокій і зосередженість. Послала думку в рідний край, майже наяву побачила прадіда Василя. Він сидів на ослінчику біля печі в своїй землянці, тримаючи в руках кобзу, дивився на полум’я, що танцювало на соснових, смолистих полінах. Відзначила я й заморожені вікна, покриті крижаними квітами, здивувалася, а потім згадала, що у нас тепер зима. Прадід наспівував пісню: знову про вічну мить, але слова були інші.

Відчуття видіння було таке реальне, що я ледве не кинулася обнімати прадіда. Він повернув обличчя в мій бік і тривожно, задумливо глянув прямо в очі. А потім видиво розтануло.

Я замислилася: може, в цій пісні мені якийсь натяк? Може, десь у власному житті треба намацати визначальну мить, котра має врятувати мене? Де ж вона, в чому?

Пригадався мій нічний гість, мій принц з бровами, „мов ліси захмарні“, і цілий потік болю та тривоги пронизав мене. Невже я не побачу його? Покликала юнака в таємничу дорогу, а сама розгубилася в чужинецьких лісах.

Десь у верховітті крикнула птиця. Я здригнулася від несподіванки, але ланцюжок асоціацій потягнув мене до далекого волинського села, і я почула хрипкий, трохи іронічний голос Кари: „Ргусалія! Дід Ргадько!“. Ніби свіжий вітер дихнув з рідного краю, спалахнули в сутінках язички полум’я. Чи то вогнисті пелюстки квітки-цариці? З хащів зеленого дива замерехтіли смарагдові очі Заквітчаного, тугий струмінь ледь видимих світлячків, розгортаючись спіраллю, почав ткати обриси людського тіла. Я впізнала Радісну Істоту, мого вічного співбесідника й друга, щасливо скрикнула.

— Мій друже, це ти? Чи я марю?

— Ти розбудила мене від зимової дрімоти своєю тривогою. Я медитував у кроні правічного дуба, — приязно озвався він. — Ходімо, я виведу тебе до друзів. — Він дав знак іти за ним. Я поспішила за хмаринкою світлячків, допитуючись на ходу:

— Як ти міг опинитися тут?

— Ти забула, Русалко, що квітка — єдина. Хто злився з нею — той скрізь і всюди. Її тіло — то моє тіло. І навпаки.

— А я боялася, що чужі джунглі ковтнуть мене, що я не пройду квіткової стежки до кінця.

— Хто ступив на шлях квітки — того цариця краси не залишить в біді, де б він не був. Іди, неси радість і втіху блукаючим. І не забудь — тебе чекають у Гімалаях. Там — твій завершальний герць. Поєдинок краси. Не страхайся, я з тобою…

Він розтанув так же раптово, як і з’явився. А я побачила себе на краю галявини, де палахкотіло багаття. Роала і провідники, узрівши мене, щиро зраділи, почали танцювати біля вогню, і ця їхня дитяча радість так схвилювала мене, що я щасливо заплакала. Живе, живе в душах людських сутність єдиної квітки, котра незримим вогнем сплавляє докупи рідні серця, в яких би краях вони не народилися.

Радість! Повний успіх! Інтуїція не підвела мене. Вперше хворі на куру не вмерли, а всі одужали, хоч і виснажені та знесилені. Але все по порядку.

Два місяці я вивчала звичаї плем’я, знайомилася з людьми, розпитувала про екзотичну недугу. Старий вождь, величний і мудрий Гоала, дуже приязно зустрів мене, поселив у окремій хатинці, звелів старійшинам втаємничити у всі перекази, що стосувалися хвороби куру. До речі, патріарх вчився в юні роки у коледжі (десь в Європі), але, повернувшись додому, свято оберігав ізоляцію співвітчизників. На моє запитання, чому це зроблено, вождь відповів, що так зване „нове“ завжди можна вивчити, а так зване „старе“, якщо його знехтувати, навіки пропадає. І хто скаже, чи завтра не пожалкують люди, котрі бездумно винищили іскри прадавньої мудрості?!

Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи „сміхової хвороби“. Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру — свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.

Я обережно виклала свою точку зору вождеві. Він кілька днів роздумував, радився з старійшинами. Мій план було схвалено. Всім родам перед святами повідомлено про веління „прабатьків“: недужих на куру не виганяти до джунглів, а оточувати гуртами танцюючих людей, включаючись у найбуйніші судоми сміху хворих.

Безсила описати феєричні урочистості свят. Слова бліді для змалювання екзотичного видовища. Та й не для цього я сюди прибула. Головне: я спостерігала зародження й протікання всього процесу куру. У роду вождя, де я знаходилася, захворіло два п’ятнадцятилітні юнаки. Вони почали корчитися від сміху десь на другій годині після початку урочистостей, коли місцеві химерники почали веселити людей. Раптове замішання, розгубленість. Ще діяла стара програма табу. Але потім почувся наказ вождя, і довкола юнаків, що знемагали в судомах сміху, закружляла танцююча спіраль воїнів та веселунів. Весь рід сміявся й співав, ніби взявши бідолашних хлопців, у дружні, щирі обійми. Я з подивом спостерігала, як поволі судоми зм’якшувалися, корчі відпускали тіла, а сміх недужих вливався у потік природних веселощів всього плем’я. Я співала й танцювала разом з усіма. І ці щирі люди, ці діти природи обнімали мене й цілували, як найріднішу істоту. Якої ще треба нагороди?

Мій прадіде Василю, мій друже Заквітчаний і ти, далекий принце зоряної ночі, порадійте разом зі мною, бо хіба є більша радість від тої, котра звільняє душу від муки й страждань?

Прощаюся з новими друзями, готуюся до мандрів на батьківщину. Та моя радість затьмарена. Повідомлено, що вождь Гоала покидає цей світ, прощається з родом. Передали його прохання — відвідати хатину вождя. Мені було дивно й тривожно — прощатися з людиною, котра ще жива. Проте так велить давня традиція. Смерть для синів фору — особливе мистецтво, де кожен крок має бути осмислений і вивірений. Я несміливо вступила в прохолодне приміщення хатини і побачила вогненні очі вождя. Він лежав на барвистій циновці і усміхався. Я почула кілька слів подяки за велике благо, послане через мене його дітям. Запитала вождя, чому він вмирає так радісно.

— Нове народження радує мене, — тихо відповів Гоала.

— Європейці вважають смерть повним знищенням. Лише діла — добрі чи злі — залишаються знаками успіхів чи невдач. Деякі східні й західні вчення вважають, що тонка суть людини переходить згодом в нове тіло. — Я просила тлумача якнайпростіше передати мою думку і завершила запитанням: — Ви, певно, прихильник останнього світогляду?

Вождь ласкаво всміхнувся мені і ледь чутно відповів:

— Лише ущербна наука, доню, бачить в природному метаморфозі остаточне знищення. Містика теж вигадує барвисті фантоми, щоб втішити вмираючого. Прагнення життєвого потоку вічне. Видимі зміни — лише перепади напруги і течії ріки життя. Ми бачимо світ лише до обріїв зору, все, що далі, вважається небуттям. Смерть — табу для багатьох народів. Коло за тим обрієм наповнено бездонням вигадок. Я знаю, що там — клекоче та ж сама життєва ріка, бо куди ж їй подітися — тій краплі, що зветься чуттям і думкою? Вся біда, доню, в страху перед обрієм смерті. Наші прабатьки лишили дивний заповіт: полюбіте всеможливість смерті, прагніть до її обрію з радістю, тоді вона зачне з тої любові нове, прекрасне буття. Все інше — виростає з такого прагнення…

Я дивилася в його урочисте обличчя і бачила за ним таємничі хвилі вічного моря життя. Бо лише вічна течія може породити такий нездоланний оптимізм. І згадалися мені воїни революції, героїчні солдати Вітчизняної війни, козаки й дружинники прадавніх визвольних походів. Хіба вони мертві? Той, хто не відділяє себе й свій розум та чуття від єдиного дерева народу, той пливе життєносною хвилею у полум’яному потоці космічної естафети.

Прощай сивий друже! Я навіки збережу твій мудрий заповіт вічного, надвмирущого оптимізму!».

…Вдарили барабани. Чи застугоніла земля? Приглушена, насичена певністю й урочистістю, мелодія сповнила простір. Кожна клітина тіла палахкотить і радіє, відгукуючись на переможний ритм вогню. Гриць щасливо повторює в думці магнетичні слова старого наставника Догало: «Ти — дитя вогню. Всюди, куди не глянеш, пісня творящого полум’я. У небі — священне багаття зірок, у сонці — жар єдиного володаря життя, під землею — грізний пломінь перестороги і розплати, в тілі — ніжний вогонь любові. Відкинь страх і сумніви: синам єдиного полум’я стежка відкрита крізь найпекучіші сфери. Вогонь не карається вогнем, не спопеляється. Стань багряною пелюсткою променистості і співай пісню вічного згорання!».

Що це з ним діється — сон чи направду?

Райдужні скелі довкола, зарості екзотичних дерев, кільце величних, суворих старійшин — хранителів тайни вогню. І він, дитя далекої України, тримаючись за руку ветхого папуаса, наближається до сліпучо-білого кола, що дихає пекельним жаром. А за ним — ціла вервечка чорношкірих юних хлопців, претендентів на посвячення в культ вогню.