Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навіть донечка Волошка в черговому сеансі зв’язку виклала таткові власну гіпотезу: Чорна Діра, Сонце і планети складають разом велетенський корабель, в якому темна зірка — рушій, двигун, а Світило з Землею та планетами — «пасажирська кабіна». Чорна Діра створює потужний вакуумний вихор, котрий тягне за собою нашу систему до якоїсь наперед визначеної ділянки зоряного простору, можливо, навіть до іншої галактики. Колись пращури-титани запустили весь цей «корабель» у політ, рятуючись від катастрофи, приспавши покоління, щоб вони зуміли пережити тисячоліття такої довгої мандрівки. А тепер ми поступово пробуджуємося до своєї колишньої могутності, і зростання науки й техніки — це є знаки пробудження, згадування того, що ми знали раніше.

Юрій здивувався такій буйній фантазії доньки. Вона пояснила, що її припущення обговорене на засіданні шкільного клубу фантастів «Юпітер» і в цілому схвалене. Було вирішено — повідомити про це Юрія та його товаришів, щоб допомогти знайти правильне рішення проблеми, що постала перед наукою. Батько дуже серйозно вислухав доньку, задумливо киваючи головою, і просив передати всім учасникам «Юпітера» глибоку вдячність космонавтів за цінну гіпотезу.

Завершивши сеанс зв’язку, космонавти весело сміялися, зі смаком обговорюючи супермасштабне фантазування дітей, проте прийшли до висновку, що передати естафету пошуку є кому, бо нові покоління шукачів уже не будуть обмежуватися давніми стереотипами думки, а вільно ширятимуть у небі ідей, формуючи синтетичні висновки у найскладніших ситуаціях.

Роздуми Юрія перервали слова Петра Чурова, котрий, підпливши до вченого, заклопотано сказав:

— Результати невтішні, Юрку. Доведеться і земним ботанікам, і астробіологам добренько поміркувати — чому рослини відчувають себе незатишно в космічному польоті? В чому справа? Навіть штучне тяжіння в нашому фітотроні не вельми допомагає.

— Потрібні вирішальні, багатомірні експерименти не лише на орбітальних станціях, — помовчавши, відповів Юрій, — а й на Місяці, Марсі, на астероїдах. Закрадається підозріння, що земна флора — надто специфічна форма життя, найтісніше зв’язана з материнською планетою, з її масою, гравітацією, всією інформаційною сукупністю зеленого покрову, гумусу, води, гроз, вітрів, тваринного світу і безлічі інших факторів. Коротше, рослини — діти єдиної Землі, живої Землі, її пагони, віточки, і, як всякі пагони, — поза материнським деревом животіють. Розумієш, Петрику? В космосі ми бачимо своєрідну «ностальгію» флори, котра нидіє без рідної пуповини. Навіть Ціолковський гадав, що достатньо буде побудувати літаючу оранжерею та звільнити рослину від «кайданів» тяжіння, як одразу ми отримаємо казкові фрукти й овочі, а флора розів’ється небачено у вільних умовах. Реальність внесла корективи. Можливо, для інших планет, для орбітальних комплексів доведеться формувати інші типи рослин, беручи за основу лише генетичні блоки. Коротше, нам доведеться бути деміургами, а не просто інтродукторами, розповсюджувачами. Гм… це мене, друзі, не засмучує, а радує! Подумайте лише, яка прегарна робота чекає нас і дітей наших?

«Дорогий Саливоне Оверковичу! Якби ви знали, яким боком до мене обернеться химерне відрядження, то, їй-право, краще б з’їли півпуда хрону, аніж добували для мене дозвіл на цю поїздку. Їхав я по сміх, а попав у міх! Та про це при зустрічі. Проте не гадайте, що я нию й скиглю! Це я просто так, для об’єктивності. Реальність показала мені, наскільки тісно переплетене смішне й трагічне. І суть радості виростає не лише із зерен веселощів, а й із сім’я трагедії та страждання. Це — те ж саме, що й з ростом квітки: вона може розкрити свої пелюстки на чорноземі, на піску, на камені, в тундрі, в горах, в теплиці. Різниця буде у барвах, формі, величині, запаху, але суть квітки збережеться. І думається мені (але про це при зустрічі), що головний урок життя такий: історія світу — це шлях до радості, дорогий мій Саливоне Оверковичу! Понад руїнами і забобонами, понад плачем і моторошними мучительствами, понад інквізицією і тиранією — ми формуємо світ радості. Лише обивателі, духовні буржуа вишукують недоладності під ногами та тицяють їх під ніс, обливаючи сльозами недоладну долю свою, не підозрюючи про величну долю людини — бути сіячем радості у цьому ще не затишному світі, у безмірі тих світів, котрі нам належить освоїти. Споживати радість, пожираючи „блага“ і прагнучи „комфорту“, — то мрія мертвих душ, а покликання живих — прокладати річища радості й щасливого сміху крізь хребти минулих страждань і трагічних блукань.

Помічник доктора Боголо — цікавий молодий папуас доправив мене на північний берег країни, де я зустрівся з представниками кількох племен, маючи намір познайомитися з їхнім гумором і сатирою. Мій гід (звати його Туара) пристойно знав російську мову, він править за тлумача. Я з подивом відзначив, що такої штуки, як сатира, ці племена не відають. Більше того, їм навіть в голову не тюкне думка про те, щоб когось осміювати, шпетити на всю губу, виставляти привселюдно їхні вади для кпину та критики. Вони вельми високо цінують духовний авторитет особи, зважають на її амбіцію, гордість і не дозволяють собі втручатися імперативно, деспотично у внутрішнє життя людини, навіть якщо вона повстає супроти волі більшості. Як же вони впливають на таких індивідів, котрі з тих чи інших причин „наїжачуються“ супроти громади? Дуже просто. Створюється така духовна атмосфера, що порушникові спокою стає дуже незатишно жити і він рано чи пізно відчує сам, в чому його провина, де він збочив з потрібної стежки. Отож сатира їм ні до чого! А з гумором інакше. Гумору у них море! Тут і парадоксальні смішні ігри дітей, дивлячись на які, можна луснути з реготу. Тут і вигадливі розповіді їхніх химерників, котрі виспівують щось подібне до наших небувальщин… пам’ятаєте знамениту нашу „де ж на світі тая правдонька була, що куриця та й бика привела…“. Слухаючи ось таких химерників, плем’я на своєрідних святах радості аж кишки надриває від сміху, і такі гумористичні „конгреси“ дають безмежний заряд радості й бадьорості. Чудово!

Нам би не завадило, Саливоне Оверковичу, собі дещо перейняти від оцих екзотичних звичаїв. Щоб справді наш часопис „Хрін“ був глашатаєм веселощів — в основному. Безумовно, ядуча сатира нам ще необхідна, та чи не пора її зробити благороднішою, такою, що оберігає достоїнство того, на кого націлена. Бо якщо втоптати критикованого в багнюку, силою натерти йому пекучим хроном під носом, то хіба він коли-небудь стане доброзичливцем щодо своїх критиків? Затаїть злобу й образу, будьте певні. А нам же жити з цими людьми і будувати світ радості. Куди ж їх подіти? Отож пора переосмислювати всі ці наші „канони“ гумору й сатири відповідно до нової моралі — більш людяної. Ось які думки навіяло мені знайомство в тутешніми „скоморохами“ та гумористами…

Днями обіцяли доправити мене на острів вогнехідців. Пам’ятаю ваше прохання і все доскіпливо вивчу. Якщо дозволять — зроблю фотографії, може, й сам пройду крізь вогняну купіль. Десь тут кордон таємниці, за якою відкриваються двері у нову сутність буття. Чи не злякаємося ми тих дверей? Природа не любить боягузів, її метод — смілива й радісна гра…

До зустрічі. Мабуть, звідси вже писати не буду. Якщо є змога — гукніть моїм батькам, що зі мною все гаразд. Я писав, але зайва вісточка не завадить.

Вдячний за все, що Ви для мене зробили. Щиро — Гриць».

«…На аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрів доктор Боголо. Радісний, натхненний. Щасливий тим, що контакти наших народів стали історичною реальністю, отримавши в минулому зачаття від подвигу Маклая. Розповів, що повідомив старійшин плем’я фору про мій наступний приїзд, про наміри знайти панацею супроти хвороби куру. Виявляється, ця проблема непроста: недуга вважається священною і на її лікування накладено табу з давніх давен. Жертви хвороби „сміху“ буцімто належать богам веселощів: це — їхня їжа. Доктору Боголо довелося самому побувати там, куди я прямую, і грунтовно розмовляти з вождем та хранителем традицій. На щастя, багато з них вже мають європейську освіту і вважають, що пора обережно усувати деспотичність архаїчних заборон, зокрема, для зцілення такої зловісної та екзотичної хвороби.

Мені тривожно. Чи зумію впоратися з таким складним завданням? Рекомендація видатного вченого доктора Боголо багато важить, на мене дивитимуться крізь призму його авторитету. Треба зібрати всі сили, всю інтуїцію, не допускати жодної тіні зверхності, місіонерства, винятковості. Треба пам’ятати, що матиму справу з прадавнім таємничим народом. Ми пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про „дикість“, „відсталість“ аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії — то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були — ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово „відтиснуті“ за грань „сучасної цивілізації“ племена — то резерв, своєрідне депо еволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до „відсталих“ представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальні психоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсувати і зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!

У нашому консульстві познайомилася з представником міністерства охорони здоров’я Папуа. Маленька жвава жіночка літ тридцяти, вчилася в Лондоні, Парижі, завершувала освіту в Москві; з нею — двадцятишестилітній атлетичний хлопець, трохи подібний до Боголо, теж навчався в університеті імені Патріса Лумумби. Обоє — психіатри, психоаналітики, добре знають російську мову. Я розпитувала їх, що відомо дотепер про причини недуги куру, які методи застосовуються сучасною й народною медициною для зцілення. Інформація вельми убога: практично нічого не робиться. Кілька французьких та австралійських лікарів-ентузіастів пробували вилікувати хворих сильнодіючими психотропними препаратами, але безуспішно. Справа в тім, що недуга нападає на окремих людей в дні свят і веселощів, і поява індивідів, котрі починають буквально корчитися від сміху, руйнуючи урочистий настрій святкуючих, вважається недобрим знаком. Їх ізолюють від племені та роду в джунглях, де вони й конають від реготу. Лікарі практично не могли здійснити своєї рятівної дії: по-перше, через обструкцію родичів, по-друге, тому, що хворі втрачали будь-яку комунікабельність і не допускали до себе психіатрів.

Після бесіди я майже всю ніч не спала, перебираючи в свідомості можливі варіанти психічної патології. Цікавий вже той факт, що майже сто відсотків захворювань припадає на дні свят і урочистостей. Отже, можна припустити, що „каталізатором“ хвороби є загальний настрій веселощів. Адже ми знаємо, що сміх — заразний. Можна викликати регіт навіть штучно гигикаючи. Можна довести людей буквально до знесилення, якщо збудити в них „бацилу“ сміху. Але в нас так чи інакше люди відключаються, вичерпавши певний резерв сміхотливості. А тут, в племені фору, відбувається своєрідна „ланцюгова реакція сміху“, ядерний вибух реготу, що повністю паралізує організм, приводить до коми.

Зажди, зажди, Русаліє! А що ж відбувається далі? Недужих одділяють від здорових, залишають на самоті, позбавляють психопідтримки рідних та друзів, обривають канали комунікації на всіх рівнях. А в них же домінує родова психологія. Людини поза родом, поза плем’ям — нема. Вона — нуль.

Холодок повзе поза спиною. Невже я намацала причину? Тоді й зцілення — справа гранично проста. Але тихо, треба про все ще й ще раз подумати, всебічно перевіряючи на місці. Не поспішати з висновками. Якби мені тепер поговорити з дідусем Василем. Або з Заквітчаним. Вони б підказали мені правильне рішення. Проте геть сумніви! Вірю, що все буде гаразд, не може бути, щоб сміх — дивовижний дарунок радості — став довговічним ворогом життя…

Доктор Боголо вибачався, що не може сам супроводжувати мене до місця призначення: він готується їхати до Києва, де завершується формування евристичної, футурологічної ЕОМ „Резев“. Зі мною поїде молодий лікар-психіатр, котрого я зустріла в нашому консульстві. Звати його Роала. Вертоліт доставить нас до певного населеного пункту, а далі доведеться добиратися пішки аж до володінь плем’я фору. Я ще не знаю, в чому річ, але старійшини категорично заперечують проти польотів літаків та вертольотів над їхніми землями. Не пояснюється, яка причина такого рішення. Можливо, оберігається унікальна психосфера усамітнених родів? Введення нових, могутніх інформаційних подразнень та чинників може докорінно міняти весь стрій мислення та чуття, навіть формувати нову космогонію і деформувати прадавню. Так це чи ні?

Скільки таємниць очікують мандрівників у терра інкогніто ноосфери та психосфери! Ми ще тільки робимо перші кроки в ту казкову країну. Страхаємося, ахкаємо, ухкаємо, ніби несміливий купальщик, котрий торкав ногою холодну воду восени, роздумуючи — стрибати в ріку чи ні? Досвід показує, що основні проблеми дальшої еволюції людини, а тим більше її метаморфозу, лежать в царині психосфери. Психодинаміка життя стукає в серце, вже не обійдешся механічними моделями буття. Ми прямуємо у прийдешнє, тягнучи за собою довжелезні шлейфи, цілі хвости психічних нагромаджень. І які ж вони нерівноцінні!

Заквітчаний підтвердив мої інтуїтивні відчуття, що людина розривається між полюсами двох основних психопланет ноосфери — Звіра і Квітки. Я назвала їх планетами Фрейда і Лотоса. Вся гуща віків, весь рев рептилій, гарчання хижаків, підступність паразитів, весь жах доісторичних монстрів концентрується на „планеті Фрейда“, в лабіринтах підсвідомості. Сукупно це творить страхітливий вузол історичної безвиході. На іншому полюсі нагромаджується могутній заряд квітковості: ніжність, краса, любов, жертовність в ім’я життя, героїчні подвиги, пошуки правди, творчість і натхненна праця, — і все це тче універсум небувалої „Планети Лотоса“, тканину нового життя. Наш вік підвів людство до каменя на перехресті, де пломенять слова: „направо підеш… прямо підеш… наліво підеш…“. Радісно, що наша країна чесно й щиро обирає шлях не „праворуч“, не „ліворуч“, а — прямо, де спопеляється весь баласт „планети Фрейда“, всі „перли“ буржуазного лабіринту, в центрі якого всім одне завершення — паща звіролюдини, Мінотавра.

Але ж іще тягнуться за нами пасма „планети Фрейда“, і як же тяжко їх обривати! Треба розкочегарювати такий потужний пломінь самоочищення, щоб все звіряче спопелилося дощенту, до останнього атома буржуазності, бо інакше — як нам ступити на райдужний міст „Планети Лотоса“? Ричання звіра в душі навіть на високих щаблях розумності може кинути людину в безодню інволюції.

А втім — що означає „спопелити“? Повністю знищити? Хіба це можливо? Повне знищення будь-чого — нонсенс, протиприродність. Заквітчаний якось говорив мені, що в хаотичних вихорах стихій твориться водночас і консонанс (співзвуччя) і дисонанс (безладність), котрі пізніше й стають антагоністами у герці Квітки й Звіра. Але сила консонансу (краси) така, що вона втягує в свій ареал трансформації навіть потворність і змушує поклонятися собі. Ось чому звір — спочатку такий потворний у прадавні епохи рептилій — поступово сублімується, гармонізується, і на рівні вищих теплокровних набуває естетичних форм прекрасного, а на рівні вищих приматів — людини — вже стоїть на порозі синтезу — великого об’єднання вічних антагоністів — Квітки й Звіра. Це те, що пращури називали Епохою Прирученого Дракона, котру передбачили в своїх видіннях утопісти та мрійники…

Ми вже в дорозі. Смішно писати слово „дорога“. Тут навіть стежки не видно. Гори, джунглі, хмари кровососів, парко, крики незнайомих тварин і спів екзотичних птахів. Роала одразу трансформувався з європейського денді в аборигена, котрого на певній відстані не відрізниш від провідників: всі вони тепер у своєму традиційному вбранні, а точніше — майже без жодного вбрання. Як вони вписуються у предковічну стихійність тутешньої природи, у її дику красу. Проте я себе відчуваю тут незатишно. Цікаво, екзотично, але не моє!

Я в міцних туристських черевиках, шортах, в легкій куртці. На голові тропічний шлем, подарований батеньком. І все-таки парко, душно. Йдемо в темпі, наскільки дозволяє рельєф: бувають більш-менш рівні площини понад бурхливими гірськими річечками, вільні від хащів, а інколи заходимо в такі архігустючі зарості, що доводиться буквально прорубувати вузький прохід у сплетіннях ліан та бамбуку. Як вони орієнтуються у цьому буйстві зеленого хаосу? Інколи мені шибає до голови думка: чи не перебільшував Заквітчаний рівень чутливості та розумності флори? Чи бував він у тропіках, там, де рослинний світ творить буйні лабіринти, нещадні до всього живого, якщо воно не пристосується до цієї реальності?

Провідники не звертають на мене жодної уваги. Я не відчула бодай найменшої некоректності, загостреної зацікавленості. Якась дивовижна тонкість душі, шанування особи, котра майже повністю відрізняється від їхнього узвичаєного психотипу. Нам треба повчитися цьому благородству природної етики! А втім, чому природної? Може, це спадок прадавньої духовної культури?!

Йдемо вже тиждень. Хащі, скелі, ріки. Я дуже втомилася. Роала помітив це, попросив провідників збавити темп.

Ночами запалюємо вогнище, його підтримують до ранку, щоб відлякувати хижаків. Нині ночівка була на високій скелі біля водоспаду. Ритмічний шум потопу заспокоював, дихати легко. В небі урочисто палахкотіли яскраві сузір’я. Один з провідників — сивий папуас — дивлячись у зоряне дивоколо, почав щось виспівувати протяжним речитативом. Я попросила Роалу перекладати. Те, що почула, вразило.

Провідник співав про далеке минуле свого народу. В тій пісні було закладено космогонічний міф, розповідалося, як прабатьки фору припливли з невидимої зоряної домівки на металевих пірогах. Давня батьківщина загинула в світовій пожежі, і лише окремим щасливцям володар долі допоміг врятуватися. На земних островах вони побачили прекрасних жінок, прабабок сучасних фору. І брали їх до себе, у затишні піроги. Прабабки народили хлопчиків із очима, в яких іскрилася зоряна стежка. А коли діти виросли і їм сповнилася пора зрілості, прабатьки зібрали їх докупи у будинку страждань. Хлопчикам дарувалася нова душа, інше серце, зоряна свідомість. Давня душа забиралася, і тому вона кричала, покидаючи тіло. За рік діти поверталися до матерів, але ті не впізнавали їх: обличчя, мова, звичаї — все було інше. Прабабки зі страхом передавали вість від роду до роду, що прабатьки ввійшли в тіла дітей, що їх тепер ніхто ніколи не побачить. І направду, сталося так. Нащадки вже не бачили зоряних пірог, а юнаки, котрі побували в будинку страждань, стали вождями та мудрецями родів. Вони твердили, що настане пора великого повернення до зоряної домівки, і тоді спопеляться земні тіла, а прекрасні тіла прабатьків знову постануть у силі й величі.

Навіть у спрощеному перекладі Роала космогонічний переказ вразив мене. Дивуюся тим, що легенди про прибуття людських пращурів з неба відомі всім без винятку народам планети. Це — знаменний факт. Безумовно, треба знайти тотожну й коректну розгадку символічних переказів. На перший погляд все можна пояснити так, що якась могутня космічна раса потерпіла катастрофу, залишки мислячих істот знайшли притулок на Землі. Тут вони постали перед дилемою: виродитися, щезнути з книги буття або передати свої геноми, свою психоінформацію жителям цієї планети, щоб хоч таким чином зберегти надію на відродження материнської цивілізації в далекому прийдешньому. Безумовно, то був ризикований крок. Можливо, навіть неетичний з точки зору космічного права. По-перше, узурпувалося право земних приматів на суверенний, унікальний розвиток; по-друге, власні комплекси вводилися в ноосферу, сповнену безліччю несумісностей. Згармонізувати два потоки еволюції — хто міг дати гарантію в благополучному завершенні майже безнадійного задуму?