Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж ви, воїни Шіви, теж волієте зруйнувати космос Смарагдового Змія…

— Ми руйнуємо ідею обману, а не космос, — пояснив Дао. — Те, чого прагне Дракон, є виснаження вогненної основи буття. А ми хочемо повернути полум’яний потік життя у рідну сферу, не напоювати ним примарного світу. Руйнувати містифікацію, якою б вишуканою вона не була. Дві з половиною тисячі літ тому перший пробуджений Гаутама рішуче порвав з традиційним схилянням перед мерехтінням ілюзорних килимів «живої природи». Він покликав до повноти пробудження, до повноти знання, до виходу у цілість буття. Але хто збагнув його? Навпаки — його ім’ям сформовано нові пастки, нові обмани. Головне для Змія — посіяти сумнів і розірвати цільність прагнення й розуміння. Для цього існує система снів: від так званого природного сну до розумових марень. Навіть сама «смерть» є грандіозна вигадка Дракона. Вічнодіючий розум швидко збагнув би істину, тому сон і смерть було запрограмовано, як періодичне перепрограмування або те, що арійські космогонії називали перевтіленням. Саме — перевтілення, рутинна зміна форми, при якій не встигаєш передати естафету досвіду. Ми збагнули цю диверсію ворога і прагнемо осягнути цільність свідомості, щоб подолати сон, смерть і повернутися в рідний дім.

Русалія довго мовчала, обнімаючи щирим поглядом обличчя присутніх, ніби жадала проникнути за покрови незворушності, спокою, певності. Зустрілася очі до очей в Космоандром. І їй здалося, що в його душі вихлюпнувся вогник взаєморозуміння й допитливості. Вона запитала, дивлячись у очі юнака:

— Чи всі воїни Шіви мислять так же монолітно, як учитель Дао?

— Ти гадаєш, у нас може панувати диктатура авторитету? — тихо засміявся учитель. — Монолітність — повна, абсолютна добровільність, позбавлена сумніву. Ось ти дивишся на Космоандра, нового воїна Шіви, котрий ішов цілком іншим шляхом, але щире прагнення до правди привело його сюди. Запитай, чи згоден він зі мною?

— Космоандре, — мовила Русалія, довірливо прагнучи назустріч юнакові, — ти плекався в інших умовах, сприймаючи земну сферу буття, її красу, її квітковість як вияв універсальної краси всієї зоряної домівки. Невже тепер ти відкидаєш все це, як підробку мари, як ілюзію містифікатора?

— Вся історія розвою краси й мрії, — тихо озвався Космоандр, — всі подвиги, утопії, прагнення до справедливості, боротьба за владу, пошуки Едему, всі йоги, релігії та теології — все це, безумовно, фантасмагорія Смарагдового Змія. Це спектакль для раба-людини — виконавця місії грядущого розселення квітки у далекі світи. Це грандіозний космічний наркотик. Як би інакше раб здійснив потрібне? А хіба таким же чином бджоли не здійснюють запилення? Їм дається солодкий трунок, а квітці — продовження роду.

— Але ж це чесний обмін? — здивовано заперечила Русалія.

— Безумовно, — усміхнувся Космоандр. — Змій повинен дотримуватися правил гри. Але для бджоли — це тяжка безнастанна праця в ім’я запилення. Всі її старання «в ім’я роду» — марні. Бджола впродовж мільйонноліть — одна й та ж. А Змій — земна квітка — вічнозмінний. Він володіє можливістю всеохопного метаморфозу (згадай еволюцію від синьо-зелених до вищих рослин), він, здійснивши інтродукцію в далекі світи, розгорне свої зелені крила над Мегасвітом, породжуючи на різних планетах міріади мутацій і видозмін. У нього є смисл «жити», бо це — безмірність існування і пластичності. Це — його боротьба, його стратегія. А ціна — мільйони згублених життів, гекатомби жертв.

— Але ж людина теж має безмежну потенцію розвою? — мовила дівчина. — Допомагаючи квітці, вона зростає сама.

— Ви так гадаєте? — підхопив естафету розмови білобородий патріарх, і Русалія відчула, що це учитель Космоандра, творець Гнізда Радості. — Фізично людина деградує, цикл пластичності для неї вичерпався. Вона хворіє, нидіє, розпадається, самоз’їдається. Техногенез доконав її. Тому їй і було дано казки про потойбічні світи, про рай і тому подібні вигадки. Все це тактика квітки, її легенда, котра навіть опирається на образну структуру Зеленого Змія, — сад, квіти, плоди, елегія… Але принципово сучасна людина позбавлена перспектив метаморфозу. Вона — в апендиксу еволюції.

— Мені тяжко дискутувати з вами, шановні мудреці, — відверто визнала Русалія. — Надто далеко ви пішли по шляху повного заперечення. Проте моє серце, хай і недосвідчене, прагне в чомусь застерегти вас. Хай ви знайшли можливість добувати енергію для тіла поза фотосинтезом Смарагдового Змія, хай ви зможете продовжити життя осіб та груп обраних до мільйонноліть, але що далі? Навіщо таке життя, ніби екзотична оаза у вируючому океані земного життя з його болями, радостями і надіями? Чи ви створите альтернативну космоісторію для тих, хто піде за вами? Чи освятить ваші зусилля Мати-Природа або Вища Реальність, як ви її називаєте? Міст до нової реальності має бути для всього сущого, навіть для Зеленого Змія, бо в ньому на Землі втілюється все найпрекрасніше, що ми знаємо. Ви волієте вернутися до «рідного дому», вимріюючи його в потаємності. А для мене дім там, де ми єсть. Не «втеча додому», а розширення домівки до всеохопності. Дім — це ми самі. В будь-якому тілі. В будь-якій сфері. Ми — творці радості. Ми — діти вічної гри. Мати — поряд. Вона дивиться в наші серця. Вона радіє кожному зусиллю піднятися до краси.

— Бійтеся обманювати себе, — задумливо озвався Дао. — Земна радість і любов — лише ейфорія, підробка. Нам приємно, доки сонце гріє, але помірно, доки плоди смачні, але не надмірно, доки краса милує, але не нудить. А досить дощу, чи негоди, чи холоду, сліз або муки — все пропадає. Радість тут — лише примарний гість, лише сон.

— Не згодна, — рішуче заперечила Русалія, відчуваючи, що зустріч наближається до неминучого завершення. — І муки, і стогін, і кров замучених — це не сон. Кожна мить такої муки, індивідуальної, унікальної муки та пошуку, потрясає всесвіт. Хто позбавлений співстраждання в сфері відносній, часовій, плинній, той недостойний вічності. Що йому робити там? Та й кому потрібні такі «пробуджені». Тут іспит нашого духу, дорогі воїни Шіви. Навіть у сні, я гадаю, ми проходимо випробовування… може, перш за все — у сні. Бо автоматизм добра й любові — то вже вияв суттєвості людини. Машинально діяти добро і любити злобний не стане. А світ квітки — це безоглядна жертва краси й життя. Може, варто задуматися над тим, щоб подарувати квітці нашу мужність і розум, як вона дарує нам свій життєвий плин і долю? Ви вважаєте флору стихійним Змієм? Приручіть його любов’ю й мудрістю. Приручений, одухотворений Змій стане нашим вселенським другом. Хіба не про це мріяли ріші прадавності?

Дао звівся на рівні ноги, і разом з ним встали всі воїни Шіви, оточивши дружнім кільцем дівчину. Він взяв руки Русалії в свої долоні і щиро промовив:

— Ви — мудра Тара Заходу, наша прекрасна гостя. Ми подумаємо над вашими словами. Подумайте й ви. Може, це сам Махадева — Дух Життя — послав вас сюди. Хай радість осяє ваш путь, не забувайте друзів з Гімалаїв. Намасте!

— Намасте! — дружно схилилися в поклоні перед Русалією воїни Шіви.

Вже виходячи в печери, дівчина відчула вогняний погляд Космоандра, що полоснув по її душі. І здалося Русалії, що в тому погляді вирував неспокій, болісний запит і полум’яне сподівання грядущої зустрічі.

Моя розповідь про героїв книги завершується. Події ввійшли в таку стадію, коли їх уже годі впхати в стрункий сюжет. Сьогодні я повернувся з Києва після першого експерименту з альтернативною ЕОМ. Все, що відбулося, ще досі мені здається сном.

Конференц-зал заповнили радянські й закордонні вчені, члени редколегії часопису «Вирій», письменники, журналісти, інженери, представники трудящих. Всі були якісь насторожені й стримані: може, тому що довкола проекту «Резонанс Еволюції» спліталося безліч легенд і домислів. Тихо перемовлялися, гадаючи, як саме має проводитися випробування, в якому вияві відбудеться контакт людей і ЕОМ. Та жоден з прогнозів не виправдався, все було несподівано й просто.

Перед закритою завісою з’явилися постаті Бориса Гука і доктора Боголо (він тиждень тому прибув з Папуа). Присутні привітали їх стриманим гомоном. Гук звернувся до залу з коротким вступом:

— Друзі, панове! Всі ви знайомі з передумовами альтернативної математики, що лягла в основу конструювання нашої ЕОМ, названої «Резев», тобто «Резонанс Еволюції». Можливо, хтось обвинуватить нас в претензійності? Справді, дехто подумав, що ми осідлали еволюційного скакуна і спроможні поганяти його в напрямку, вигідному для нас. Все це не так! Людина не здатна поки що по своїй волі міняти закони, константи і ритми космосу. Проте концентрація знань про мікро— і макрореальність дозволяє інтенсифікувати стихійний потік часу-простору, прискорюючи зростання древа буття.

Що ми сподіваємося отримати під «Резонансу Еволюції»? Що ми побачимо у вікні, відкритому назустріч нащадкам, котрі житимуть в кінці XXІ віку, тобто через сто років? Західні футурологи, провівши аналізи всіх тенденцій суспільного розвитку сучасності, отримали песимістичні висновки, дуже близькі до видінь апокаліпсису. В чому тут справа? Невже людство безсиле звільнитися від обіймів змія приреченості, викоханого лукавими й підступними апологетами ненависті в минулих віках? Ми певні, що прийдешнє Землі буде прекрасне і творче, і основою нашої певності стають не благі побажання, а монолітна воля творящих сил світу до еволюційного метаморфозу. Деякі наші колеги з Америки, Японії, Англії та ФРН і Франції, ознайомившись з алгоритмом «Резонансу Еволюції», висловили скептичні зауваження з приводу того, що левова частка інформації, закладеної в альтернативну ЕОМ, має в основі оптимістичні прогнози, позитивне спрямування, гуманістичні тенденції. Нам закидали однобічність і тенденційність, в той час як «Римський клуб» та інші футурологічно-аналітичні групи не обминали жодних негативних дій, спрямувань і передбачень. Що ж на це відповісти?

Хто куди прямує. — той там і опиниться. Це древній закон. Вилікувати ті чи інші вади суспільства може лише монолітна воля більшості його членів. Ми зобов’язані осягнути таку еволюційну монолітність, інакше — навіщо природа подарувала нам розум? Західні футурологи бачать в прийдешньому занепад, деградацію, ядерні конфлікти, загибель цивілізації. Хворобу сучасного антагонізму вони абсолютизують, таким чином заперечуючи спроможність мислячої істоти Землі самооновлюватися і приймати гідні мудрості рішення. Але чому? Адже життя демонструє парадоксальні метаморфози, і те, що сьогодні здається гидким каченям, завтра стає білим лебедем. Тому прогнозисти грядущого соціуму повинні бути завжди оптимально впевнені в життєстійкості еволюційної стріли. Якщо воїн іде на битву з хистким, невпевненим серцем — хіба він може здобути перемогу? Перемога має утвердитися в душі перед боєм. Саме тому алгоритм «Резонансу Еволюції» не допускає навіть одного відсотка можливості катастрофи земної цивілізації в прийдешньому. Я певен, що нас у цьому підтримає абсолютна більшість мислячих істот Землі. А тепер, дорогі друзі, колеги, панове, ми вводимо до дії «Резонанс Еволюції». Навіть творці евристичного пристрою ще не відають, як саме відгукнеться XXІ вік, змодельований нашими сучасниками, чи зуміли ми віднайти еволюційну тотожність? Присутні в цій залі будуть першими свідками прориву в прийдешнє.

Гук дав знак. Завіса розійшлася. Перед присутніми виник примарний фіолетовий куб. І більше нічого. Хвиля подиву, а може, розчарування попливла в залі. Борис Гук разом з доктором Боголо зійшли з підвищення, сіли в перших рядах. Куб запломенів бузковими барвами, в його центрі виникла сліпуча цятка, почала розгортатися багатомірною спіраллю, динамічно пульсуючи в якомусь магічному, пісенному, захоплюючому ритмі. Я відчув, що це не просто світловий ефект, здавалося, що сам простір і час втягуються в ту дивну променисту пульсацію, виводячи присутніх на інший рівень відчуття й світосприймання…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Пролом шкаралупи

…Йому виділося, що він підходить до глибокої печери. Зустрічні зупиняли, страхаючи тим, що в підземеллі живуть чудиська — Чорні Пантери, котрі пожирають сміливців, які зважаться зазирнути в безодню. Джордано відштовхнув непроханих порадників і наблизився до темного отвору. Звідти долинало погрозливе ричання. В серці прокотився холодок остраху, та Джордано подолав застереження почуттів і заглянув до прірви.

Унизу клубилися тумани. Неможливо було визначити барви задушливих випарів безодні — там звивалося в моторошній глибині щось примарне і тяжке: жахливий фантом буття (а може, небуття?) навіть на відстані стискував груди, не давав дихати, морозив кров у жилах.

У хмарах імли безладно металися, поблискуючи вогняними зіницями, Чорні Пантери і грізно ричали. І дивно — в грудях Джордано прокотилася тепла хвиля жалю й співстраждання. Зовсім не страшними здалися йому полонені в лабіринті істоти, захотілося передати хижакам свій жаль і любов. Простягнувши руки до Чорних Пантер, він проникливо прошепотів:

— Ви прекрасні, браття! Вітаю вас!