Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іване Васильовичу, — почувся тихий голос Віри.

— Я слухаю…

— Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення — якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні…

— Ти так відчула? — здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. — І давно це з тобою?

— Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю — правильні вони чи ні. Просто — вони виникають. Можна, я скажу ще?..

— Говори, говори, Вірусю.

— Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком — то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас — ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення?

— Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю.

— І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте — обкрадає!

В мене чітко спалахнула така думка, коли я прочитала вірш Лесі Українки… знаєте його чи ні? «Бранка вітає тебе, царице». Цитую не дослівно. Поетеса відчула, що вона — земна, любляча жінка, все життя формувала відчужену володарку, музу, богиню, виснажувала силу для творення урочистого образу, якому байдужа доля бранки, тієї робочої сили, котра стала гноєм, реактивом, підгрунтям, а сама звідала тільки втому та відчай безнадійного чекання. Цей Лесин образ має прямісіньку дотичну до того, що я хотіла сказати. Все, що надто урочисте, має в своїй основі напружену працю, неймовірні зусилля, мовчазне терпіння, і все це — для феєричного проблиску, для «салюту», котрий маревом спалахне понад нашими головами! Навіть учителі орієнтують нас на такі «святкові» почуття, запевняючи, що в ім’я таких виплесків триває наша тяжка еволюція. Мабуть, я кажу не зовсім ясно?

— Ні, я розумію.

— Тоді ще кілька слів. Коли я слухала вашу розмову про землю, коли ви називали її попелюшкою-золушкою, краси котрої не бачать сліпі й глухі діти, що зневажливо одвертаються від рідної матері, я подумала так: а може, Попелюшці більше подобається своя щоденна подоба! Може, то казкарі навмисне підготували для юних душ диверсію…

— Яку диверсію, Вірусю? Про що ти?

— Заждіть. Я хочу, щоб ви тонко відчули те, що зріє в мені. Диверсія ця втому, що слухачі казок повинні прагнути до стану винятковості. Ось ти попелюшка, бабляєшся в золі, в бридоті, в гнояці. Але вір: з’явиться принц або добра фея — і тобі примірять чарівну кришталеву туфельку, і вже назавжди пропаде в минулому твоя попелюшчина біда. А як же інші? Ян тисячі інших попелюшок? Де взяти для них принців і фей? А коли ввійдуть вони в палац, то хто має творити для них бали, бенкети, дорогоцінні вбрання? Інші попелюшки?

— Цікавий поворот думки. Я починаю розуміти тебе, Вірусю.

— Тоді я докажу те, з чого почала. Такі «казкові» мрії є і в науці, і в соціальних прогнозах, і в творчості. Окремі щасливчики мислення, творення, діяння або пошуку. А всі інші? Чи не узаконюємо ми вічного бар’єра між живою людиною та її мрією? Звідки ця блискуча історична мрія про святкове завершення пошуків? Мрія, котра не здійснюється. А може, вона марна і чужа людині? Може, ми давно маємо реальне щастя, але ігноруємо його? Як гарно казав Сковорода: «Все, що нам потрібне, — легке». А ми нещасні від того, що прагнемо охопити всесвіт, зоряну безмежність, а вона при підході до неї відсувається далі й далі, ніби марево в пустелі. Чи не ставить наука перед собою примарні завдання, прагнучи оволодіти химерою? Може, ми пішли не туди, жадаючи одягти хітони принців та принцес, а щастя наше десь тут, під ногами, у щоденній радості простого буття. Іване Васильовичу, чи не розгублюємо ми, люди, у безмежному зоряному полі те, що так тяжко визбируємо на земних нивах? Я знаю, що наді мною сміятимуться… У вас такі славетні брати, Юрій Васильович літає тепер в космосі. Отже, для нього є велика необхідність, потреба. Я — лише проста дівчина, мислення моє ще не розвинуте. Проте маю я право висловити те, що в мене на душі?

Підходили до кладовища. В сутінках зачорніли похилені хрести. Іван подумав про те, що сама реальність ілюструє дивну слушність нетрадиційних думок дівчини. Але звідки, як у ній виникли такі міркування, котрі притаманні тільки старшим мислителям? Справді, ось тут лежать цілі пласти наших попередників, що готували для нас шляхи, тіла, будівлі, мову, ідеї, їжу, традиції, мрії. Ми підхоплюємо їхню естафету, радіємо урочистостями або гніваємося від невдач, але що отримали вони від своїх зусиль і старань? Чи відшкодована достойно та каторжна історична праця нашими осягненнями й творчими відкриттями? Чи примириться наше сумління тим, що ми інколи звідаємо щастя й любов, парості котрих зійшли над трупами попередників, які знали тільки злигодні?

Голова зупинився, взяв руки дівчини в свої широкі долоні, підніс до вуст, зігріваючи тонкі пальці теплим подихом. Вона завмерла, заплющила очі. Почувся шепіт:

— Ось така мить… може, вона вартніша ва тисячі зірок, до яких ми рвемося. Там — лише холод простору, а тут — щастя достовірності. Цілі сузір’я тепер в моєму серці…

— Вірусю, я щасливий тим, що почув. Я давно мучуся такими питаннями. Їх навіть тяжко сформулювати однозначно, щоб люди правильно зрозуміли, бо інакше звинуватять в обскурантизмі, в несучасності. Я признаюся тобі, лише тобі, що інколи мене відвідують божевільні думки. Я теж інколи думав про те, що космос — не лише вічна дорога для романтичних сердець і умів, а й химерний зоряний дракон, примарний див, котрий нас обманює, заворожує, стереже, як стоокий Аргус еллінських міфів. Може, наш правдивий космос не там, де ми його бачимо? Я навіть братові Юркові боявся відверто сказати те, що мені ввижалося, бо він звинуватить мене в апології матінки-Землі, у її надмірному возвеличенні. А я сприймав нашу планету, як унікальне, дивовижне зерно вітальності, тобто життєвості, кинуте в ниву чужого всесвіту. Тільки унікальність ця не така, про яку говорять прихильники погляду винятковості життя. Просто ми разом з біосферою належимо іншій площині буття, і та площина не тут, де ми бачимо зорі та галактики, а в інших вимірах. Її геометрично не визначиш. Як би тобі це популярніше сказати? Хіба так. Земля має багато своєрідних енергетичних «криниць», котрі сягають в глибінь іншомірності. З тих криниць б’є струмінь життєвості, і не треба шукати тайни походження життя тут, у палахкотінні сонць та зірок. Земля ніби люк, що прикриває потужне джерело, з якого всі ми п’ємо, від найменшої комашини — до людини. А там, за тим люком, — незміряна глибина, безмежніша, ніж видимий Всесвіт. Ти пригадуєш народні казки? Деякі герої проникають крізь криниці у підземні царства, куди треба летіти багато днів і ночей. Зустрічають там людей, царів, дивних тварин і птахів, бачать чудові ліси і хмари, інші зорі та сонця. Я дивувався, звідки наш народ взяв такі символи й образи? Чи не є то відгомін прадавньої мудрості, забутого знання, котре перейшло в казку? А оце недавно снився мені сон — дуже химерний… Хочеш послухати, Вірусю?

— Все життя слухатиму … ваші сни, — ледве чутно озвалася дівчина. — Все життя…

Іван засміявся, по-дитячому взяв її за руку і рушив далі. Кивнув у бік цвинтаря і почав розповідь:

— Снилося мені, що я стою отут на цвинтарі. Якась прозора криниця. Знаю, що треба стрибнути туди, щоб осягти якусь велику правду. Треба затримати подих, не задихнутися, доки опустишся до потрібного рівня. Скидаю вбрання і ногами вниз пірнаю у воду. Глибше, глибше… Тяжко в грудях, відчуваю, що втрачаю свідомість. На останній грані — прорив у підземний (чи підводний?) світ. Палахкотить велетенська піч, біля неї пораються жінки й чоловіки, всі вони титанічні, могутні, доброзичливі, прекрасні. Такі, як і ми, тільки якісь викінчені, безжурні, радісні. Мене підхопив, як дитину, на руки якийсь пращур. Він так і сказав: «Я твій пращур Горицвіт». Я відчув у ньому таку потужну, невимірну силу, що здивувався: адже й сам не слабак, та супроти нього — як горобеня! Довкола готувався бенкет, накривалися вишитими скатертями широкі столи, всуціль заставлялися чарівними плодами землі й садів, пишними хлібами й пирогами. Я запитав: «З приводу чого свято?». Пращур відповів, що свято в них щоднини, бо кожна мить творення й праці має бути радістю. І відзначив я, що кожен їхній рух був гармонійний і радісний, сповнений викінченості й сили. Суцільна ріка оптимізму. Потім — прокинувся. Досі не можу забути того видіння. Таке враження, ніби я знову потрапив додому, ніби колись я втратив цю домівку. Коли? Чому? Тоді згадалася мені символічна трактовка казки про Телесика… Моя сестриця Марія, працюючи над глибинними коренями слів, докопується до потаємного значення казок. Вона вважає, що прадавні волхви створили казку про Телесика, як заповіт про необхідність повернення до материнського краю. Спочатку, Івасик-Телесик щасливо плаває по хвилях річки життя, періодично вертаючись на материн голос. Потім зміюка (чи відьма) підроблює у коваля материн голос і обманом захоплює Телесика в полон. Зверни увагу — у коваля: тобто Телесик захоплюється цяцьками технології, висловлюючись сучасною мовою. Це захоплення приводить до того, що сам він ледве не стає жертвою відьомського апетиту (засилля технології). Деякий час герой рятується на дереві, хоч змія та її супутники невпинно гризуть стовбур. (Флора, природа утримує рівновагу, протистоїть техніці.). Нарешті надія на лебедів (у древній міфології лебідь — символ мудрості, духовності). Рятує Телесика покалічений лебідь (тобто той, хто звідав нещастя землі, знає співчуття), він вертає його до батька-матері. Розумієш, Вірусю, які мудрі були наші пращури? Нам треба збагнути їхній заповіт і вернутися до себе, відкинути принади мачухи — відьми. Бачиш, які думи розбудили в мені твої чарівні міркування!

— Яке диво! У кожному слові прабатьків — криниця сил!

— Отож-бо! Ми ще не знаємо тайни Землі. Ми бачимо її очевидним, первісним поглядом. Ми топчемося по ній, забуваючи, що під нами живоносні пласти тисяч і тисяч поколінь. Хто досліджував динаміку гумусу? Хто знає про вітальну силу тих атомів, що входили в тіла прадідів? Як вони діють далі? Чи є в них свідомість, чутливість? Чи не складають життєві нагромадження минулих поколінь якусь потужну психоенергетичну батарею, котра діє на нас, в нашій творчості, в наших задумах? Може, ми своїм життям прилучаємося до наджиття Геї-Землі, де все зберігається, ніщо не пропадає? Бач, які думки навіяла твоя розповідь, Вірусю. Чи задоволена ти, як я зрозумів тебе?

— Знову повторю лише одне, — зітхнула дівчина, — хочу йти отак вічно. І щоб моя рука у вашій руці. І щоб все разом — пошук, знахідки… і втрати…

— Хай буде так, світла дівчино, — помовчавши хвилину, відповів Іван: — Попросимо матір-землю, щоб спільна стежка наша освятилася її волею. Хай буде так, як воліє твоє серце, Вірусю.

Холодним осіннім ранком прийшла з Москви телеграма, в якій компетентні органи повідомляли, що літак індійської авіакомпанії, який летів по маршруту Делі-Морсбі, потерпів катастрофу над Сулавеським морем, і частина пасажирів загинула. Про долю Григорія Васильовича Гука нічого не відомо. Тривають розшуки на довколишніх островах. Індонезійська та філіппінська адміністрації роблять все можливе, щоб врятувати радянського громадянина, якщо він залишився живий. Про результати буде повідомлено окремо.

Мати злягла від такої вісті, старий Гук теж занедужав. Христина з Савою, дізнавшись про нещастя, прийшли провідати батьків і якось втішити.

Ярина лежала в ліжку горілиць, дивилася незмигно в стелю і ворушила зів’ялими вустами, ніби шепотіла нечутну молитву. Василь Іванович ходив з кутка в куток, мов неприкаяний. Сава присів поряд з матір’ю, взяв її руку в свою долоню і розважливо говорив: