Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За сорок днів шхуна «Апсара», подолавши тисячі кілометрів морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому Океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли кораблики хмар.

Жанна, дивлячись на острів, відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий виклекочує в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться в того кипіння — чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?

Та, поза всіма сумнівами, понад душевним сум’яттям і хитанням, жінка розуміла, що вороття назад немає, що її веде сила, могутніша від розумових, інтелектуальних рішень, і що та сила, можливо, є волею цілості, про яку нагадував учитель з Гнізда Радості, твердячи про одність буття чоловіка й жінки. Можливо, тепер діє не вона, не її волюнтарне рішення, а стихія єдності вищого рівня, єдності, що зачалася при зустрічі Жанни з Космоандром.

Вона перемовилася з капітаном — літнім сивим індусом, небагатослівним і незворушним, домовилася про план дій. Він не розпитував подробиць у вродливої господині, а лише порадив завершити справи, Пов’язані з цим островом, за тиждень, бо незабаром штиль зміниться періодом бур і негоди. Було спущено шлюпку, в неї, окрім Жанни, сіло два моряки — молоді, сильні бенгальці, котрі завеслували до берега. За годину вони наблизилися до мети мандрівки. Жінка зійшла на берег, звелівши морякам дрейфувати в шлюпці за смугою рифів.

Острів був пустельний, тихий. Поміж грядою скель — ні душі. Жінка нервово ходила понад берегом, де ще недавно казковий юнак рятував її від неминучої смерті, і напружено роздумувала про те, як має діяти, коли несподівано зустріне учителя. Що йому говорити, як виправдати свої наміри? Переконувати, звертатися до серця, до найсвятіших струн душі? Він поцікавиться, чому вона не ввійшла в контакт з ним, а обрала стежку авантюри?

А, даремні всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть в тім, щоб виправдати себе перед власним сумлінням або перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти діяв монолітно щодо волі власного духу, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї «правоти». Вибір — це ще непевність, це ще оцінка. Свобода — нерушима дія, для якої будь-який вибір виключається. Цілковита судженість. Парадоксально? Може. Але в цій парадоксальності — велика правда.

Жанна інтуїтивно відчувала, що він має з’явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться понад всякими перешкодами і опором людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки потрясають тіло, хоч довкола було парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, сіла в заглибину скель, слухала пронизливі крики чайок, котрі змагалися за кращу здобич край берега. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у всеосяжному царстві космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження вітальності, і хто гарантує стабільність існування екзотичної форми буття матерії? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі «нецікаво» добувати тривіальні плоди з своєї динаміки і вона радіє несподіваним знахідкам? Чи не є такою радістю саме життя? І оскільки життя є екзотичним утвором творящого випадку, то воно в своєму плині освячує теж несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово загримотів вулкан, вибухнув. Острів розлетівся на друзки, сотні тисяч людей загинуло. Практично загинули всі — йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі — одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна. Вночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачив її.

— Дивна, — озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариновим полум’ям, — ти прилетіла до мене?

— Так, мій друже, — прошепотіла вона, — я не могла жити без тебе.

— Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

— Ти відчув, що я тут?

— Відчув, — просто сказав юнак. — Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

— Як? — жахнулася Жанна. — Вона знає, що я хочу забрати тебе?

— Знає, — спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. — І гуру теж знає.

— Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? — помертвілими вустами запитала Жанна.

— Він сказав, що ти мовила правду.

— Учитель так сказав?

— Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

— Що означає — вистояти супроти бурі?

— Хто скаже? — задумливо мовив юнак. — Це результат зустрічі птаха й негоди.

— Невже моя поява і є така негода?

— Він казав, що негода — радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю — тривожну й радісну!

— Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

— Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.