Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пробачте, учителю, за можливі різкі слова. Це не осуд, а спроба розібратися втому, що я почула. Я хоч і молодий фахівець, проте дещо знаю про генетичні механізми спадковості та їхню консервативність, інерцію, автоматизм. І ось що я подумала. Ви поки що створили для вихованців прекрасний майданчик для радісної розваги. Але далі…

— Що далі?

— В ембріональних надрах людини дрімають не лише радісні титанічні сили творчості, мислення, любові, натхнення, а й безліч драконів, рептилій, злобних монстрів. Що станеться з світозарними крилами вихованців, якщо в глибинах прокинуться ті потвори? Ви не готували дітей до боротьби з ними. Ви їх навіть заперечували. Поява таких чудиськ із безодні геномів буде катастрофою. Діти навіть не відатимуть, що з ними станеться. Чуттєві бурі, сексуальні смерчі…

— Не згоден з вами, — суворо мовив учитель, і було дивно бачити ва його аскетичному обличчі вираз холодності. — Від дитячих літ в єстві учнів тривала невпинна сублімація всіх структур і глибин. Дракони не вічні, вони теж прагнуть метаморфозу. Хіба махатми й деви народжуються не з того самого лона, що ящери і носороги — з Лона Матері-Природи?

— Невже ви вірите, що за десяток літ можна сублімувати мільйоннолітніх ящерів?

— Метаморфоз гусені в крилатого метелика відбувається за два тижні. Хіба це не таке саме чудо?

— Такий метаморфоз заплановано в геномах.

— Чому ви гадаєте, що метаморфоз, про який мрію я, так само не суджене явище? Досі воно було блоковане — стихійно чи свідомо — протидіючими силами, а тепер вільне для здійснення.

— Може… може, — якось нервово й тривожно говорила Жанна, а її зелені очі мінилися холодними іскрами. — Може, й так. Але я інтуїтивно сумніваюся. Щось в мені говорить, що на вас чигає розчарування. І навіть катастрофа. Пробачте, але я взяла близько до серця долі ваших вихованців, особливо — мого рятівника.

— Ви ще щось хотіли запитати? — напружено озвався гуру, хоч і зберігав зовнішній спокій.

— Так, так… — У мене виникла думка. Можливо, для вас вона буде цікава й прийнятна.

— Слухаю, мадам.

— Причиною вашого експерименту була сліпота вашого учня… Космоандра… Я розумію, що глибинно це не зовсім так, що передумова набагато глибша, духовніша, що, зрештою, це один з багатьох шляхів, по яких шукачі прагнуть сягнути таємниці нашої появи в цьому світі, збагнути, хто ми й нащо. Проте все-таки ключем до реалізації задуму стало народження сліпої дитини. Якщо навіть експеримент матиме найблискучіше завершення, феєричне, фантасмагоричне, якщо навіть ваші зоряні птахи полетять у інші сфери, сповнюючи простір радісними криками перемоги, я не можу забути отієї безпомічної дитини, не можу спекатися думки, що на її горі ви зростили принципово іншу істоту. Ви ніби здійснили прививку якогось ментального черенка, котрий почав буйно розвиватися і заглушив саме деревце. Привита гілка радіє, буяє, а деревце пригнічене, забуте, забите цим буйним цвітінням, але воно ще є, ще живе, як титани з «Теогонії» Гесіода у глибинах тартару. Ви розумієте?

— Прекрасно розумію, мадам. Говоріть, говоріть…

— Можна збагнути правомірність вашої ідеї, доки будь-які спроби лікарів повернути сліпій дитині зір були неспроможні, впиралися в незнання, в невміння. Ваш задум був благородною спробою здійснити альтернативний шлях саморозкриття, осягнути іншу можливість живого контакту з природою, з стихіями. Це дивовижно і навіть чудоподібно, якщо відсутні перебільшення. Але чи знаєте ви, що нині сліпородженим можна повертати зір з стопроцентною впевненістю в успіху? Не якась там нейрохірургічна операція, котра не дає гарантії, а генургійний процес реконструкції ембріонального розвитку, котрий з тих чи інших причин був заблокований ще в лоні матері. Коротко кажучи, вашим учням можна повернути зір, зробити їх повноцінними людьми. Це можу зробити я, учителю. Повірте, перед вами один з кращих фахівців-генургів…

Учитель якусь хвилину мовчав, незмигно дивлячись у очі жінки. Вона не одвела погляду, зберігаючи спокій і доброзичливість. Нарешті почулося його запитання:

— Як ви здійснюєте реконструкцію?

— Теоретично просто. Практично це вміють поки що лише окремі фахівці. Я звернула увагу на таємницю першозиготи, котра тримає в собі весь алгоритм, всю багатомірну програму майбутнього організму. Мало хто з фахівців знає про те, що першозигота зберігається в недоторканості, давши початок динамічному наростанню структур тіла. Зростивши нову істоту, відповідно до можливостей середовища, першозигота «засинає», як господь-бог після шестиденного творення, і їй «байдуже», що відбувається з породженою нею Галатеєю: прекрасна вона чи потворна, повноцінна чи ущербна. Вона свідомо не контролює власного творення, не ревізує. Але в ній є можливість такої ревізії. Ту можливість можна цілеспрямовано воскресити, динамізувати. Методи генургії проводять таку реконструкцію безболісно й з цілковитою певністю, що погіршення не буде. Інструментом динамізації першозиготи є онкогенний вірус. Вас не шокує така заява? Справа в тому, що вчені давно підозрювали особливе значення онкогенного вірусу в еволюції живого світу, а особливо людини. Вам доводилося бачити мікрофотографії віруса? Фантастичне явище. Кристалічний додекаедр, структурність якого тотожна архітектоніці всієї планети — Геї. Ця дивовижна тотожність веде до висновку, що вірус має в собі універсальну програму косможиття. Можливо, він є першозерном, конструктивним першоелементом біосфери. У кристалічному вигляді він буквально засіває всю тканину життя, гумус, всі організми. Він легко перебуває будь-яку температуру — абсолютний нуль чи сотні градусів вище нуля. Він трансформується у кванти гамма-радіації, долаючи безодні світового простору і збуджуючи до життя планети, де завершується перехід від неорганічної фази буття речовини до органічної. Коротше, вірус — це активний агент єдиного життя безмірності, його вітальний першоатом. Ми зуміли навантажувати його тією чи іншою соматичною інформацією регенерації. Наприклад, якщо в ембріональному періоді розвитку плоду нормальне наростання структур, відповідальних за органи зору, було блоковане, деградоване, зупинене, то ми вводимо онкогену активізуючий геноблок для цілковитого відродження повноцінного бачення. Збуджується першозигота, вона отримує можливість з допомогою потоку алгоритмізованих вірусів перевірити патологічні з тих чи інших причин структури і допомогти їм відродитися, замінивши ущербні геноблоки на нормальні. Людина народжується наново, відбувається паралельне відмолодження інших структур, це — сильний вітальний струс, котрий дає людині потужний заряд оптимізму і жадоби життєдіяння. Гадаю, дорогий учителю, ви вже зрозуміли суть моєї ідеї. Я у вашому розпорядженні. Хочете повернути вихованцям нормальний зір, а з ним радість народження у космос видимого світла, райдуги, чудових барв, квітів… Може, недарма я пережила катастрофу? Може, це воля карми бідних дітей, котрі заслужили нового народження?

— Я зрозумів ваш план, — сухо відповів учитель. — Він заслуговує похвали і добрих слів з огляду на ваш благородний задум. Проте ви анітрохи не збагнули, про що я розповідав. І це не дивно. У вас просто інший вектор мислення, а отже — діяння. Наші шляхи не можуть доповнити один одного. Ми йдемо в різні космоси, мадам. Вас ще цікавить люциферіанський світ «райдуги», мерехтіння барв, затиснутих у вузьку щілину «видимості». Поза оком для вас — океан пітьми, котрою у всі віки лякали єретиків та дітей. Для моїх вихованців у тій безвидній безодні розкрилися нові континенти та острови. Діти стануть їхніми деміургами. А ви жалієте їх, волієте стягнути з неба радості на землю кривавої історії.

— Це ж їхня материнська планета…

— То й що? Хіба правдиві шукачі мають триматися за материнське сарі? Дивоколо зоресвіту відкриває перед розумом і почуттям надмірну домівку, а ми боїмося відірватися від споглядання камінчиків на дитячому майданчику розваг. Те, про що ви мені розповіли, чудово й похвально. Ви справді зможете повертати людям радість і можливість нормального життєдіяння в земній сфері. Більше того, ви зможете формувати нові, пластичні, динамічні тіла, виявляючи приховану потенцію генетичних глибин. Ви навіть здатні виростити універсальну істоту для життя на інших планетах, для перебування в неземних атмосферах тощо. Все це я розумію. Проте наша стежка — інша. Ми маємо намір розірвати обмеження форми і вийти на рівень вічної мінливості. Я не самотній у своєму задумі, є багато шукачів, котрі суверенно досягають в цьому напрямі вражаючих результатів. Але про це — мовчання. Можливо, ми об’єднаємо наші зусилля в недалекому майбутньому. Пробачте, мадам Мішо, за різку одповідь, прийміть мою вдячність за людяну пропозицію. Проте на цьому покінчимо. За кілька днів ви відбудете звідси. Ми попрощаємося і вже ніколи не зустрінемося. Хіба що у позаформності, коли наші стежки зіллються в синтезі. Та поки що це лише слова, риторика. Довіряю вашій коректності, мадам, нагадуючи, що жодна людина за межами острова не повинна знати про наш експеримент.

— Учителю, про це можна й не нагадувати.

— Прекрасно. Дякую. А тепер — спочивайте, думайте. І до грядущої щасливої зустрічі…

Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Розумом вона визнавала титанічність задуму учителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя — насильно подарувати групі дітей світ, цілком відмінний від світу їхніх батьків. Саме раціональний план — не зважаючи на його трансцендентність, неймовірність, небувалість. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Чи дозволяє так чинити право? Не людське право — умовне, відносне, історично обмежене, а — глибинне, духовне, одвічне, еволюційне? Якщо душа самостійно не обрала власного напрямку польоту, чи буде вона щаслива навіть при успішному завершенні експерименту? Навряд! збагнувши пізніше, що райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного вибору суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку «гуманну» сваволю? Душа може бути щаслива навіть в умовах тривожних, буряних, катастрофічних, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається на дорозі пошуку. Навряд чи це відчують тутешні вихованці. Вони виростають у міфічному парнику, у екзотичній духовній оранжереї.

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр чудоподібно врятував її від смерті. І тут зненацька зустрілася з ним.

Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря поміж двома скелями. Жінка навіть оторопіла, побачивши його, і відчула тривожний холодок поза спиною. Потроху заспокоїлася, рушила назустріч. Космоандрові очі були втоплені десь у простір, але обличчя, все тіло очікувало її, — вона це ясно бачила. Він мовчав, прислухаючись до її подиху, до шелесту кроків. Потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

— Дивна, я хотів тебе чути, відчувати.

— Я теж шукала тебе, — прошепотіла вона.

— Шукала? — здивувався юнак. — Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

У неї перехопило подих від хвилювання й солодкого болю в грудях. Він покохав її, він любить, цей бідний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий одняв у сліпих дітей цілу цивілізацію батьків, подарувавши натомість міфічну химеру, безнадійну мрію про політ у нікуди. Пекучий жаль пронизав серце Жанни, шаленство обурення сколихнуло почуття. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.