Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Основний задум: навчити дитя орієнтуватися в часі й просторі, щоб істота, виростаючи, не була безпомічною. Це те, ще робить найтривіальніша няня. Проте ми мали справу з «неповноцінними» істотами, з сліпими, отже, була потрібна особлива методика, спроможна усувати такий недолік або стати над ним. Який шлях ми обрали?

Кожне дитя мало свого наставника. Сина мільйонера я взяв на себе. Дав йому ім’я Зорептах, а ще — Космоандр, маючи на увазі, що він згодом стане людиною не лише нашої планети, а позавимірних глибин інших сфер. Вихідна антропологічна основа така: людина — безмежно складне і глибоке зерно вітальності, чутливості, усвідомлення, саморозкриття, одухотворення. Меж для саморозвитку нема. Будь-який кордон — лише природна або штучна перепона, яку можна усунути. Найголовніша перепона — в свідомості: ноосфера та психосфера Землі переповнена такими стереотипами тупиків і самообмежень, що достатньо ізолювати дитя від них, як буйна динаміка духовного зерна сама знаходитиме річища для свого вияву.

Відчуваю вашу зацікавленість — яку інформацію вкладали ми у свідомість дітей? Яку мету ставили? Адже без доцільності, без мети, навіть богоподібна істота стане нікчемним споживачем життєвої енергії, вітальним паразитом. Виходячи з вищезгаданого кредо про багатомірність людського зерна, я мав намір дати вихід новій, незасміченій парості в оригінальне самоусвідомлення, в принципово новий інтелектуальний, чуттєвий, духовний, психічний світ. Міфічний світ. У вашому погляді осуд, але не поспішайте з вироком. Міфічний зовсім не означає — забобонний, марновірний, містичний тощо. Адже в математиці, в алгебрі ми використовуємо систему символічних знаків. Це теж своєрідна міфологія, образи якої оператор розшифровує. Теж саме й у нашому методі виховання: основні міфологічні образи є символами багатомірної реальності, котра не розшифровується в термінах тривіальної повсякденності, а має змогу поглиблюватися вічно, не втрачаючи своєї привабливості й таємничості. Наприклад, хіба поняття краси можна вичерпати будь-яким ступенем гармонізації чи творчості? Воно має невичерпний імпульс. Те ж саме й з почуттям любові: вона всеосяжна. Градації радості теж не мають жодних обмежень. Ви зрозуміли, про що я кажу? Саме про такі глибинні міфообрази-символи. Наприклад, творячи легенду про те, що вихованців передав на виховання учителям Зоряний Птах, жадаючи, щоб ми дали їм крилатість і можливість польоту у таємничі сфери нового буття, ми ані краплі не містифікували дітей. Адже цей міф має безліч щаблів поглиблення й розкриття: ті ж самі батьки, що народили їх, були тими птахами, що відкрили їм шлях у світ, що згодилися на їхнє проживання у Гнізді Радості. Чому Гніздо Радості? Тому що група наставників повністю усувала патологічні комплекси песимізму, відчаю, неповноцінності, самотності, покинутості. Плекався всебічний, всеосяжний пломінь стихійної радості. На чому він грунтувався? На вічному польоті до саморозкриття творчих потенцій особи. Земні соціуми впродовж тисячоліть розробили програми рутинних життєпроявів, навіть для видатних людей. До зрілого віку — засвоєння велетенської купи забобонних, відносних, нікчемних знань і традицій, а потім — запрягання у колісницю повсякденності, яка зупиняла духовне й розумове зростання індивіда.

Ви зауважите з докором, що ми усунули від свідомості дітей інформацію про історію планети, про її болі й проблеми. Але подумайте самі, мадам: ми не бачимо виходу з кривавої коловерті, навіщо ж нав’язувати шумову псевдоінформацію бідолашним вихованцям, тим більше, що наше завдання — діаметрально протилежне традиційному завданню людей.

Наш план: якщо пощастить пробитися до нових джерел самоусвідомлення й сформувати пластичне, динамічне тіло навіть з «неповноцінних» дітей, тоді ми відкриємо двері бажаючим до радісного, осмисленого буття, де всі попередні блукання та проблеми одпадуть, як сухе листя восени…

Як практично протікав кожен день?

Кожноденно ми зустрічали схід сонця, незалежно від того, видно його чи хмари вкривають небосхил. Ми з дітлахами вітали цю мить радісними танцями й грою, вони втішалися вільністю, простором, вітром, хвилею океану. Поступово в психіці, в тілі, в механізмах біоритму вироблювалася тотожність появи світила й радості, не того невидимого диска сонця, котре звикли бачити зрячі, а незримої життєдаючої вібрації, до якої дуже чутливі птахи, звірі, комахи. Ми плекали в дітях отаку, майже звірячу чутливість, але поєднану з тонким логічним вихованням. Вводячи їх у світ слова, логосу, ми з самого початку виробили суворо обумовлений словарний фонд, що відсікав усю мізерію віків, усі визначення нікчемності, агресивності, занепаду, суму, ворожості, заздрості, зради і тому подібних перлів традиційних мов планети. Вихованці засвоювали багатомірність слів і понять, їхнє споріднення з цілістю природи, стихій, думки, чуття. Наприклад, танцюючи на березі океану при появі світила, промовлялося слово: «сонце». Сам танець називався теж «танець-сонце». Радісний крик чайок на світанку теж ототожнювався з появою сонця. Спокійний стан зосередження й задуми, до якого ми привчили дітей змалку, теж асоціювався з променистою, радісною дією полум’яного центру життя нашої сфери.

Гадаю, ви збагнули метод. Він зводився до відновлення прадавньої кореляції між світом природи і світом мови, між життєсферою і логосферою, між зовнішнім і внутрішнім космосами.

Ми вчили дітей легко орієнтуватися в просторі, відчувати перешкоди, речі, предмети, істот на відстані. Безумовно, це не було «баченням», як ми його звикли розуміти й відчувати. Це було щось інше, поява іншого ока, всеохопного, синтетичного, всепроникаючого. Замість вузенького оптичного спектра — океан позавидимості. А в ньому — таємничі краї інших реальностей, про які нам, зрячим, і не снилося.

Заборон не існувало. Вся логосфера, вся мова насичена переконанням, що для Зоряних Птахів усе досяжно, усе можливо, треба лише прикласти зусилля для вирощення відповідних крил, і тоді найдивовижніший політ думки чи тіла — найреальніша річ. Мета титанічна: проникнути у сфери всеможливості. Конкретизація відсутня, але свідомість, дух, серце хай напружується в зусиллі сформулювати для себе достойне завдання. Ось міфовзірці осягнень: політ тіла, політ думки, політ чуття, політ духу. Далі: тотожність із сонцем, землею, вітром, хвилею, далекими зорями. Так, так, навіть із зорями, яких «сліпі» не повинні були бачити. Але наші вихованці досягли такої чутливості, що «бачили» навіть слабенькі зірки, звичайно, в якомусь своєму вияві. Космоандр розповідав мені, що відчуває небесне видноколо, як пружний вітальний потік, в якому пульсують — ніжно, ласкаво, або тривожно, схвильовано — мелодійні сплески, що всі вкупі складають мелодію таємничої пісні, зміст якої — поза визначенням.

Над морем, над берегом літають птахи. Діти цікавляться: хто це? Що вони діють?

Відповідь: це друзі вітру й сонця, вони літають, плавають у повітрі, граються з радісним вітром.

Чи можемо полетіти ми?

Можете, діти. Ви — суджені птахи зоряного польоту, котрому нема завершення.

Тоді ми можемо летіти? Як це зробити?

Виростити крила. Вони вже ростуть. Ви їх відчуваєте на сході сонця, коли воно дарує нам, птахам, деревам, хвилі, землі свою радість. Наставники допоможуть вам в окриленні, діти.

Впевненість, у якої нема жодних заборон чи сумнівів, почала творити небувале. У вихованців виявлялася феноменальна чутливість, вони на відстані чули одне одного, могли передавати й приймати думки, настрої, образи, звичайно, не так, як ми це розуміємо, проте пояснити це якось тотожно для нас — марна справа. З’явилися зачатки левітації, що поступово розвивалися. Не в усіх однаково, але в окремих вихованців — дуже сильно. Ви відчули це на собі, мадам. Саме ця унікальна здібність Космоандра врятувала вам життя.

Кілька слів про інтелектуальне виховання дітей, а то ви подумаєте, що ми формуємо неуків. Безумовно, ми повністю виключили «знання», яке західна цивілізація вважає цінним плодом земної еволюції: всі ці «історії», де царі, князі, воєводи, тирани наввипередки вбивають один одного та своїх підданих або жителів сусідніх країн, всі ці «священні писання», де божевільні боги, сп’янілі від крові жертв, «ведуть» слухняних овець у апендикси, у тупики релігійних містифікацій. Для нашої мети не годилося й плинне, непостійне, умовне знання так званої позитивної науки (я про це вже згадував), бо прагнув я дати вихованцям абсолютну впевненість у вседосяжності, а не набір ментальних стереотипів — хистких і фантомних…

Для чого також могли б придатися нашим учням численні книги «художньої літератури», що з віку у вік перемелювали убогі почуття убогих героїв, ущербних істот, що народжувалися в абсурді буржуазного псевдожиття і прямували в нікуди?

Ми розвивали у дітей знання іншого алфавіту, іншої мови, інших стосунків з природою, стихіями, істотами живого світу, яких вони зустрічали — птахами, черепахами, рибами. Вони відчували блискавиці, хмари, громи, хвилі, вітер, камені, дерева, штиль, пісок, одне одного, нас — учителів, і кожну мить буттєвості, як літери, письмена таємничої книги вічності, в якій діяли самі і були її читачами, а разом з тим — співавторами, деміургами. Ми творили новий світ — цільний, монолітний, радісний, в якому чутливий ментальний центр людини і природи складав співзвуччя, цілість — гармонійну й нерозривну. Це те, що Гаутама називав Нірваною…

Ось коротко те, що я маю право розповісти. Все інше, пробачте, мадам, не для широкого розголосу. Про наш задум повністю не відає ніхто, навіть батьки. Їм кілька разів було дозволено здалека спостерігати за грою своїх дітей, втішатися цільною радістю істот, котрих вони вважали ущербними, але особисті контакти поки що виключаються. Лише тоді, коли відбудеться запланований мною метаморфоз, коли всі дрімаючі геноми вихованців прокинуться до життєвого вияву, коли прадавній Пуруша — закований дух — оживе, набравши повної сили, тоді я відкрию учням таємницю їхнього походження, вся тривіальність котрого вже не вразить їхньої психіки. Образно кажучи, ми формуємо своїх пташенят вогняними істотами, для яких знання про те, що вони колись вийшли з пекельних глибин, буде лише химерним анахронізмом, а не комплексом неповноцінності.

Жанна, прослухавши розповідь гуру, довго сиділа непорушно, заплющивши очі, ніби переглядала в потаємних глибинах сумління вартість того, що почула. Мовчав і учитель. Нарешті жінка, отямившись від задуми, запитала:

— Глибокошановний учителю, я можу висловити свої сумніви?

— Безумовно, мадам…

— Ви вірите в успіх експерименту?

— Що означає «успіх», мадам?

— Позитивний результат.

— Як ви могли зрозуміти з моєї розповіді, я не планував кінцевого феноменального результату. Хіба дерево планує випустити з своїх гілок та стовбура квіточку в оцьому чи отому місці? Вони з’являються там і тоді, де виникли відповідно з динамікою росту і середовища певні умови. Головне, що ми хотіли, — відкрити для вихованців усі психофізіологічні шлюзи, змуровані тисячолітніми «майстрами» обману, неуцтва, містифікацій, страху, приниження, неповноцінності. Нам конче треба було вселити в кожну клітину їхнього тіла відчуття всеможливості й радості. Основне — дати крила радості, які інтуїтивно відають, куди летіти, куди спрямувати політ.

— Ви вважаєте, що виростили такі крила?

— Досвід показує, що так.