Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Землі ще далеко до повної радості, — обережно відповідала Жанна. — Тут урагани й боротьба. Може, саме такі люди, як ти і я, покликані наблизити час радості для всіх? Не окремі оази, як ваш острів, а вся планета. Тоді затихнуть крики, котрі ти чуєш, мій друже.

Він знову лишався на самоті, думав. І чекав.

Нарешті його забрали до клініки, поклали в ізольовану палату. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники проробили комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем z-лазера, квантового генератора біоенергії, було опромінено центр локалізації першозиготи в районі копчика, а разом з тим введено в кілька сотень соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла залишити його в спокої, зашторивши вікна. Сама залишилася в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.

Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла до палати, підняла штори. Широко розчинила вікно. Дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі звільна колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.

На ліжку поворушився Космоандр, легко звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, прислухаючись до її подиху, високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Жанна тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?

— Дивна, ти все зробила, що хотіла?

— Так, мій друже.

— Моє тіло горить.

— Тобі погано? — турботливо запитала вона.

— Просто я не відчував такого стану, — ніби до чогось прислухаючись, сказав Космоандр. — Я був на острові, розмовляв з учителем, з птахами радості. Буря терзала наш притулок. Вихор підхопив мене і поніс. Було боляче й холодно. А потім — гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюди. — Юнак показав на заглибини очей. — Потім все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум’я. Ніби я і сонце — окремо.

— Підійди сюди, Космоандре, — хвилюючись, озвалася Жанна. — Дай мені руку. Повернись обличчям до моря. Ти відчуваєш море?

— Воно кличе мене. Воно шепче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?

— Що ти відчуваєш?

— Тут… ось тут… де має відкритися… як ти казала? де має бути око… О-о-о! Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі всі летять сюди. Чому? О-о-о! Чому море гнівається? А там, там, понад ним… вогненна смуга… вона стискує моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?

— Зажди, Космоандре! Зажди, коханий. — обнявши його, ледь не плакала жінка. — Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Але це незвично. Все нове — незвичне! Коли народжується дитя, боляче матері й новій істоті!

— Ти говориш незбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!

— Тобі так здається, друже! Ти не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, як дитя. Заспокойся. Те, що ти називаєш краплями, то відображення зірок у воді. Ти їх відчував якось інакше, а тепер — кожна з них окремо.

— Окремо, — вражено прошепотів Космоандр. — Окремо! Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє… розрізує…

— Не поспішай заперечувати, — прошепотіла Жанна, — не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те… що тобі дарується для радості.

Космоандр замовк, тримаючись руками за підвіконня. Груди його високо здіймалися, все тіло вібрувало. У сутінках світанку Жанна бачила широко розплющені очі і прорізане зморшками чоло. Раніше в нього не було жодної борозни на лобі, а тепер несподіваний біль пройшовся по ньому плугом страждання.

Свідомість Жанни знемагала під гнітом сумнівів: можливо, не треба було так блискавично вводити його у світ ока? Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець цілком іншого космосу, ніби пришелець тут, у сфері кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.

Обрій над морем наливався ніжним багрянцем, потім запломенів жовтогарячими барвами, стріли ще не видимого сонця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотіли райдужними вогнями у передчутті появи господаря життя. Космоандр здригався від кожного спалаху в просторі, здавалося, що кожен яскравий об’єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очі, а потім знову відкривав повіки, мужньо приймаючи на оголені нерви чутливості потік пекучої реальності.

Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з’явилося сонце, і його ще зм’якшений промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:

— Дивна! Де ти?

Вона охопила юнакове обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:

— Терпи, коханий. Будь мужнім. Ще трохи. Ще мить…

Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Світило повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по щоках Космоандра, світ дробився на частки у тих краплях страждання.

— Тепер я збагнув, Дивна. Я збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око — це рана. Все розсипається… все дробиться на краплі… Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу… невже таке сонце?..

— Сонце, коханий! Світло, що дає життя.

— Я відчував його в цілості з усім: із собою, з птахами, з друзями… Я плив на човнику радості, а сонце було крилом… моїм крилом. Воно билося в моїх грудях, воно давало мені силу, легкість. Воно було в серці, в руках, у слові, у веселощах… А тепер… воно далеке і чуже… Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше… О-о-о! Дивна! Тяжкий твій подарунок! Болить мені, болить!