Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Б. Боннінґтон. Так, вичайно. Все небезпечне, коли його вживати несвоєчасно. Яблука перед сніданком дуже корисні; а яблука перед сном можуть звалити вас на цілий тижень. Для антитоксину існує тільки два правила. Перше — не боятися його, друге — впорскувати його за чверть години до їди тричі на день.

Ріджон (злякано). Боже мій, Боннінґтоне, ні, ні, ні!

Б. Боннінґтон (нестримно рветься говорити далі). Так, так, так, Коллі. Ви ж знаєте найкращий довід, що пудинг добрий, коли його можна їсти. Сироватка мала величезний успіх. Вона діяла на маленького принца, як чудо. Температура його підскочила; я поклав його в ліжко, а за тиждень він був знову здоровий, і на все своє життя імунітетний проти тифу. Висока родина була цим дуже зворушена, висловлюючи свою вдячність дуже розчулено; але я сказав, що всім цим вони зобов’язані вам, Ріджоне; і мені дуже приємно думати, що за це ви заслужили лицарство.

Ріджон. Вельми вам зобов’язаний. (Знеможено сідає в крісло поблизу канапки).

Б. Боннінґтон. Зовсім ні, зовсім ні. Ви самі це заробили. Ну, ну, ну! А що з вами?

Ріджон. Та нічого! Трохи голова запаморочилася. Я гадаю, перевтома.

Валпол. Кровоотруєння.

Б. Боннінґтон. Перевтома? Де там вона взялася! Я працюю за десятьох. А хіба в мене болить голова? Ні! ні! Коли вам зле, значить, ви хворі. Може бути хороба й легка, але це хвороба. А що таке хвороба? У вашу кров потрапили зародки хвороби й розмножились незчисленно. Як лікуватись? Дуже просто. Знайти зародки і вбити їх.

Сер Патрік. Припустімо, що тих зародків не знайдеться.

Б. Боннінґтон. Це неможливо, сер Патріку; зародки мусять бути; інакше як би міг бути хворим пацієнт?

Сер Патрік. А ви можете показати зародок перевтоми?

Б. Боннінґтон. Ні. Але чому? Чому? Тому, мій дорогий сер Патріку, що хоч зародок існує, але він невидимий. Природа не дає нам їх як сигнал про небезпеку. Ті зародки, бацили ті — тіла прозорі, мов скло або вода. Щоб зробити видимими, ви мусите їх офарбувати. Ну, мій дорогий Педді, що ви хочете, — деяких із них не можна офарбити. Вони не візьмуться кольором кошеліні, ні кольором синього мешиліну, ні фіалкового генціану, як не візьмуться ніяким кольором. Звідси, хоч ми, як люди науки, й знаємо, що вони існують, але не можемо їх бачити. Можете ви собі уявити, щоб хвороба існувала без них? Можете ви, наприклад, указати такий випадок, щоб дифтерит існував без бацил?

Сер Патрік. Ну, а я покажу вам ті самі бацили, але без хвороби, у вашому власному горлі.

Б. Боннінґтон. Ні, не ті самі, сер Патріку. То цілком відмінні бацили; на нещастя, однак, існують бацили до того схожі, що ви не можете помітити різниці. Ви ж розумієте, мій дорогий сер Патріку, що кожний вид цих цікавих маленьких створінь має собі наслідувача. Як люди, так і зародки наслідують одне одного. Отже, є справжні бацили дифтериту, що їх викрив Лефлер; а є й псевдобацили, цілком подібні до них, яких ви можете знайти, як ви кажете, й у своєму власному горлі.

Сер Патрік. А як же ви розрізняєте одних від одних?

Б. Боннінґтон. Ну, очевидно, коли бацили справжні, лефлерівські, то ви захворієте на дифтерит; коли ж то псевдобацили, ви будете цілком здоровий. Нема нічого простішого. Наука завжди проста й глибока. Небезпечні тільки напівістини. Неосвічені теореки видобувають поверхові відомості про зародки і тоді пишуть до газет, намагаючись дискредитувати науку. Так вони обдурють і пантеличать багатьох чесних і поважних людей. Але наука має досконалу відповідь таким людям.

Неглибоке знання — річ небезпечна.

Глибше його пий, бо не скуштуєш з мудрого джерела.

Я цим не хочу зневажити ваше покоління, сер Патріку; дехто із старих практиків робить дива, покладаючись на щиру професійну інтуїцію та клінічний досвід; коли я згадую за пересічних людей вашої пори, що по-неуцькому пускали кров, різали, напихали проносним, заражали своїх пацієнтів зародками через одяг й інструменти, і порівнюю все це з науковою певністю та простотою свого лікування маленького принца тепер, я не можу не пишатись своїм власним поколінням людей, що виховались на теорії мікроорганізмів цих ветеранів великого змагання за теорію еволюції в сімдесятих роках. Ми можемо помилятись, але ми, принаймні, люди науки. Тим-то я підхопив і ваш спосіб лікування, Ріджоне, й запровадив його для своєї практики. Він бо науковий. (Він сідає в крісло поблизу канапки).

Еммі (на дверях, оповіщаючи). Доктор Бленкінсоп.

Лікар Бленкінсоп дуже відрізняється від інших. З усього видно, що він не з щасливих лікарів. Він кволий і злиденний, убого харчується й убого вдягається. Між очима муки сумління залягли зморшками, а по всьому обличчю лягли зморшками постійні грошові клопоти, одрізаючи його все глибше від тих днів, коли він знав краще життя; він вітається із своїми заможними колегами як зі своїми товаришами, хоч навіть і в цьому він повинен змагатись із соромливістю злиднів та зацураністю біднішої верстви.

Ріджон. А, як ся маєте, Бленкінсопе?

Бленкінсоп. Прибув висловити своє скромне привітання, дорогий мій! Тут зійшлися усе великі особи.

Б. Боннінґтон (поблажливо, але приємно втішений). Як ся маєте, Бленкінсопе? Як живеться?

Бленкінсоп. І сер Патрік тут також! (Сер Патрік бурмоче).

Ріджон. З Валполом, звісно, стрівались?

Валпол. Моє шанування.

Бленкінсоп. Я вперше маю честь. У моїй бідній незначній практиці не доводиться стріватись з такими людьми. Я не знаю нікого, опріч своїх товаришів з клініки св. Анни. (До Ріджона). Відтепер, значить — сер Коленсо? Як почуваєте себе?

Ріджон. Спочатку доволі ніяково. Але про це не будемо говорити.

Бленкінсоп. Соромно сказати, але я не уявляв, до чого велике ваше відкриття, проте вітаю вас як давній ваш товариш.