Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Барбара. Тому я й не належу до жодного класу, Доллі! Я дитя всього народу. Якби я належала до середньої верстви суспільства, я зневажала б справу свого батька, і ми обоє жили б у художньо опорядженій кімнаті; ви читали б часописи в одному кутку, а я в другому кутку грала б Шумана. Ми обоє були б люди вищого порядку й обидва цілком нікчемні. Натомість я воліла б замітати підлогу в піроксиліновій майстерні або бути продавчинею в шинку Боджера. Чи знаєте ви, що трапилося б, коли б ви відмовилися від пропозиції батька?

Казенс. Цікаво?

Барбара. Я відмовилася б від вас і вийшла б заміж за людину, що прийняла б цю пропозицію. Врешті, моя дорога стара матір розсудливіша за вас усіх. Я відчула те ж саме, що й вона, коли побачила це місце, відчула, що мушу мати його, що ніколи, ніколи, ніколи не могла б від нього відмовитися. Різниця тільки та, що вона думала про будинки, про кухняне начиння, про білизну й порцеляну, тоді як я думала про людські душі, що їх треба врятувати. Не про кволі душі в голодних тілах, що знесилюються, що проливають сльози подяки за шматок хліба з патокою, але про ситі, сварливі, чванливі, зарозумілі створіння, що обстоюють свої маленькі права й свою гідність і які вважають, що мій батько повинен бути надзвичайно зобов’язаний їм за те, що вони заробляють для нього стільки грошей (а він таки справді повинен). Ось де навернення на путь істинний справді потрібне. Мій батько ніколи не докорятиме мені тим, що мої навернені підкуплені хлібом. (Вона цілком одмінюється). Я відмовилася від підкупу хлібом, я відмовилася від підкупу царством небесним. Нехай справа Господня відбудеться заради Господа самого. Справа, що заради неї він нас створив, тому що її можуть здійснити тільки живі істоти. Коли я помру, нехай він мені буде винний, а не я йому, і я прощу йому борг, як личить жінці мого походження.

Казенс. У такому разі, шлях життя йде через майстерню смерти?

Барбара. Так. Для цього треба наблизити пекло до неба, людину до Бога й зірвати покривало з того вічного світла, що сяє в долині тіней. (Схоплює його за обидві руки). О, невже ви думали, що моя мужність вже не вернеться? Невже ви повірили, що я дезертир? Я, що стояла на вулицях і відкрила своє серце народові, що говорила з ним про найсвятіше й найвище. Та чи могла я коли-небудь відвернутися від нього й провадити дурну й порожню балаканину з елегантними людьми? Ніколи, ніколи, ніколи! Майор Барбара вмре з прапором у руках! І до того ж я маю мого дорогого маленького Доллі, що знайшов для мене місце й роботу! Алілуя! (Цілує його).

Казенс. Люба, зважайте на моє кволе здоров’я. Я не можу нести такий тягар щастя, як ви.

Барбара. Так, любити мене не легко, чи не так? Але це вам корисно. (Вона біжить до майстерні й кличе, як дитина). Мамо, мамо! (Білтон виходить з майстерні разом з Андершафтом). Мені потрібна мама.

Андершафт. Вона скидає повстяні черевики, люба! (Підходить до Казенса). Ну, що вона каже? Казенс. Вона злинула в небо.

Леді Брітомарт (виходячи з майстерні й заступаючи дорогу Сарі, що йде за нею з Ломаксом. Барбара, як дитина, чіпляється за материну спідницю). Барбаро, коли ти навчишся бути незалежною й робити та думати сама за себе? Я чудово знаю, що означає вигук «мамо, мамо». Завжди звертатися до моєї допомоги!

Сара (доторкуючися кінцями пальців до леді Брітомарт і удаючи велосипедну сирену). Піп, піп!

Леді Брітомарт (дуже обурена). Як ти смієш казати мені «Піп. Піп», Саро? Ви дуже неслухняні діти! Що ти хочеш, Барбаро?

Барбара. Я хочу будиночок тут, у містечку, щоб жити в ньому разом з Доллі. (Сіпаючи її за сукню). Ходімо й порадьте мені, який вибрати!

Андершафт (звертаючися до Казенса). Завтра о шостій годині ранку, мій юний друже!

Лікарева дилема

Дія перша

П’ятнадцятого червня 1903 року у лікаревій вітальні з самого ранку працює студент-медик на прізвище Редпенні, ім’я ж його нікому не відоме й не цікаве. Він замість лікаря відповідає на його листи, працюючи тут як асистент хатньої лабораторії, і поводиться цілком незалежно, віддаючи працю свою як подяку за не-визначені вигоди, що дають йому найближчі стосунки з керівником його професії; фактично, він співробітник і тимчасово член родини. Редпенні не гордий і робить усе, про що його попросять, не пильнуючи при цьому особистої гідности, коли його просять по-товариському. Він людина розсудлива, певна, довірлива, товариська, спритна, його волосся й костюм свідчать про вимушений перехід від неохайного юнака до чепурного лікаря.

Працю Редпенні перериває поява старої служниці, яка ніколи не знала пестощів, турботливости, відповідальности, ревнощів та клопоту, пов’язаних із вродою. Виглядом своїм вона скидається на ніколи не вмивану циганку, що не знала ніякої косметики; до того ж вона має нерівно потикану борідку та вуси, які могли бути принаймні причепурені до чоловічої статурности, але становлять цілу сіножать маленьких кущиків бороди та вусів, що повитикались по всьому обличчю, здебільшого з бородавок. Вона ходить з віхтиком і шкутильгає, цікаво до всього встряючи, вишукуючи пил так дбайливо, що ледве покінчить з одною плямою, як зразу ж шукає вже іншої. В розмові вона додержується тих самих манер, ледве дивлячись на ту людину, до якої звертається, за винятком тих випадків, коли сердиться. В поводженні вона має одну манеру — це ставлення старої родинної няні до дитини, що тільки-но навчилась ходити. Вона користалась із свого негарного вигляду, щоб запобігати людської ласки, незнаної ні Клеопатрі, ні Фер Розаменд, і мала й надалі великі вигоди проти них тим, що мірою того як старіла властивості ці в неї збільшувались замість зникати. Будучи працьовитою, милою та товариською людиною, вона — ходяча проповідь про марність жіночої чванливости. Як ніхто не знає ім’я Редпенні, так само ніхто не знає її прізвища, і вона відома по всьому лікарському районі між Кавендіш-сквером і Мерілібон Роуд просто як Еммі.

Вітальня має два вікна, що виходять на вулицю Королеви Анни. Поміж вікнами стоїть консоль, що становить мармурову групу з бронзовими задніми ногами, які закінчуються кігтями сфінкса. Величезне простіночне люстро, що перевищує групу, в більшій своїй частині не може відсвічувати, бо дбайливо розмальоване пальмами, папороттю, лілеями, тюльпанами та соняхами. В сусідній стіні вправлено камін з двома кріслами перед ним. Стоячи лицем у куток, двох інших стін не бачимо зовсім. Праворуч від каміна або, точніше, праворуч від усякого, хто стоїть до каміна, є двері. Ліворуч від нього письмовий стіл до писання, за яким сидить Редпенні. Стіл неохайний, з мікроскопом, кількома колбами для досліджень і спиртовою лампою, що стоїть серед купи паперів. Посеред кімнати канапка, прямим кутом до консоля й рівнобіжно до каміна. Між кушеткою й вікном стоїть стілець. Другий у кутку. А третій проти стіни з вікнами. На вікнах зелені венеціанські штори та репсові фіранки; є газова люстра, пристосована й до електричного освітлення. Шпалери та килими здебільшого зелені, одного тону з люстрою та венеціанськими шторами. Дім був мебльований фактично ще в середині ХІХ сторіччя, а стоїть і до сьогодні без зміни й все ж цілком пристойний.

Еммі (входячи й зразу ж починаючи витирати порох з канапки). Там якась пані докучає мені, чи не може її прийняти доктор.

Редпенні (роздратований, що йому заважають). Ну, доктор не може її прийняти. Слухайте сюди: скільки разів казав я вам, що доктор не може приймати нових хворих, а ви, як тільки хто з’явиться, мерщій кидаєтесь питати, чи доктор не приймає.

Еммі. А хто ж вас питає, чи він може прийняти?

Редпенні. Звичайно, ви.

Еммі. Я тільки сказала, що там докучає мені пані, котра хоче бачити доктора. А я не питала. Я тільки сказала.

Редпенні. Ну, коли жінка докучає вам, то чого ви докучаєте мені, коли я зайнятий?

Еммі. Газети читали?

Редпенні. Ні.

Еммі. А про нагороди на день народження його велич-ности чули?

Редпенні (починає лаятись). Що ви, дідько б вас...