Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дженні. О, ні. Ми так засмучені, містере Вокер!

Барбара (одверто тішачися з цього). Дурниці, звичайно, це смішно! Так вам і треба, Білл, ви, мабуть, перший зачепили його.

Білл (уперто). Я зробив те, що збирався зробити. Я плюнув йому в лице. Він звів очі до неба й промовив: «О Господи, я заслужив на те, щоб мене обплювали заради віри». Так він промовив. А Мог промовила: «Хвала Богові, алілуя». Потім він назвав мене братом і почав пестити мене, так ніби я дитина, а він моя матір, що збирається мити мене суботнього вечора. Жодної сварки між нами не було. Половина вулиці молилася, а друга половина вмирала зо сміху. (До Барбари). Ну, тепер ви задоволені?

Барбара (сміючися очами). Хотіла б я бути там, Білле!

Білл. Так, ви мали б привід виголосити ще одну зайву промову щодо мене, чи не так?

Дженні. Я так засмучена, містере Вокер!

Білл (гостро). Не подумайте жаліти мене, ви не маєте на це жодних підстав... Послухайте, адже я розбив вам щелепу.

Дженні. Ні, це не завдало мені болю, справді не завдало! Може, тільки на мить. Я лише злякалася.

Білл. Я не хочу, щоб мене прощали ви або будь-хто інший. За те, що я зробив, я заплачу. Я намагався, щоб і мені розбили щелепу, щоб потішити вас.

Дженні (засмучена). О, ні...

Білл (нетерпляче). Кажу вам, що я цього хотів; невже ви не чуєте того, що вам кажуть? І ось чого я досяг своїм старанням; з мене зроблено посміховище для цілої вулиці. Ну що ж, коли я не можу задовольнити вас так, я зроблю це інакше. Послухайте-но, я зібрав за зиму два соверени, і з них у мене лишився один фунт. Один мій приятель минулого тижня дав прочухана дівчині, що з нею він збирався одружитися. Він побив її й повинен був сплатити п’ятнадцять шилінгів штрафу. Він мав право побити її, бо збирався з нею одружитися. Але я не мав права набити вас, отже, додамо ще п’ять шилінгів, і, скажімо, я даю фунт. (Витягає золоту монету). Ось гроші! Беріть їх і припиніть ваші розмови про прощення, ваші молитви й балаканину вашого майора. Будемо вважати, що я розплатився за те, що зробив, і будемо вважати, що питання вичерпане.

Дженні. О, я не можу взяти їх, містере Вокер. Краще дайте один або два шилінги бідній Роммі Мітченз, ви справді завдали їй болю, а вона ж стара жінка.

Білл (презирливо). Нічого подібного! Я її знову поб’ю, якщо тільки побачу. Нехай вона скаржиться на мене так, як погрожувала. Адже вона цього мені не забула, авжеж! Те, що я її побив, турбує моє сумління — як вона (вказує на Барбару) це зве — не більш аніж коли б я заколов свиню. Я тільки не бажаю, щоб ви далі провадили зо мною цю гру в християнське прощення; ваші чіпляння й балаканина до того зморює людину, що вона життю своєму не рада. Я не хочу цього більше, кажу вам. Беріть ваші гроші й припиніть кожну хвилину нагадувати мені про ваше дурне побите обличчя!

Дженні. Майоре, чи можна мені взяти трохи грошей на користь Армії?

Барбара. Ні, Армію не можна купити. (Звертаючись до Білла). Нам потрібна ваша душа, Білле, а на менше ми не згодні.

Білл (гірко). Я знаю. Цих грошей замало. Я й мої декілька шилінгів для вас надто мізерні. Адже ви онука лорда. Ви не візьмете менш ніж сто фунтів.

Андершафт. Слухай-но, Барбаро, ти могла б зробити чимало добра, маючи сто фунтів. Якщо ти згодна заспокоїти сумління цього джентльмена, взявши в нього один фунт, я готовий дати дев’яносто дев’ять, що їх не вистачає.

Білл, уражений з такої щедрости, інстинктивно доторкується до шапки.

Барбара. О, ви надто марнотратні, тату. Білл пропонує двадцять срібняків, вам лишається запропонувати десять, що їх не вистачає. Це звичайна ціна, що за неї можна купити кожного, хто продає себе. Але не мене й не Армію Спасіння (Звертаючися до Білла). Ви не матимете жодної спокійної хвилини, Білле, поки не прийдете до нас. Ви не маєте сили опиратися тому, щоб навернути вас на путь істинний.

Білл (похмуро). Я не маю сили опиратися борцям із мюзик-холу й жінкам, що багато плещуть язиком. Я запропонував заплатити. Більше я нічого не можу зробити. Беріть гроші або не беріть. Ось вони! (Він кидає соверен на барабан і сідає біля водоймища. Монета притягає увагу Сноббі Прайса, що при першій нагоді кидає на неї свою шапку. Місіс Бейнз виходить із дому. Вона одягнена в форму Армії Спасіння, що її носять вищі чини. Ця жінка має років сорок, серйозне обличчя, ласкавий голос і закрадливі манери).

Барбара. Це мій батько, місіс Бейнз. (Андершафт відходить від столу й скидає капелюха підкреслено чемно). Спробуйте на ньому свої сили. Мене він не послухає, тому що пам’ятає, яка дурненька я була з дитинства. (Лишає їх і розмовляє з Дженні).

Місіс Бейнз. Чи оглядали ви наш притулок, містере Андершафт? Ви, напевне, знаєте, в чому полягає наша робота?

Андершафт (дуже чемно). Це знає вся нація, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз. Ні, сер, уся нація цього не знає, інакше ми не були б у такому скрутному становищі через брак грошей, що потрібні нам, аби розгорнути нашу роботу по всій країні. Дозвольте мені сказати, що коли б нас не було, в Лондоні відбувалися б заколоти цієї зими.

Андершафт. Ви справді так думаєте?

Місіс Бейнз. Я знаю це. Я пам’ятаю 1886 рік, коли ви, багатії, знемилосердили свої серця до зойків бідарів. Вони тоді били вікна у ваших клубах у Пел Мел.

Андершафт (захоплено ухвалюючи такий спосіб поводження). І акції будівельного фонду другого дня підскочили з тридцяти тисяч до сімдесяти дев’яти тисяч. Я це чудово пам’ятаю.

Місіс Бейнз. Чи не хочете ви допомогти мені зговоритися з народом? Вони не будуть тоді бити вікна. Підійдіть сюди, Прайсе. Дайте мені рекомендувати вас цьому джентльменові. (Прайс підходить). Чи пам’ятаєте ви, як ви били вікна?

Прайс. Мій старий батько думав, що це була революція, добродійко.

Місіс Бейнз. А тепер чи били б ви вікна?