Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стівен. Не думайте так, мамо. Я... я... не люблю його.

Леді Брітомарт. Але інші його люблять. Яка несправедлива доля до жінок. Жінці доводиться виховувати дітей. А це значить, що вона повинна їх стримувати, не дозволяти їм багато дечого з того, що їм подобається, загадувати їм лекції, карати їх, коли вони чинять не гаразд, одне слово — брати на себе всі неприємні турботи. А коли її робота закінчена, з’являється батько, що йому нічого не лишається робити, а тільки пестити й псувати їх, і грабує в неї любов дітей.

Стівен. Він не забрав у вас нашої любови. Він тільки збудив цікавість.

Леді Брітомарт. Я не хочу, щоб ти мене втішав, Стівене. Я почуваюся чудово. (Вона встає й іде до дверей).

Стівен. Куди ви йдете, мамо?

Леді Брітомарт. У вітальню, звичайно. (Вона виходить. Коли вона відчиняє двері, чути звуки гімну: «Уперед, християнські вої», що його грають на концертині з акомпаніментом тамбурина). Ти йдеш, Стівене?

Стівен. Ні. Певне, ні. (Вона виходить. Він сідає на канапу, стиснувши губи з виразом огиди на обличчі).

Дія друга

Подвір’я перед притулком Армії Спасіння у Вест-Гемі. Холодний січневий ранок. Будинок, що являє собою стару комору, недавно вибілений. Одна його частина з мезоніном виступає на середину подвір’я; одні двері внизу, другі на верхньому поверсі; немає ані балкона, ані зовнішніх сходів, є тільки блок, щоб піднімати нагору лантухи. Якщо зайти на подвір’я з цього боку, то ліворуч буде вихід на вулицю й кам’яне водоймище, що з нього поять коней; праворуч повітка, що захищає стіл, який стоїть під нею, від негоди. Біля столу стоять лави. На них сидять чоловік і жінка; видко, що обидва вони підтоптані й занепали морально. Вони кінчають їсти. Кожний із них має великий шматок хліба, що його намазано марґарином і патокою, і п’є молоко, розведене водою.

Чоловік — безробітний майстровий, молодий, моторний, балакучий, любить позувати й такий хитрий, що здатний на все, що завгодно, тільки не на прояву чесности й альтруїзму. Жінка — проста вбога істота, стара й виснажена працею. Вона виглядає на шістдесят років, хоча їй напевно не більш як сорок п’ять. Якби це були люди заможні, закутані в хутра, одягнені в теплі пальта, рукавички з муфтами, вони, без сумніву, змерзли б, почували б, що вони дуже нещасні, бо січневий день пронизливо холодний і суворий. Одного погляду вглиб подвір’я на похмурі комори й олив’яне небо, що його видко над вибіленими стінами, було б досить, щоб негайно погнати всяку заможну нетрудящу людину на Середземне море. Але цих двоє, що стільки ж мріють про Середземне море, як про місяць, і що примушені більшу частину свого одягу взимку заставляти, лишаючи собі тільки найпотрібніше, ані трохи не страждають від холоду. Навпаки, вони ще жвавіші, сидячи за їжею, що надає їм певної веселости. Чоловік ковтає із свого кухля, потім встає й походжає по подвір’ю, встромивши руки в кишені й час від часу пританцьовуючи.

Жінка. Почуваєте себе краще після їди?

Чоловік. Ні. Яка це їда. Може, вона досить добра для вас, але не для мене, інтеліґентного трудівника.

Жінка. Трудівника? Хто ж ви такий?

Чоловік. Художник.

Жінка (скептично). Ще б пак.

Чоловік. Так, ще б пак. Я знаю, в чому річ. Кожний ледар, що нічого не вміє робити, називає себе художником. Але я справжній художник, умію малювати під дерево й робити тонку роботу, а дістаю за свою працю тридцять вісім шилінгів на тиждень, коли пощастить.

Жінка. Чому ж ви тепер не дістаєте?

Чоловік. Я вам скажу, чому. По-перше: я інтелігент. Бррр... Тут бісів холод. (Він злегка пританцьовує). Так, я надто інтелігентний, щоб стояти на тому життєвому щаблі, де капіталісти зволили мене поставити. А вони не люблять людей, що бачать їх наскрізь. По-друге: інтелігент — це істота, що потребує подвійної частки щастя. Тому, як пощастить, я добре напиваюся. По-трете: я обстоюю інтереси своого класу й працюю якнайменше, щоб не відбивати всю роботу у товаришів. По-четверте — я досить розумний, щоб знати, що дозволяє закон, а що ні; а за законом я роблю точнісінько так, як капіталісти: хапаю все, що мені трапить під руку. За належного суспільного ладу я тверезий, чесний і працьовитий. У Римі я, так би мовити, чиню, як усі римляни. Що ж з цього виходить? Коли справи кепські — а зараз вони до біса кепські — хазяям доводиться звільняти половину своїх робітників; звичайно, вони починають з мене.

Жінка. Як вас звуть?

Чоловік. Прайс. Бронтер О’Брайєн Прайс. Зазвичай мене скорочено звуть Сноббі Прайс.

Жінка. Але ж Сноббі значить тесляр, чи не так[1]? А ви казали, що ви художник.

Прайс. Я з другої породи снобів, із шляхетної. Я надто високої думки про себе, бо інтелігентний; до того ж мій батько був чартист, людина, що багато читала й мислила; ще й мав він паперову крамницю. Я не який-небудь дроворуб або водовіз, прошу вас не забувати цього. (Вертається на своє місце біля столу, бере кухоль). А як вас звуть?

Жінка. Роммі Мітченз, сер.

Прайс (піднімаючи кухоль з рештками молока). Ваше здоров’я, міс Мітченз.

Роммі. (виправляючи його). Місіс Мітченз.

Прайс. Що! О, Роммі, Роммі! Поважна заміжня жінка Роммі, що вдає з себе пропащу жінку, щоб Армія Спасіння могла навернути її на путь істинний. Завжди та сама історія.

Роммі. Але що ж мені робити? Не можу ж я вмерти з голоду. Панночки з Армії Спасіння славні, добрі дівчата. Але що ліпші ви тепер, то більше їм хочеться думати, що ви були порочні перед тим, як вони вас навернули. Чому ж би їм, бідненьким, не приписувати собі деяких заслуг? Адже вони втомлюються від роботи, і звідки вони роздобули б грошей для нашого рятунку, коли б ми визнали, що ми не гірші за інших? Чи знаєте ви, ким є усі ці леді й джентльмени?

Прайс. Злодіями й негідниками. Проте, Роммі, я з ними помінявся б. Що означає Роммі? Пестливе ім’я, напевно?

Роммі. Пестливе ім’я від Ромола.

Прайс. Від чого?

[1] Гра слів, що не дається до перекладу. Сноб англійською мовою означає — людина, що пишається своїм походженням, а народною говіркою це означає тесляр (Перекл.).