Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я слухав її переказ, затамувавши подих. В дитинстві я грався з тим хлопцем — він був поруч увесь час, що я пам’ятаю, і рибалив на Омі-Алі разом зі мною і моїми братами. Це було жахливо.

— Коли це сталося?

— Два роки тому чи скільки, — відповіла мати.

— Неправильно! Два з половиною, — втрутився Девід.

При цих словах я глянув на нього, бо мене захопило неабияке відчуття дежа вю. Тієї миті мені здалося, що то знову 1992 чи 1993, чи 1994, чи 1995, чи 1996 рік, і що то мій брат Боджа виправляє матір точнісінько таким тоном. Але то був не Боджа, а його значно молодший брат.

— Так, — сказала матір з усмішкою, — два з половиною роки.

Смерть Іґбафе вразила мене ще більше, бо тоді мені й на думку не спадала можливість того, що хтось із моїх знайомих може померти за той час, що я провів у в’язниці, але таких виявилося чимало. Одним з них був містер Боде, автомеханік. Він теж втрапив у смертельну дорожню пригоду. Батько писав про це в одному листі, і я майже відчував його злість. Останні три рядки того листа, заряджені й потужні, ще залишаться в моїй пам’яті на багато років:

Молодь гине через погризені й видовбані швидкісні смертельні пастки, які в нас називають дорогами, кожного дня. А ті ідіоти з Азо Року стверджують, що наша країна процвітатиме. Це убивча брехня.

Якась вагітна жінка безтурботно переходила дорогу, і батькові довелося різко зупинитися. Жінка махнула рукою, просячи вибачення, і перейшла на інший бік вулиці. Скоро ми дісталися місця, яке здалося мені початком нашої вулиці. Тутешні вулиці порозчищали, і скрізь велося якесь будівництво — усе якось оновилося, неначе сам світ народився заново. Знайомі будинки впадали в очі, як марева, що здіймаються над полем недавнього бою. Я побачив місце, де колись стояв старий хирлявий фургон Абулу. Від нього тільки й залишилося, що кілька залізяк, які лежали зарослі травою есан, як повалені дерева. Там паслися курка з курчатами, що механічно опускали дзьоби до землі. Побачене вразило мене, і я задумався, що сталося з тим фургоном, а тоді знову згадав про Обембе.

Що ближче ми під’їздили додому, то більше я про нього думав, і ті думки порушували мою дитячу радість. Мені почало здаватися, що надії на осяяне сонцем майбутнє не проживуть довго, якщо Обембе не повернеться, а натомість, осядуть додолу й помруть, як прошита кулями людина. Батько сказав, що мати вважала Обембе мертвим. Він розповів, що вона поховала його фотографію чотири роки тому, повернувшись із річного курсу лікування в психіатричній лікарні імені єпископа Г’юза. Вона розказувала, що їй наснилося, буцімто Абулу вбив Обембе так само, як убив свого брата, пришпиливши його списом до стіни. Вона намагалася відчепити його від стіни, але він повільно вмер у неї на очах. Переконана, що сон був правдивий, вона почала оплакувати Обембе й ніяк не бажала заспокоюватися. Батько, хоч і не поділяв її думки, відчув, що буде краще погодитися з нею заради її одужання. Його друг, Генрі Обіалор, порадив дозволити їй робити задумане, бо сперечатися з нею було б нерозважливо. Спочатку Девід і Нкем не хотіли цього дозволяти, вказуючи, що Абулу, бувши мертвим, ніяк не міг убити Обембе, але батько застеріг їх і дозволив матері думати, як їй хотілося. Вона поховала його поруч з Ікенною і змусила батька піти з нею, пригрозивши накласти на себе руки, якби він не погодився. Але поховала вона не Обембе, а його фотографію.

Батько так сильно змінився, що тепер не дивився в очі тому, з ким говорив. Я спостеріг це в тюремному вестибюлі, де він розповів мені про матір. Раніше він був сильнішим — непохитним чоловіком, що захищав свою багатодітність, кажучи, що хотів, аби родина уславилася в багатьох галузях. «Мої діти стануть великими людьми, — бувало, казав він. — Вони будуть юристами, лікарями, інженерами — бачите, наш Обембе вже став солдатом». І він багато років носив на собі цей мішок з мріями. Він не знав, що увесь цей час носив у мішку гнилизну, що мрії давно зіпсувалися й стали даремною вагою.

Коли ми дісталися додому, вже майже стемнішало. Дівчинка, в якій я миттєво — хоч і не без труднощів — упізнав Нкем, відкрила нам ворота. Обличчя вона мала точнісінько як у матері, і була набагато вища за семирічну. Вона носила довгі коси, що спадали на спину. Побачивши її, я одразу усвідомив, що вони з Девідом були чаплями — білосніжними, як голуби, птахами, що з’являлися в небі після бурі й літали гуртом. Хоч вони обидва вже народилися на той час, як на нашу родину налетів шторм, вони не відчули цього. Вони проспали його, як людина, що проспала сильну бурю. І навіть коли — під час материної першої клінічної ізоляції — вони й відчули його дотик, то був лиш легіт, що не мав досить сили, щоб розбудити їх.

Але чаплі були відомі й дечим іншим: вони часто були знаками чи провісниками кращих часів. Казали, що вони можуть почистити нігті краще за будь-які пилочки. Щоразу, як ми з іншими дітьми з Акуре бачили їх у небі, ми бігли до них, простягали руки услід зграї, що пролітала низько над нашими головами, швидко плескали пальцями об долоні й повторювали коротку приказку: «Чаплі, чаплі, сядьте мені на руку».

Що сильніше ти плескаєш пальцями, то швидше треба виспівувати ту приказку; що сильніше плескаєш і що швидше співаєш, то білішими, чистішими й блискучішими стануть твої нігті. Я думав про це, коли моя сестра підбігла до мене й тепло обійняла, не стримуючи сльози й повторюючи: «Нарешті ти вдома, Бене».

Її голос був солодкою музикою для моїх вух. Мої батьки з братом, Девідом, стояли позаду мене біля машини й дивилися. Я тримав її в обіймах і бурмотів, як радий повернутися, аж коли почув, як хтось двічі голосно пугукнув. Я підняв голову й побачив у ту мить якусь тінь людини, що перебиралася через паркан до нашого двору поруч із криницею, з якої багато років тому витягли Боджу. Побачене злякало мене.

— Там хтось є — сказав я, вказуючи майже в повну темряву.

Але ніхто не поворухнувся — мене ніби ніхто не почув. Вони просто стояли й дивилися. Батько обійняв матір, а на обличчі Девіда розпливлася яскрава усмішка. Своїми поглядами вони ніби запрошували мене самому дізнатися, що то було, а може вони просто думали, що я помилився. Але глянувши знову в тому напрямку, де багато років тому билися мої брати, я побачив чиїсь ноги, що перемайнули через паркан. Я підступив ближче, а в моєму серці ожили несамовиті тамтами.

— Хто там є? — голосно спитав я.

Спочатку я не отримав відповіді: ані слова, ані руху — нічого. Я розвернувся до своєї родини, щоб спитати, хто це в них там, але вони всі дивилися в одне місце, просто на мене, і все одно не озивалися ані словом. Їх оповила темрява, і тепер вони стали силуетами на темному тлі сцени. Я знову повернувся до тієї частини двору й побачив, як стіною піднімається, а тоді завмирає на місці чиясь тінь.

— Хто там є? — знову спитав я.

Тоді постать відповіла мені, і я почув її слова голосно й чітко — ніби між теперішнім і минулим, коли я востаннє чув цей голос, не було ані суду, ані ґрат, ані рук, ані наручників, ані перепон, ані років, ані відстані, ані часу; ніби всі ці роки, що минули, були нічим іншим, як просто проміжком між тим, коли хтось крикнув, і тим, коли той крик затих. Тобто часом між миттю, коли я зрозумів, що це він, і часом, коли я почув його слова: «Це я, Обе, твій брат».

Якусь мить я стояв непорушно, а та постать почала рухатися до мене. Моє серце підскочило вгору, як вільна пташка, коли я зрозумів, що це він, мій істинний брат, котрий знову став таким же справжнім, яким був колись, котрий повернувся, мов чапля, після моєї бурі. Він підходив до мене, а я згадав, як у суді, в останній день засідань, я бачив видіння його повернення. Перш ніж я того дня вийшов на своє місце. Батько помітив, що я знову почав плакати, тож він відтяг мене у куток судової зали під суцільно авкамаринову стіну.

— Бене, зараз не слушний час для цього, — прошепотів він, щойно ми підійшли до стіни. — Це не…

— Я знаю, татку, мені просто сумно через маму, — відповів я. — Будь ласка, скажи їй, що нам шкода.

— Ні, Азіківе, послухай, — сказав він. — Ти зараз підеш туди, як чоловік, яким я навчав тебе бути. Ти підеш, як чоловік, яким був, коли взяв до рук зброю, щоб помститися за своїх братів. — Його носом стекла сльозинка, а руками він показував у повітрі невидимий тулуб дужого чоловіка. — Ти розкажеш їм, як усе сталося, говоритимеш, як чоловік, яким я тебе виховував — грізні, джаґернаути. Як — ти пам’ятаєш? — як…

Він затнувся, приклав неспокійні пальці до виголеної голови, шукаючи в ній слова, котре нібито вислизнуло з його пам’яті.

— Як рибалка, котрим ти колись був, — нарешті вимовили його тремтячі губи. — Ти чуєш мене? — Він трухнув мною. — Я питаю, чуєш?

Я не відповів, бо не міг, хоч і побачив, що в залі заворушилися, і що охоронці, котрі раніше утримували мене, рушили в мій бік. До зали набивалися люди, серед них було кілька репортерів з фотоапаратами. Батько побачив їх, і його голос ставав дедалі настирливішим.

— Бенджаміне, ти не підведеш мене.

Я вже нестримувано плакав, а серце калатало в грудях.