Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я хочу назад.

Коли він підійшов до мене, я злякався, що він поволочить мене вперед, і закричав:

— Ні, ні, не підходь, не підходь! Просто дозволь мені повернутися!

Він знову рушив уперед, але я скочив на ноги й відстрибнув геть. Я позбивав собі коліна, і знав, що з них потекла кров.

— Стривай! Стривай! — закричав він.

Я зупинився.

— Я не зачеплю тебе, — сказав він, піднімаючи руки, ніби здаючись.

Він розстебнув лямки рюкзака, поклав його на землю й пішов до мене. Він нібито обійняв мене, але щойно його руки обхопили мою шию, він спробував потягти мене вперед, та я засунув ногу між його, як вправно вмів робити Боджа, і зачепив їх. Ми обидва простягнулися на землі. Поки ми боролися, він продовжував наполягати, що нам треба тікати разом, а я благав його дозволити мені повернутися до батьків, бо не хотів, щоб вони втратили нас обох. Врешті я зміг виборсатися, хоч і в роздертій сорочці.

— Бене! — крикнув він, коли я відбіг від нього на якусь відстань.

В ту мить я вже невпинно плакав. Обембе дивився на мене, відкривши рота. Тепер він зрозумів, що я твердо намірився повернутися, бо мій брат розумів усе.

— Якщо ти не підеш зі мною, то скажи їм тоді… — мовив він тремтячим голосом. — Скажи мамі й тату, що я… втік.

Він ледве міг говорити, бо його серце розпирало від горя.

— Розкажи їм, що ми — ти і я — зробили це заради них.

За мить я знову стояв коло нього — вчепившись і притулившись до його тіла. Він притис мене до себе й поклав долоню мені на потилицю, до випнутої частини мого черепа. Обембе довго ридав у мене на плечі, а тоді відчепився від мене й пішов геть, не розвертаючись до мене спиною. Він відійшов на чималу відстань, а тоді зупинився й закричав: «Я тобі писатиму!»

І темрява поглинула його. Я кинувся вперед і заверещав:

— Не треба, Обе, не йди, не кидай мене! — але на тому місці вже не було нічого, крім темряви, — ані сліду мого брата. — Обе! — гукав я, стрімголов біжучи вперед, але він не зупинявся, він ніби не чув мене. Я перечепився, впав і знову звівся на ноги. — Обе! — загукав я на свого брата ще відчайдушніше, добігши до дороги. Ліворуч, праворуч, попереду, позаду — ніде не було видно ані сліду. Ані звуку. Нікого. Він зник.

Я опустився на землю й заголосив із новою силою.

17

Метелик

 Бенджамін, був метеликом.

Тендітним крилатим створінням, що купається у світлі, але скоро втрачає крила й падає на землю. Коли мої брати, Ікенна і Боджа, померли, я відчув, що з-над моєї голови зірвали захисний навіс, який завжди прикривав мене, але коли втік Обембе, я упав з висоти, наче метелик, якому в польоті відірвалися крила, і який перетворився на істоту, що більше не може літати, а здатна тільки повзати.

До того часу я ніколи не жив без братів. Я ріс, дивлячись на них, і просто робив усе, як вони, жив життям, що було версією їхнього раннього життя. Я ніколи й нічого не робив без них — особливо без Обембе, котрий, увібравши чимало мудрості двох старших братів і надистилювавши ширшого знання з книжок, зробив мене абсолютно залежним від себе. Я жив із ними й так сильно на них покладався, що в моїй голові жодна думка не могла повністю сформуватися, не пробігши спершу через їхні голови. І навіть після смерті Ікенни й Боджі я жив далі, ніби нічого не сталося, бо Обембе прикрив собою їхню відсутність, пропонуючи відповіді на всі мої питання. Але тепер не стало і його, і я лишився самотньо стояти коло порогу дверей, крізь які до дрожі боявся ступити. Не сказати б, що я боявся жити сам, просто я не знав, як це робити, й не готувався до цього.

Коли я повернувся, наша кімната стояла мертва, порожня й темна. Я ліг на підлогу й плакав, поки мій брат тікав із рюкзаком на спині й невеликою сумкою у клітинку в руці. Темрява над Акуре поволі розсіювалася, а він біг далі, хекаючи й пітніючи. Він мусив бігти, можливо, пришпорений назвою книжки Клеменса Фореля — «Так далеко, куди занесуть мене ноги». Певно, він ступав тихою темною вулицею, поки не досягнув її кінця. Там він міг ненадовго зупинитися на розвилці доріг, на хвильку нездатний вирішити, куди податися. Але, як і Форель, він, певно, піддався страхові бути впійманим, і той страх мусив підживити й розкрутити його думки, наче турбіну, що викидає назовні ідеї. Певно, біжучи, він багато разів перечіпався чи й падав у вибоїни, або заплутувався ногами у палому листі. Може, десь дорогою він виснажився й захотів напитися води. Він, певно, увесь просяк потом і вкрився брудом, але біг далі, несучи в серці чорний прапор страху, з якого частина була страхом того, що стане зі мною, його братом, разом з яким він спробував загасити пожежу, що охопила нашу оселю. І та пожежа у відповідь пригрозила поглинути й нас.

Певно, мій брат ще й досі біг, коли на обрії посвітлішало, а наша вулиця прокинулася від голосів, гучних криків і пострілів, ніби на неї вдерлася ворожа армія. Голоси відгавкували команди й завивали, приклади били у двері, ноги тупали по землі з дикою силою, а руки розмахували зброєю й нагайками. Вони зібралися в одне ціле — півдюжини солдатів — і загрюкали в наші ворота. А коли батько відчинив їх, вони відіпхнули його геть і загавкали, як поранені собаки:

— Де вони?! Де ті неповнолітні правопорушники?

— Убивці! — відрізав інший.

Поки тривало це галасливе виверження, Нкем заплакала вголос, а мати побігла до дверей моєї кімнати й застукала в них, гукаючи: «Обембе, Бенджаміне, прокиньтеся! Прокиньтеся!» Але вона ще не договорила, коли чоботи підтупали ближче й чиїсь голоси перекрили її. Почувся зойк, тоді крик, а за ним звук падіння на підлогу.

— Будь ласка, офіцери, вони не винні, вони не винні!

— Мовчати! Де ті хлопці?

А тоді хтось дико загупав у двері кулаками й чоботами.