Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мати теж стала значно старшою. Як і в батька, у неї набрався певний тягар у горлі, від чого її слова звучали притоплено — так ожиріння впливає на ходу людини, змушуючи її рухатися важко. Поки ми сиділи на дерев’яній лавці у в’язниці, очікуючи на останній підпис головного наглядача, батько розповів мені, що після того, як ми з Обембе покинули дім, її поле зору знову наповнили павуки, але вона скоро видужала. Поки він розповідав, я дивився на протилежну стіну, що була завішана різними портретами ненависних людей у формі й некрологами, надрукованими на дешевому папері. Блакитна фарба зблякла, вигоріла й вицвіла від вологості. Я навів очі на годинника, бо не бачив жодного вже дуже давно. Він показував п’ять сорок дві, і коротка стрілка рухалася у бік шостої.

Але з них усіх саме зміни, що я побачив у Девіді, здивували мене найбільше. Коли я побачив його, мене вразило те, як він виріс і отримав точнісінько таке тіло, яке було в Боджі. Між ними майже не було різниці, окрім того, що Боджа був таким характерно жвавим, а Девід здавався сором’язливим і наче стриманим. Після початкового обміну люб’язностями у дворі в’язниці він промовив перші слова аж коли ми під’їхали до серця міста. Йому було десять років.

Я пригадав, що то була та сама дитина, для котрої, в ті пам’ятні місяці, що передували його народженню (як і народженню Нкем), мати часто заводила пісню, бо вважала, що це принесе ще ненародженому дитяті радість, і в той час ми всі в це вірили. Ми з братами збиралися навколо, і вона починала співати й танцювати, а її голос звучав гіпнотично. Ікенна тоді ставав барабанщиком і калатав ложками по столі. Боджа ставав флейтистом і дудів ротом різні звуки. Обембе ставав свистуном і підсвистував материному співу. Я перетворювався на групу підтримки й плескав долонями в такт, а мати повторювала такий приспів:

Мене охопило потужне бажання притягнути Девіда до себе й обійняти, коли батько раптом сказав:

— Зносять усе, — ніби я спитав його про щось. — Скрізь.

Він побачив, як десь віддалік один кран розвалював будинок, а навколо нього зібралися люди. Я помітив подібну сцену трохи раніше, коли ми проїздили зачинену громадську вбиральню.

— Навіщо? — спитав я.

— Щоб перетворити ці околиці на місто, — сказав Девід, не дивлячись на мене. — Новий губернатор зажадав, щоб більшість цих будинків була знесена.

Проповідник, єдиний, кого мені дозволяли бачити, розповів мені про зміни в уряді. Зважаючи на мій вік на той момент, суддя вирішив, що я не заслуговую на довічне ув’язнення чи смертну кару, а також на підліткову в’язницю, бо я вчинив убивство. Тому було вирішено, що я маю відбути восьмирічне ув’язнення без права зустрічей чи контактів з моєю родиною. Те засідання, від початку до завершення, зберігалося у мене в запечатаній пляшці, і багато разів уночі в своїй камері, коли навколо вух дзижчали комарі, перед моїми очима проскакували раптові кадри спогадів про судову залу, про зелені завіски в ній і про те, як суддя, що сидів навпроти мене на підвищенні, говорив глибоким гортанним голосом:

…перебувати там, поки суспільство не визнає тебе дорослим, здатним поводитися у цивілізований спосіб, прийнятний з точки зору суспільства і людства. У цьому світлі владою, наданою мені Федеральним міністерством юстиції Федеральної Республіки Нігерія, і керуючись побажаннями присяжних, щоб суддя виявив милосердя, — а також заради твоїх батьків, містера і місіс Аґву — я нині засуджую тебе, Беджаміне Азіківе Аґву, до восьми років ув’язнення без права на зустрічі з родиною — допоки ти, на сьогодні десятирічний, не досягнеш суспільно визнаного зрілого віку вісімнадцяти років. На цьому слухання завершено.

Далі я пригадував, як, негайно охоплений страхом, я зиркнув на свого батька й побачив, як усмішка вистрибнула на його обличчя, мов богомол, а материні руки злетіли над її головою, мов гвинти гелікоптера, і вона залементувала й почала благати Бога, переконуючи Його, що Він не може мовчати, коли з нею таке трапилося, ні, тільки не цього разу. А тоді, коли охоронці взяли мене в наручники й поштовхали до заднього виходу, моє розуміння навколишнього світу раптом зменшилося до самоусвідомлення несформованої дитини, зародка, неначе всі присутні були лиш гостями, що прийшли навідати мене у моєму світі, а тепер збиралися вже йти — ніби то не мене, а їх виводили геть.

За правилами тюрми, до в’язнів пускали проповідників. Один з них, євангеліст Аджаї, приходив що два тижні чи десь так, і саме завдяки йому я лишався в курсі подій у зовнішньому світі. За тиждень до того, як мені повідомили про звільнення, він розповів, що на честь першої в історії Нігерії передачі влади від військових цивільним, Олусеґун Аґаґу, губернатор штату Ондо, столицею якого було Акуре, вирішив амністувати деяких в’язнів. Батько сказав, що моє ім’я було вгорі того списку. Задушливий день 21 травня 2003 року був призначений днем нашого звільнення. Але не всім в’язням так пощастило. Через рік після того, як я сів у тюрму в 1998 році, євангеліст Аджаї приніс новину про те, що генерал Абача, диктатор, помер з піною на губах і що ходили чутки, буцімто його вбило отруєне яблуко. А тоді, рівно через місяць, перед самим своїм звільненням, в’язень Абачі номер один і його заклятий ворог, М.К.О., помер так само — випивши чашку чаю.

Негаразди М.К.О. почалися за кілька місяців після нашої з ним зустрічі, коли анулювали результати виборів 1993 року, в яких, як вважалося, він переміг, запустивши ланцюжок подій, в результаті яких політичне життя Нігерії пірнуло в грязюку безпрецедентно глибоко. Одного дня наступного року, зібравшись у вітальні подивитися новини на загальнонаціональному каналі NTA, ми побачили, як М.К.О. затримують у його будинку в Лаґосі силами майже двохсот важко озброєних солдатів на броньовиках і військових машинах, а тоді садять до чорного фургона; його звинуватили в державній зраді. Так почалося його тривале ув’язнення. Але хоч я й чув про сутужне положення М.К.О., звістка про його смерть вразила мене, наче кулак з кастетом. Пам’ятаю, що майже не спав тієї ночі, а просто лежав на матраці, накритий раппою, що передала мені мати, і думав про те, скільки той чоловік значив для мене й моїх братів.

Ми перетнули Омі-Алу в найширшому місці, і я угледів унизу людей, що бовталися у воді кольору грязюки — рибалок, що закидали сітку в воду. В бетонний розділювач дороги вмонтували довгий ряд вуличних ліхтарів. Ми їхали додому, і забуті деталі Акуре почали розкривати свої мертві очі. Я помітив, що дорога за шість років дуже змінилася, як і багато чого змінилося в усьому місті, де я народився і вперше став на ноги. Вулиці розширилися, відіпхнувши торгівців на багато метрів від доріг, більшість із яких були заповнені легковиками й вантажівками. Над дорогою спорудили надземний перехід. Какофонія вигуків торгівців, що розхвалювали свої товари, пробуджувала мовчазних істот, що наповзли в мою душу. Один чоловік у вигорілій футболці «Манчестер Юнайтед» підбіг до нас, коли ми спинилися, затиснуті іншими машинами, й почав стукати по нашому даху й намагатися просунути батон крізь вікно з материного боку. Вона підняла скло. На відстані десь тисячі машин, що сигналили й нетерпляче ревіли моторами, виднілася могутня вантажівка з причепом, що повільно розверталася в протилежний бік біля надземного переходу. Саме цей транспортний динозавр зупинив увесь рух на вулиці.

Усе, що пролітало повз мене, різко контрастувало з роками в’язниці — коли я тільки те й робив, що читав, періщився в стіну, молився, плакав, просторікував, надіявся, спав, їв і думав.

— Багато чого змінилося, — сказав я.

— Так, — сказала мати. Тоді вона усміхнулася, а я короткими спалахами пригадав часи, коли її мучили павуки.

Я знову звернув очі до вулиці. Коли ми вже майже дісталися додому, я почув власний голос:

— Татку, ти хочеш сказати, що Обембе зовсім не повертався додому всі ці роки?

— Ні, жодного разу, — різко відповів батько й похитав головою.

При цих словах я спробував упіймати материн погляд, але вона відвернулася до вікна, та натомість я у дзеркалі зустрівся очима з батьком. Мені хотілося розповісти їм, що Обембе кілька разів писав мені з Беніна, повідомляючи, що тепер живе із жінкою, що його полюбила й прийняла, як сина. Він сів на автобус із Акуре й дістався до Беніна наступного ранку після того, як пішов з дому. Він писав, що просто подумав про це місто, згадавши історію великого Оби Овонрамвена з Беніна, котрий кинув виклик британському імперському урядові, тож і поїхав туди. Прибувши до міста, він побачив жінку, яка виходила з машини, сміливо підійшов до неї й сказав, що не має де спати. Вона зглянулася над ним і прийняла до свого будинку, де жила сама. Він писав, що дещо могло мене засмутити, якби він розповів це одразу, а для дечого я був надто молодим, щоб слухати й розуміти таке, але пообіцяв розповісти пізніше. Мені ж слід було знати лиш, що та жінка була самотньою вдовицею, і що він став чоловіком. У тому ж листі він сказав, що вирахував точний день мого звільнення — 10 лютого 2005 року — і що повернеться до Акуре того самого дня. Обембе писав, що Іґбафе повідомлятиме йому про розвиток подій, і таким чином він знатиме про мою долю.

Іґбафе пересилав мені його листи. Мій брат уперше зустрівся з Іґбафе, коли якось — через шість місяців вигнання — він спробував повернутися додому. Він подолав увесь шлях, але надто боявся зайти до нашого двору. Натомість він розшукав Іґбафе, а той усе йому розповів і пообіцяв передавати мені листи. Наступні два роки він писав мені через Іґбафе майже кожен місяць, а той віддавав листи молодшому охоронцеві, прикладаючи до нього хабара для переконливості, а охоронець уже передавав листи мені. Я часто писав відповіді, поки Іґбафе чекав надворі. Але коли спливли перші три роки мого ув’язнення, Іґбафе раптом перестав приходити, і я більше нічого не чув про те, що трапилося з Обембе далі. Я чекав спочатку днями, а тоді місяцями й роками, але не дочекався. Після цього я тільки отримував нерегулярні листи від батька та ще одного разу від Девіда. Я почав читати й перечитувати раніші листи Обембе — їх було десь шістнадцять — поки всі рядки останнього з них, датованого 14 листопада 2000 року, не засіли в моїй голові так само надійно, як молоко в кокосі:

Згадавши про цей лист, я додумався спитати про Іґбафе. Я гадав, що зможу дізнатися в нього, чому мій брат перестав писати. Коли я спитав, чи Іґбафе й досі живе в Акуре, мати поглянула на мене з доволі несподіваним подивом.

— Наш сусід? — спитала вона.

— Так, наш сусід.

Вона похитала головою.

— Він помер, — сказала вона.

— Невже? — здивовано видихнув я.

Вона кивнула. Іґбафе став водієм вантажівки, як і його батько, і два роки возив деревину з лісів до Ібадану. Він загинув у пригоді, коли його вантажівку занесло з дороги до фатального кратера, вимитого нищівною ерозією.