Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Відчиніть, пацани, або я вам голови повідстрілюю!

Я відімкнув двері.

Наступного разу я зайшов додому через три тижні після того, як мене вивезли геть, багато днів потому, як я вступив у новий і страхітливий світ, в якому не мав братів. Я повернувся, щоб скупатися. Містер Байо наполіг, щоб наш адвокат, баррістер Біодун, переконав суддю, аби той дозволив, щоб мене привезли сюди й дали принаймні скупатися. Не випустити під заставу, наголошували вони, а дати передихнути. Батько розповів, що мати хвилювалася через те, що я не мився у ванні три тижні. У той час, щоразу як він переказував мені якісь її слова, я з усіх сил намагався уявити, як вона говорить, бо за всі ті три тижні я ледве раз чув, як вона щось мовила насправді. У неї стався рецидив того, що з нею було, коли вмерли мої брати, — її атакували невидимі павуки горя. Але хоч вона й не розмовляла, кожен її погляд, кожен порух руки, здавалось, містив у собі тисячі слів. Я уникав її, бо мене ятрило її горе. Я чув, як хтось сказав — коли померли Ікенна і Боджа, — що матір, котра втрачає дитину, втрачає частину себе. Коли вона піднесла мені до рота пляшку «фанти» перед самим початком другого судового засідання, я хотів потягнутися до неї й щось сказати, але не зміг. Під час засідання вона двічі втрачала самовладання й викрикувала щось чи просто протяжно голосила. Один з цих разів стався після того, як обвинувачення на чолі з дуже темним чоловіком, котрому чорна мантія надавала схожості з кінематографічним демоном, висунув твердження, що ми з Обембе винні у вбивстві людини.

Коли баррістер Біодун навідав мене перед першим слуханням моєї справи, він порадив мені зосередитися на чомусь іншому: на вікні, на поруччі загородки — на чому завгодно. Вартові, чоловіки в коричневих хакі, привели мене на зустріч із ним, моїм адвокатом і батьковим старим другом. Він завжди приходив до нас із усмішками й поважною впевненістю, які мене іноді дратували. Вони з моїм батьком увійшли до маленької кімнатки, де я приймав відвідувачів, а тим часом молодший вартовий запустив секундомір. Те місце мало густий запах, що часто нагадував мені шкільну лятрину — запах застояного лайна. Баррістер Біодун сказав мені не хвилюватися, бо ми виграємо справу. Він також сказав, що на суддю тиснутимуть, бо ми поранили одного з солдатів. Він завжди виглядав упевнено. Але в останній день мого прискореного суду баррістер Біодун не усміхався. Він сидів нахмурений і серйозний. Гама емоцій, що грали на його обличчі, була зерниста й нерозбірлива. Підійшовши туди, де ми з батьком стояли в кутку судової зали, коли той розкрив мені таємницю свого ока, він сказав:

— Ми зробимо все, що зможемо, а решту доручимо Богові.

Додому ми їхали в фургоні пастора Коллінза. Він приїхав, щоб забрати мене, батька й містера Байо, котрий майже повністю покинув власну родину в Ібадані, постійно навідуючись до Акуре з надією, що вони доб’ються мого звільнення, і він візьме мене з собою до Канади, де живе зі своїми дітьми. Я ледве міг йог впізнати. Він став геть несхожим на чоловіка, якого я востаннє бачив, коли мені було чотири чи скількись там років. Його обличчя посвітлішало, а ниточки сивого волосся всіяли голову з обох боків. Коли він говорив, то робив такі паузи між реченнями, як той водій, що тисне на гальма, скидає швидкість, а тоді рушає далі.

Ми їхали у фургоні з назвою нашої церкви — Церква Божественного Зібрання, Араромі, Акуре — і її девізом: «Заходьте як є, виходьте оновленими», що був написаний на його боці жирними літерами. Вони майже не говорили зі мною, бо я коли й відповідав, то кивками. З того дня, як мене вперше забрали до в’язниці, я почав уникати розмов з батьками й містером Байо. Я не міг насмілитися звернути до них обличчя. Те, що я стратив своє спасіння — перспективу нового життя в Канаді, — вдарило батька так сильно, що я часто дивувався, як йому вдавалося зберігати такий спокій, ніби його це не стосувалося. Здебільшого я звірявся своєму адвокатові, чоловікові, чий голос був тонкий, мов у жінки, і котрий часто запевняв, випереджаючи всіх інших, що мене скоро випустять, рефреном повторюючи слова «не встигнеш і кліпнути».

Але коли ми їхали додому, я не зміг утримати питання, що пульсувало в моїй голові, і сказав:

— Обембе не повертався?

— Ні, — відповів містер Байо, — але він скоро повернеться. — Батько наче хотів щось сказати, але містер Байо випередив його, додавши: — Ми послали по нього. Він повернеться.

Я хотів спитати, де вони його знайшли, але батько сказав: «Це так». Я почекав, а тоді спитав у батька, де його машина.

— Віддав Боде в ремонт, — коротко відказав він. Він розвернувся й упіймав мій погляд, але я відвів очі. — Щось із заглушкою, — сказав батько. — Серйозна така заглушка.

Він сказав це англійською, бо містер Байо, бувши з народу йоруба, не розумів іґбо. Я кивнув. Ми виїхали на дорогу, яка була така вибита й вимита, що пасторові Коллінзу, як і решті водіїв, доводилося вихляти аж на узбіччя, щоб уникнути зяючих пащ. Поки він обережно кермував під самою стіною чагарів — здебільшого слонової трави — їхні гілки стукотіли в бік фургона.

— З тобою добре поводяться? — спитав містер Байо.

Він сидів разом зі мною на задньому сидінні, а проміжок між нами був завалений брошурами, християнськими книжками й рекламними листками, на більшості яких виднілися однакові зображення пастора Коллінза з мікрофоном у руці.

— Так, — відповів я.

Хоч мене не били й не гнобили, я почувався так, ніби збрехав, тому що образи й словесні приниження я таки чув. У перший день у в’язниці, між невтішним плачем і несамовитим стукотінням мого серця, один з охоронців назвав мене «малим убивцею». Але той чоловік зник скоро потому, як мене посадили до порожньої камери без вікон, але з ґратами, крізь які я не бачив нічого, крім інших камер з людьми, що сиділи в них, як звірі у клітках. У деяких камерах не було нічого, крім в’язнів. У моїй був затертий матрац, відро з кришкою, в яке я випорожнювався, і каністра з водою, котру наповнювали раз на тиждень. У камері навпроти моєї сидів світлошкірий чоловік, обличчя й усе тіло якого вкривали рани, шрами й бруд, надаючи йому жахливої зовнішності. Він сидів у кутку своєї клітки й дивився порожнім поглядом у стіну з відсутнім виразом обличчя, ніби в кататонії. Пізніше той чоловік стане моїм другом.

— Бене, ти хочеш сказати, що тебе жодного разу не вдарили й не штурхнули? — спитав пастор Коллінз після того, як я ствердно відповів на питання містера Байо.

— Ні, сер, — сказав я.

— Бене, кажи правду, — промовив батько. Він зиркнув назад. — Будь ласка, кажи правду.

Я знову зустрівся з ним очима і цього разу не зміг відвернутися. Замість того щоб говорити, я заплакав.

Містер Байо потягнувся до моєї руки й стис її, приказуючи:

— Пробач, пробач. Ma su ku mo — не треба плакати. — Він розкошував, коли говорив зі мною і моїми братами мовою йоруба. У свої попередні відвідини Нігерії, в 1991 році, він часто жартував, що ми з братами, усього лише діти, вивчили йорубу, мову Акуре, краще за своїх батьків.

— Бене, — погукав своїм лагідним голосом пастор Коллінз, коли фургон підібрався до нашого району.

— Сер, — відізвався я.

— Ти є і будеш великою людиною. — Він підняв одну руку від керма. — Навіть якщо тебе засадять туди — я сподіваюся, що таки ні, і що Господь такого не допустить…

— Так, амінь, — втрутився батько.

— Але коли таке й станеться, знай, що немає нічого величнішого, нічого шляхетнішого, ніж постраждати за своїх братів. Ні! Нічого величнішого за це нема. Наш Господь каже: «Бо немає більшої любови, аніж у того, хто страждає за друзів своїх».

— Так! Дуже правильно, — нависпів протягнув батько, гаряче киваючи.

— Коли тебе й посадовлять туди, ти страждатимеш не просто за друзів, а за своїх братів. — На це відгукнулася сума батькового громового «так» і закордонно акцентованого «абсолютно правильно, пасторе» містера Байо.