Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але коли розплющив очі, мені кілька митей не було його видно. Тоді я побачив, як він викидає одяг із шафи, пакує речі до сумки й метається туди-сюди.

— Ну ж бо, вставай, треба тікати цієї ж ночі, — сказав він і поманив рукою.

— Як, тікати з дому?

— Так. Просто зараз. — Він перестав збиратися й пошепки закричав мені: — Слухай, я усвідомив усі можливості — солдати таки можуть нас знайти. Я натрапив на старого священика тієї церкви, коли тікав від солдата, і той упізнав мене. Я ледь не збив його з ніг.

Мій брат побачив той жах, що сповнив мої очі, коли я почув таке зізнання. Чому ж, спитав його я, він не розповів мені цього раніше?

— Я боюся, що він розкаже їм, що то були ми. Тож давай хутчіш тікати. Вони можуть прийти хоч цієї ж ночі, і вони можуть нас упізнати. Я не спав і всю ніч чув на вулиці якийсь галас. Якщо вони й не прийдуть зараз, то точно з’являться тут вранці чи ще коли. Якщо вони нас ізнайдуть, ми сядемо до в’язниці.

— То що нам робити?

— Треба тікати. Тікати — це єдиний шлях. Єдиний спосіб захистити себе й батьків — захистити маму.

— Куди ми підемо?

— Куди завгодно, — сказав він, починаючи плакати. — Слухай, хіба ти не зрозумів, що вранці вони нас знайдуть?

Я хотів сказати щось, але не знайшов слів. Він повернувся до мене спиною й розстебнув сумку.

— Може, почнеш ворушитися? — спитав він, знову глянувши на мене й побачивши, що я не зрушив з місця.

— Ні, — сказав я. — Куди ми підемо?

— Щойно посвітлішає, нас почнуть шукати. — Його голос зірвався. — І знайдуть. — Він замовк, присів на край ліжка менш ніж на секунду й знову підвівся. — Вони знайдуть нас. — Він похмуро похитав головою.

— Але я боюся, Обе. Не треба було його вбивати.

— Не кажи такого. Він убив наших братів. Він заслуговував на смерть.

— Батько знайде нам адвоката, ми не мусимо тікати, Обе, — сказав я порожнім голосом, а ридання заглушили мої слова. — Не тікаймо.

— Слухай, не будь дурним. Солдати ж нас уб’ють! Ми поранили одного з них, і вони розстріляють нас, як того заколотника Ґідеона Оркара, хіба ж ти не розумієш? — він зробив паузу, щоб слова дійшли до мене. — Уяви, що трапиться з мамою. Це ж військовий режим, це солдати Абачі. Подамося куди-небудь, може, до нашого села, а звідти напишемо сюди. Можна домовитися про зустріч, а тоді нас відвезуть до Ібадана, а потім — до Канади.

Останні слова тимчасово загатили потік моїх сліз.

— Добре, — вимовив я.

— Тоді збирайся, бігом, бігом.

Він почекав, поки я складу свої речі до сумки.

— Хутчіш, хутчіш, я чую материн голос, це вона молиться. Вона може зайти й до нас.

Він приставив вухо до дверей, щоб вловити бодай який- небудь звук, а я тим часом напхав одягу в один рюкзак і взуття — в інший. А тоді, перш, ніж я зрозумів, що діється, він вискочив з вікна разом зі своєю торбою й взуттям, і став лиш обрисом, руки якого я ледве міг роздивитися.

— Кидай своє! — прошепотів він знизу.

Я кинув свій рюкзак, вискочив слідом за ним і впав. Мій брат підняв мене за руку, і ми подалися через дорогу, що вела до церкви, проминаючи занурені в глибокий сон будинки. Лампи на верандах будинків і нечисленні вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали ту ніч. Мій брат чекав на мене, тоді біг і знову чекав, шепочучи «ходи» й «бігом» щоразу, як зупинявся. Ми бігли, і мій страх наростав. Дивні видіння перешкоджали моєму рухові, а з могил забуття повставали різні спогади. Я раз-по-раз озирався на наш будинок, допоки ще міг його роздивитися. Позаду нас місячне сяйво проникало крізь нічне повітря й забарвлювало дорогу, якою ми пробігли, і решту міста сірою поволокою. Звідкись долинав звук чийогось співу, підтриманий барабаном і дзвониками, і він легко перекривав навіть той далекий галас, про який раніше казав Обембе.

Ми подолали чимало шляху, хоч ледве бачили щось у темряві, — гадаю, ми вже добігли до центра свого району, коли батькові слова: «Надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею, — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні», — увігналися мені в думки й уклинилися палицею в моє колесо. Я втратив рівновагу, як вагон, що злітає з рейок, мої зуби заскреготіли, і я опинився на землі.

— Що з тобою? — спитав він, розвертаючись до мене.

— Я хочу назад, — сказав я.

— Що? Бенджаміне, чи ти здурів?