Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я кричав «Ні!» на кожне питання й хитав головою.

— Слухай, — важко дихаючи, сказав він. — Не можна, щоб вони дізналися. Чув?

Я кивнув, опустивши змоклі очі до підлоги. Тоді йому начебто стало мене шкода. Він пом’якшав й поклав руку мені на плече, як завжди.

— Слухай, Бене, я не хотів робити тобі боляче, — сказав він. — Пробач мені.

Я кивнув.

— Не хвилюйся, якщо солдати прийдуть сюди, ми їм не відчинимо. Вони подумають, що нікого немає вдома і підуть собі геть. Ми тут у безпеці.

Він засунув усі завіски й позамикав двері, а тоді пішов до нині порожньої кімнати Ікенни та Боджі. Я подався за ним, і ми присіли на куплений батьком матрац на ліжку — єдиний предмет у кімнаті. Хоч вона й стояла порожня, але знаки колишньої присутності моїх братів були в кімнаті скрізь, як незмивні плями. Я бачив яскравішу частину стіни, звідки був зірваний календар М.К.О., і численні графіті й портрети паличкастих чоловічків. Тоді я глянув на стелю й побачив, що вона затягнута павутинням із численними павуками — знак того, скільки часу минуло від їхньої смерті.

Я стежив за силуетом гекона, що ліз угору прозорою завіскою, на яку світило сонце, а мій брат просто сидів і мовчав, наче мертвий, коли ми почули, як хтось лунко загупав у ворота. Мій брат гарячково потягнув мене за собою під ліжко, і ми закотилися до того темного сховку, а гупання не вщухало, і його супроводжували крики «Відчиніть ворота! Хто вдома є, відчиніть ворота!» Обембе стягнув простирадло так, що воно повисло до підлоги, прикриваючи нас. Я випадково підіпхнув до себе порожню бляшанку без кришки — її затягнуло легкою плівкою павутиння, що прикривало внутрішній чорний, мов смола, бік бляшанки. Певно, то була одна з тих бляшанок, які ми набрали для того, щоб тримати у них рибу й пуголовків, і вона якось уникнула батькової уваги, коли він виносив усе з кімнати.

Калатання у ворота припинилося скоро після того, як ми залізли під ліжко, але ми не рухалися, лежачи в темряві й затамувавши подих. У мене в голові гупало.

— Вони пішли, — сказав я братові трохи згодом.

— Так, — відповів він. — Але краще посидіти тут і переконатися, що вони не повернуться. Що як вони перелізуть через паркан чи… — Він не продовжив, а його погляд спорожнів, ніби він почув щось підозріле. Тоді він сказав: — Зачекаймо тут.

Ми залишалися там, і я стримував нестерпне бажання спорожнити міхура. Я не хотів давати братові жодного приводу боятися чи засмучуватися.

Удруге хтось постукав у ворота десь через годину після першого разу. Цього разу стукали обережно, а за тим пролунав знайомий голос батька, що кликав нас по іменах, питаючи, чи ми вдома. Ми виповзли з-під ліжка й почали обтрушувати себе й свій одяг від пилу.

— Біжи, біжи, впусти його, — сказав мій брат, а сам кинувся до ванної вмити очі.

Коли я відчинив ворота, батько осяяв мене усмішкою. На ньому була кепка й окуляри.

— Чи ви вдвох поснули? — спитав він.

— Так, тату, — сказав я.

— Ох, сили небесні! Мої хлопці стали ледачими чоловіками. Ну, це скоро зміниться, — говорив він, заходячи до будинку. — А чого це ви заперлися, коли сидите вдома?

— Сьогодні сталося пограбування, — сказав я.

— Як, серед ясного дня?

— Так, тату.

Він зайшов до вітальні, поставив дипломат на крісло і заговорив до мого брата, що стояв за стільцями, а сам заходився роззуватися. Заходячи всередину, я почув, як мій брат спитав:

— Як твоя подорож?

— Чудово, просто чудово, — відповів усміхнений батько. Я дуже давно не бачив його таким. — Бен сказав, що сьогодні когось пограбували?

Брат глянув на мене, а тоді кивнув головою.

— Ого, — сказав батько. — Хай там як, у мене для вас обох, сини мої, хороші новини, але спочатку скажіть, чи не залишила ваша мати у домі якої-небудь їжі?

— Вона сьогодні вранці насмажила ямсу, здається, там ще залишилося…

— Вона насипала тобі в твою тарілку, — сказав мій брат, закінчивши почате мною.

Коли я говорив, мій голос захитався, бо я почув сирену, що завивала десь на нашій вулиці, і мене накрила нова хвиля страху перед солдатами. Батько помітив це. Він водив очима від мого обличчя до братового, вишукуючи того, про що не знав.

— У вас двох усе добре?