Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бене, ти боїшся? — спитав він після того, як уклав до рук вудку з гачком і жбурнув раппу в кущі. — Скажи, боїшся, га?

— Так.

— Чому ти боїшся? Ми от-от помстимося за своїх братів, Ікенну і Боджу, — він витер чоло, впустив свою вудку на трав’яний настил і поклав руку мені на плече.

Він підійшов ближче, й, піднявши свою гачкувату вудку так, що з неї впала раппа, обійняв мене.

— Слухай, не треба боятися, — прошепотів він мені на вухо. — Ми чинимо правильно, і Бог це знає. Ми будемо вільні.

Надто наляканий, аби сказати те, що я справді мав на думці, — що йому треба відступитися й дозволити мені й собі самому повернутися додому, і що я боявся можливих поранень — я пробурмотів свою словесну димову завісу:

— Зробімо все швидко.

Він глянув на мене, і його лице повільно освітилося, наче вогник, що розгоряється в ліхтарі. І в ту пам’ятну мить я розумів, що гніт у тому ліхтарі обережно накручують руки моїх мертвих братів.

— Так і буде! — закричав мій брат у темряву.

Він почекав, а тоді кинувся бігти в бік річки, а я — за ним.

Пізніше, після того як ми дісталися берега, я не міг точно сказати, навіщо ми так голосно кричали, коли налітали на Абулу. Мабуть, через те, що в ту мить, коли я скочив на ноги, моє серце перестало битися, і я хотів знову його розворушити, а може й тому, що мій брат почав шморгати носом, поки ми прямували вперед, наче солдати давніх часів, а може тому, що мій дух летів переді мною, наче м’яч у канаву з багном. Абулу лежав на спині, дивився на небо й голосно співав, коли ми вибралися на берег. За ним простягнулася річка, і її води були мов покривало, зіткане з темряви. Очі навіженого були заплющені, і навіть коли ми кинулися вперед із несамовитими криками, що рвалися з глибини наших душ, він не помітив цього. Джин, який наче раптом заволодів нами в ту мить, вискочив на поверхню моїх думок і роздер усю мою розсудливість на клапті. Ми сліпо штрикали гачками на вудилищах йому в груди, обличчя, в долоню, в голову, в шию і скрізь, куди могли втрапити, а самі кричали й рюмсали. Навіжений оскаженів, отупів, знесамовитів. Він викидав угору руки, щоб загородитися, відбігав, скрикував і голосив. Наші удари продірявили його тіло, пробиваючи криваві дірки й вириваючи шматки м’яса щоразу, як ми смикали нашими гачками. Хоч мої очі лишалися переважно заплющеними, коли я їх на якусь мить розкривав, то бачив, як від його тіла відділяються шматки й звідусіль виступає кров. Його безпомічні крики струсили основи мого єства, але ми вперто й дико, як птахи у клітці, били його своєю злістю, перестрибуючи в тій клітці з жердини на жердину, згори й додолу. Скаженець горлав щось беззмістовне оглушливим голосом, а його тіло скрутила паніка. Ми не переставали бити, смикати, кидатися, кричати, плакати, рюмсати, аж поки ослаблий, скривавлений і заплаканий, мов дитина, Абулу не впав на спину просто у воду, гучно хлюпнувши. Мені колись казали, що коли людина хоче здобути щось, чого наразі не має, то якою б та річ не була верткою, поки людина здатна рухатися, вона врешті-решт досягає своєї мети. Отак було і з нами.

Поки ми дивилися, як його тіло повільно відпливає геть, вивергаючи кров у потемнілі води, наче поранений левіафан, ззаду почулися голоси, що гучно говорили мовою гауса. Ми крутнулися назад і побачили обриси двох чоловіків, що бігли до нас, махаючи ліхтарями. Перш ніж ми встигли переставити ноги, один з них уже став коло мене, схопивши ззаду за штани. Від нього важко й приголомшливо війнуло випивкою. Він повалив мене на землю, говорячи щось поспішливою дріботливою мовою, якої я не розумів. Я побачив, як мій брат біг уздовж дерев, гукаючи мене на ім’я, а другий чоловік спотикався за ним слідом. Мій же тримав мою ліву руку, мов кліщами, і здавалося, що, коли я смикнуся сильніше, вона просто відірветься. Намагаючись виборсатися з його захвату, я схопив вудилище й ударив чоловіка гачком з усією відвагою, на яку спромігся. Він закричав і затупав навколо мене, шаленіючи від болю. Його ліхтар упав на землю й на мить висвітив його чобіт. Я зразу добрав, що це один із тих солдатів, яких ми на днях бачили на річці.

Мене оповило вихором страху. Переляканий, я побіг звідти якнайшвидше, між будинками й стежками у траві, аж поки не наблизився до хирлявого фургона Абулу. Тоді я спинився, упер долоні в коліна й почав набирати ротом життя, повітря, спокій — усе разом. Схилившись чи не до землі, я побачив солдата, що був погнався за моїм братом — тепер він біг назад, до річки. Напівзігнувшись, я кинувся за фургон Абулу, щоб укритися там, а моє серце калатало від страху того, що він міг мене помітити, проходячи повз. Я нерухомо трохи почекав, уявляючи, як він зараз підійде й витягне мене з-за фургона, але що довше я чекав, то більше мене втішала думка, що він не міг мене запримітити, бо навколо фургона не було жодного вуличного ліхтаря, а найближчий із тих, що були, стояв розбитий і зігнутий, а навколо нього вилися мухи, наче стерв’ятники, що збираються над падлом. Потім я проповз через невелику ділянку палого листя між фургоном і яром за нашим двором, а тоді помчав додому.

Знаючи, що матір мала вже зачинити крамницю й повернутися додому, я обрав дорогу через задній двір і свинячий вигін. Далекий місяць освітлював ту ніч так, що дерева стояли страшні — як чудовиська з темними головами з нерозрізненними рисами морд. Коли я наблизився до нашого паркану, повз мене промайнув кажан, і я провів його очима до будинку Іґбафе. Я згадав його діда — єдиного, хто міг бачити, як Боджа падав у колодязь. Він помер у заміському шпиталі ще у вересні. Йому було вісімдесят чотири. Перебираючись через паркан, я почув шепіт. То був Обембе. Він сидів у дворі під стіною й чекав на мене.

— Бене! — голосно прошепотів він, піднімаючись із приступки коло криниці.

— Обе! — погукав я до нього, зіскакуючи з паркану.

— Де твоя вудка? — спитав він, намагаючись віддихатися.

— Я… покинув її там, — прозатинався я.

— Нащо?!

— Вона застрягла в руці того чоловіка.

— Справді?

Я кивнув.

— Той солдат ледь мене не схопив, от я й ударив його нею.

Мені здалося, що брат мене не зрозумів, тож коли він вів мене до помідорної грядки на задньому дворі, я розповів, як усе сталося. Ми познімали заляпані кров’ю сорочки й закинули їх у кущі за парканом, як підкидали в небо повітряних зміїв. Мій брат узяв свою вудку, щоб сховати її за грядками, але коли він увімкнув ліхтаря, я побачив нанизані на гачок намистинки скривавленої плоті Абулу. Він постукав гачком бо стіну, щоб збити їх, а я скрутився під парканом, і мене вирвало на землю.

— Не хвилюйся, — сказав він, а цвіркуни підкреслили його слова. — Усе закінчено.

— Усе закінчено, — повторив чийсь голос у моїх вухах. Я кивнув, а мій брат кинув свою вудку, ступив уперед і обійняв мене.

16

Півні

и з братом були півнями.

Створіннями, які піють і будять людей, оголошуючи про закінчення ночі, як природні годинники, але котрих за їхню службу забивають на поживу людям. Ми стали півнями після того, як убили Абулу, але процес перетворення на півнів насправді почався через кілька секунд після того, як ми зайшли з городу до будинку й побачили там пастора Коллінза з нашої церкви, який прийшов нас навідати і котрий з’являвся ледь не щоразу, коли щось траплялося. Його поранена голова і досі була замотана бинтами.