Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він сидів у вітальні в кріслі коло вікна, розкинувши ноги так, що між ними примостилася Нкем, граючись і балакаючи собі без угаву. Побачивши нас, він закричав своїм низьким, розкотистим голосом. У той же час мати, що вже почала непокоїтися й думати, де нас носить, і котра закидала б нас питаннями, якби не присутність пастора, тепер тільки кинула зацікавлений погляд і легенько зітхнула.

— Рибалки! — загукав пастор Коллінз, щойно побачивши нас, і скинув руки в повітря.

— Сер, — хором відгукнулися ми з Обембе. — Доброго вечора, пасторе.

— Ehen, діти мої. Підійдіть та привітайте мене.

Він трохи встав, щоб потиснути нам руки. У нього була звичка тиснути руки всім, з ким він зустрічався, — навіть малим дітям — з певною і незвичною поштивістю й скромністю. Якось Ікенна сказав, що пастор зовсім не плохенький дурник, а скромний лиш тому, що є «заново народженим». Він був на кілька років старший за батька, але нижчий і міцніше збудований.

— Пасторе, коли ви прийшли? — спитав Обембе, блискаючи усмішкою й стаючи поруч із ним. Хоч ми й викинули сорочки на звалище за парканом, від мого брата пахло травою есан, потом і ще чимось. Від його запитання пасторове обличчя посвітлішало.

— Та вже довгенько сиджу, — відповів він. Пастор глянув на годинника, що сповз рукою на зап’ястя. — Прийшов, мабуть, о шостій, або ні, десь за п’ятнадцять шоста.

— Де це ваші сорочки? — здивовано спитала мати.

Я злякався. Ми не спланували оборону і навіть не подумали про неї, а сорочки викинули тільки тому, що їх заляпала кров Абулу, і ми увійшли до будинку в кедах і шортах.

— Це все спека, мамо, — трохи помовчавши, сказав Обембе. — Ми геть змокли від поту.

— А ще, — продовжувала вона, зводячись на ноги й уважно нас оглядаючи, — Бенджаміне, подивися на себе, чого це в тебе вся голова запорошена?

Усі очі звернулися до мене.

— Кажи, де ви були.

— Грали у футбол на полі коло школи, — відповів Обембе.

— Ой лишенько! — скрикнув пастор Коллінз. — Оті вже мені вуличні футболісти!

Девід почав знімати сорочку, чим відволік увагу матері.

— Чого це ти? — поцікавилася мати.

— Спека, спека, мамо. Мені теж жарко, — відповів він.

— Жарко, кажеш?

Він кивнув.

— Бене, увімкни йому вентилятора, — наказала мати, а пастор тільки засміявся. — І бігом ідіть обидва до ванної та добре вмийтеся!

— Ні, ні, дай мені, — закричав Девід. Він похапцем притягнув стільчика, приставив його до стіни, до якої був прикріплений умикач, заліз на стільця й повернув ручку за годинниковою стрілкою. Вентилятор ожив і зашумів.

Девід урятував нас, бо поки всі дивилися на нього, ми з братом вислизнули до своєї кімнати й замкнулися там. Хоч ми й перевдягли шорти навиворіт, щоб приховати плями від крові, я боявся, що мати, котра часто все з’ясовувала, коли ми щось були накоїли, і тут зрозуміла б геть усе, якби ми простояли перед нею на секунду довше.

Електрична лампа, яку ввімкнув мій брат, коли ми ввійшли до кімнати, змусила мене на мить зіщуритися.

— Бене, — сказав він, і його очі знову сповнилися радістю. — Ми це зробили. Ми помстилися за них — за Іке й Боджу.

Він знову захопив мене у теплі обійми, а я поклав голову на його плече й відчув гаряче бажання заплакати.

— Знаєш, що це значить? — сказав він тоді, відсунувшись трохи назад, але тримаючи мене за руки.

— Esan — відплата, — сказав він. — Я багато читав і знаю, що без цього наші брати ніколи б нам не пробачили, і ми ніколи не були б вільними.

Тоді він відвів очі від мене на підлогу. Я перевів очі туди, куди й він, і побачив ззаду на його лівій нозі кров. Я заплющив очі й кивнув, погоджуючись.

Потім ми запхалися удвох до ванної й обмилися з відерця, яке він поставив на куток ванни, час від часу зачерпуючи води великим кухлем і виливаючи на себе, щоб змити намилену піну. Хтось був поклав брусок мила у калюжку води, і воно розчинилося в ній, зменшившись удвічі від початкового розміру. Розважливо використовуючи мило, він спочатку натер ним волосся, а тоді, зливаючи воду на голову, обмив себе руками, розтираючи мильні патьоки по тілу. Безперестанку всміхаючись, він загорнувся у великого рушника, який ми з ним ділили. Коли я змінив його у ванні, в мене трусилися руки. Крилаті комахи, котрі набилися всередину через дірку в сітці, що висіла за жалюзі ванного віконця, аби витися навколо лампи, повзали по стінах ванної, а ті, котрі вже втратили крила, лежали в плафоні комашиною липкою масою. Щоб стримати свої буйні думки, я спробував зосередити увагу на комахах, але не зміг. Мене оповило відчуття якогось кошмарного страху, і коли я спробував облитися водою, пластиковий кухоль випав з моєї руки й тріснув.