Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Куди? — спитав я.

— До річки, — мовив він, не повернувши до мене голови. — Уб’ємо його, як рибу, вудками з гачками.

Я кивнув.

— Я вже двічі відстежував його до річки. Здається, він ходить туди щовечора.

— Хіба? — спитав я.

— Так, — сказав він і кивнув.

У перші кілька днів нового року він не згадував про місію, але хмурився й тримався відсторонено, часто вибираючись із дому, особливо вечорами. Він повертався й писав щось у свій записник, а тоді робив якісь паличкасті замальовки. Я не питав, куди він ходив, і він теж нічого мені не розповідав.

— Я вже довгенько за ним стежу. Він ходить туди щовечора, — сказав мій брат. — Ходить майже щодня і купається, а тоді сидить під манго, де ми його тоді побачили. Якщо ми вб’ємо його там, — він зробив паузу, ніби йому на думку раптом спало щось суперечливе, — то ніхто про це не дізнається.

— Коли нам треба рушати? — пробурмотів я, киваючи.

— Він приходить туди десь на заході сонця.

Пізніше, коли матір з малими пішли собі, а ми лишилися самі, брат вказав на ліжко й мовив:

— У нас там лежать вудки.

Він витяг із-під ліжка довгі прути. То були довгі колючі палиці із серпастими гаками на кінцях. Їх волосінь було настільки вкорочено, що здавалося, ніби гаки приєднані прямо до палиць, від чого в них стало важко впізнати вудки. Я знав, що це мій брат переробив рибальське знаряддя на зброю. Я закляк від цієї думки.

— Я переніс їх сюди після того, як пройшов за ним учора до річки, — сказав він. — Тепер я готовий.

Він, певно, переладнав зброю тоді, коли зникав з очей і не казав мені, куди. Коли таке траплялося, моя душа раптом сповнювалася страху і заливалася темною річкою похмурих видовищ, котра витікала з уяви. Я несамовито шукав брата по всьому дворі, гарячково міркуючи, де він може бути, і одного разу мені в голову прийшла одна вперта думка і засіла там намертво. У відповідь на неї, я побіг до колодязя і глибоко подихав, перш ніж наважитися підняти ляду, але вона випала в мене з руки й грюкнула назад, ніби опираючись. Шум налякав пташку, що сиділа на мандариновому дереві, і вона з гучним криком полетіла геть. Я почекав, поки розвіється пил, що здійнявся з потрісканого бетону, коли ляда з силою гупнула донизу. Тоді знову підняв ляду на криниці й зазирнув усередину. Усе, що я побачив, було сонце, що світило з-позад мене на поверхню води, показуючи дрібний пісочок на дні та пластмасове відерце, що наполовину загрузло у глину. Я дивився уважно, затуляючи очі від сонця, поки не переконався, що брата там немає. Тоді я прикрив криницю, важко дихаючи, бо засмутився через свою похмуру уяву.

Вигляд зброї переконав мене у справжності й відчутності нашої місії, неначе мені щойно сказали про неї вперше. Коли мій брат повертав її під ліжко, я згадав усе, що сказав того ранку батько. Я згадав школу, в яку б ми ходили разом із білими людьми, щоб отримати найкращу західну освіту, про яку батько завжди говорив, ніби то був якийсь шматочок раю, котрий невідомим чином не дався йому самому. Але в Канаді тієї освіти було вдосталь — як листя у лісі. Я хотів туди поїхати і хотів, щоб мій брат поїхав зі мною. А от він і досі говорив про річку, про те, як нам треба засісти на березі й чекати на скаженця, і тоді я вигукнув:

— Ні, Обе!

Це заскочило його зненацька.

— Ні, Обе, не робімо цього. Слухай, ми їдемо до Канади, ми там житимемо, — я продовжував, користуючись його мовчанням і збадьорившись від власної сміливості. — Не робімо цього. Краще поїдьмо туди, ми виростемо й станемо, як той Чак Норріс чи Коммандо, а тоді повернемося й застрелимо його або навіть…

Я замовк посеред фрази, бо він почав хитати головою. І тоді, тільки тоді я побачив лють у його сповнених сльозами очах.

— Що? Що таке? — затинався я.

— Ти дурень! — вигукнув він. — Ти не тямиш, що мелеш. Хочеш утекти, умкнути до Канади? А де Ікенна? Де, я питаю тебе, де Боджа?

Він говорив, а прекрасні канадські вулиці втратили в моїх думках усю чіткість.

— Ти не знаєш, — сказав він. — Але я знаю. Я знаю, де вони зараз. Можеш іти — мені не потрібна твоя допомога. Я сам усе зроблю.

Всі видива дітей на велосипедах одразу зблякли в моїй уяві, і мене захопило раптове й відчайдушне бажання догодити йому.

— Ні, ні, Обе, — сказав я. — Я піду з тобою.

— Не підеш! — закричав він і вискочив за двері.

Тоді я трохи посидів нерухомо, боячись залишатися в кімнаті й злякавшись, що мої померлі брати почули, як я не хочу за них мститися, бо мій брат попереджав мене, що вони можуть почути все, і я пішов на веранду й примостився там.

Мого брата довго не було, і я гадки не мав, куди він ходив. Посидівши трохи на веранді, я перейшов на заднє подвір’я, де на шворці для випраної білизни висіла одна материна барвиста раппа. Зачепившись за низьку гілку, я видерся на мандаринове дерево й усівся там думати про все підряд.

Коли пізніше повернувся Обембе, він подався просто до нашої кімнати. Я зіскочив з дерева, пішов за ним, став навколішки й почав благати, щоб він прийняв мене до себе.