Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, я з тобою, — затинаючись, мовив я.

— Добре, — сказав він.

Хоч я відчайдушно прагнув любові свого брата й не хотів знову його розчаровувати, я не міг зібратися, щоб вирушити серед ночі на полювання за тим скаженцем. Місто Акуре вночі було небезпечним — навіть дорослому доводилося обережно вибирати дорогу, коли темнішало. Наприкінці чверті, перед смертю Ікенни й Боджі, на ранковому зібранні в школі розповідали, як Ікебамі Оджо, один з моїх однокласників, що жив на нашій вулиці, втратив батька у сутичці з озброєними грабіжниками. Я задумався, чому мій брат, який був ще дитиною, не боявся ночі. Хіба він не знав, хіба він нічого такого не чув? І той божевільний, той демон, певно, заляже й чекатиме на нього. Я уявив, як Абулу видирає в нас ножа і ріже нас самих. Ця думка сповнила мене смертельним жахом.

Підвівшись із ліжка й сказавши, що хочу випити води, я пішов до вітальні, де батько й досі сидів і дивився телевізор, склавши руки на грудях. Я приніс чашку води з кухні й випив її. Сівши на канапі коло батька, котрий засвідчив мою присутність лиш легеньким кивком, я спитав, чи з його оком усе гаразд. «Так», — відповів він і повернувся до телевізора. Там двоє чоловіків у костюмах вели дебати, а на тлі висів плакат з написом «Обговорення економіки». Мені сяйнула одна ідея, спосіб уникнути походу на вулицю з братом, тож я взяв одну з газет, що лежали коло батька, й почав читати. Батькові це подобалося — він радів кожному нашому зусиллю здобути нові знання. Водячи очима по аркушах, я питав щось у батька, але він відповідав тільки коротко, в той час як я волів, аби він говорив довше. Тож я спитав про той день, коли його дядько пішов на війну. Батько кивнув і почав, але його зморював сон, він повсякчас позіхав і тому скоротив розповідь, наскільки зміг.

Але розказана ним історія була тією самою: його дядько ховався в деревах, що стояли уздовж дороги, чекаючи в засідці на конвой з нігерійських солдатів. Його дядько зі своїми людьми випалив залпом по солдатах, котрі, не знаючи, звідки летять кулі, хаотично стріляли в ліс, поки їх усіх не вбили.

— Усіх, — завжди підкреслював батько. — Ніхто не втік.

Я знову перевів очі на газету й почав читати, молячись, щоби батько ще якийсь час не надумав іти з вітальні. Ми балакали десь із годину, майже до десятої. Я думав, що ж там поробляє мій брат, і чи не прийде він по мене. Тоді батько почав засинати. Я вимкнув світло й скрутився на канапі.

Певно, не минуло й години, як я почув, що двері відчиняються, і вловив у вітальні якийсь рух. Я відчув той рух позаду мого крісла, а тоді його рука потермосила мене, спершу легенько, а тоді затятіше, але я навіть не сіпнувся. Я спробував видати горлом якісь тихенькі звуки, але коли почав, батько поворухнувся, і за моїм кріслом щось різко хекнуло — певно, то пригнувся мій брат. Тоді я почув, як він повільно прокрався назад, до нашої кімнати. Я трохи почекав і розплющив очі. Мене вразила батькова поза. Він спав, схиливши голову на плече, а руки вільно висіли з боків. Рівний потік світла від жовтої лампи розжарення у сусідському будинку, що часто світив усередину наших кімнат з-над паркану, падав на частину його обличчя крізь розсунуті завіски, надаючи його зовнішності вигляду наполовину чорної, а наполовину білої маски. Я трохи пороздивлявся батькове обличчя, поки не переконався, що мій брат пішов, а тоді спробував заснути.

Прокинувшись уранці, я сказав братові, що пішов попити води, а батько заговорив до мене, і я сам незчувся, як заснув коло нього. Брат не відповів на це ані словом. Він сидів де сидів і дивився на обкладинку книжки з кораблем у морі й горами, схиливши голову на руки.

— Ти вбив його? — спитав я після тривалої паузи.

— Того ідіота там не було, — сказав він на мій подив. Хоч я цього не чекав, але брат мені, здавалося, повірив, і моя хитрість вдалася. Я ніколи не сподівався, що зможу бодай коли-небудь обвести його довкола пальця. Але він розповів мені, як після того, як я не зміг до нього приєднатися, він сам вийшов надвір, озброєний ножем. Він повільно йшов геть порожніми вулицями шукати божевільного, але того у фургоні не було! Мого брата це збісило.

Я лежав у ліжку, а мій розум блукав неосяжними територіями минулого. Я пригадав день, коли ми впіймали так багато риби, що Ікенна жалівся, що в нього спина болить її тягати, і ми сиділи над річкою й співали своєї рибальської пісні, наче то була пісня про свободу, та так, що геть позахрипали. Увесь залишок дня ми тільки те й робили, що співали, а вмируще сонце визирало з куточка неба, таке нерозбірливе, як пипка на грудях юної дівчини, побачена з відстані.

Мій брат на багато наступних днів загорнувся у власну шкіру, надламаний нашими послідовними невдачами. У день Різдва ми за обідом виглядали з вікна, а батько тим часом розповів, що переслав своєму другові гроші на нашу мандрівку. Слово «Торонто» танцювало навколо столу, наче фея, сповнюючи матір незмірною радістю. Здавалося, що батько — з одним напівзаплющеним оком — навмисне повторював його так часто заради неї. У переддень Нового року, коли бабахи петард лунали містом попри заборону, накладену на їх використання військовим губернатором, капітаном Ентоні Он’єруґбулемом, ми з братом насуплено сиділи у своїй кімнаті. Колись ми зі старшими братами підривали петарди на вулиці, іноді вступаючи з іншими дітьми нашої вулиці в удавані бойові дії. Але не цього Нового року.

Ми мали традицію вступати в новий рік через службу в церкві, тож і посідали до батькової машини й подалися до церкви, яка тієї ночі повнилася людьми так, що дехто стояв аж на порозі — напередодні таких днів до церкви ходили всі, навіть атеїсти. Та ніч плодила забобони й страхи перед лютим, зловісним духом останніх місяців року, котрий не жалів зубів і кігтів, аби тільки завадити людям перейти у новий рік. У народі вірили, що в ці місяці — вересень, жовтень, листопад і грудень — стається більше смертей, ніж у решті місяців разом, і боялися, що похмурий жнець блукає у цю ніч землею, до останньої хвилини збираючи свій врожай, тож коли пастор оголосив, що ми офіційно перейшли до нового, 1997 року, церкву затопила клаустрофобна какофонія, і вигуки: «З Новим роком, алілуя!» розривали повітря, а люди стрибали й кидалися одне одному в обійми, трусили головами, свистіли, гукали, співали й кричали разом із незнайомцями. Надворі з монаршого палацу Акуре, де сиділи Оби, правителі, злітали в небо феєрверки — невинні ракети, що вибухали яскравим світлом і рукотворними блискавками. І так було завжди, світ і далі простував своїм шляхом попри все, що сталося.

У традиції різдвяної пори, в людських душах не залишалося місця смутку. Але подібно до завіски, яку просто відсунули в куток, щоб освітити кімнату вдень, він стояв і терпляче чекав, поки опуститься ніч, і завіска повернеться на своє місце. Так буває завжди. Ми так само повернулися додому з церкви, з’їли суп із перцем і бісквітні тістечка, й попили солодкої води, і, як у минулі роки, батько поставив відео з Расом Кімоно у якості новорічної пісні.

Ми з Девідом і Нкем вийшли танцювати разом із моїм братом, котрий, забувши наші невдачі й навіть саму місію, тупав ногами у ритмі стаккато під біт реґґі Раса Кімоно. Мати веселилася й гукала: «Onye no chie, Onye no chie», — а Обембе, мій істинний брат, танцював у світлі ламп. Разом із більшістю людей він того дня так сильно прагнув знайти полегшення в переході, що його смуток провалився під землю, дозволивши йому вийти на благословенну арену. А на ранок, коли місто прилягло поспати, на вулиці повернувся спокій, небо замовкло, церква спорожніла й затихла, риба в річці поснула, бурмотливий вітер ледь шелестів у густій нічній темряві, батька зморило у вітальні, а матір — у її кімнаті, разом із малими, мій брат знову виступив за межі кола світла крізь бічні ворота, і грати опустилися за його спиною. Світанок інфернальною мітлою змів уламки святкування — і мир, який воно принесло, і полегшення, і навіть невдавану любов — мов конфетті, що встелило підлогу наприкінці вечірки.

15

Пуголовок

адія була пуголовком.

Створінням, яке ловили й приносили додому в банці, але котре, незважаючи на нормальну воду, скоро помирало. Батькові сподівання, що ми повиростаємо у великих людей, його мапа мрій, скоро померла, хай там як він її оберігав. Моя надія, що брати завжди будуть поруч, що ми всі понароджуємо дітей і матимемо цілий клан, навіть напувана найбільш живильною водою з усіх, також померла. Як і надія на еміграцію до Канади, коли та впритул наблизилася до того, щоб справдитися.

Та надія прийшла з новим роком, принісши новий настрій і мир, що перекреслював смуток минулого року. Здавалося, що той смуток до нашої домівки вже не повернеться. Батько наново пофарбував машину в блискучий темно-синій колір і часто, навіть безугавно, говорив про те, як оце приїде містер Байо, та про нашу потенційну еміграцію до Канади. Він знову почав називати нас пестливими іменами: матір він кликав Omalicha, «прекрасною»; Девіда — Onye-Eze, «королем»; Нкем — Ннем, за іменем своєї матері. Перед нашими з Обембе іменами він ставив слово «рибалка». Мати набрала втрачену вагу. Тільки мого брата, здавалося, ці зміни ніяк не торкнулися. Його ніщо не цікавило. Жодні новини, байдуже наскільки значні, не могли його звеселити. Його не тішила думка про політ у літаку чи життя в місті, де можна буде кататися на скейтах і велосипедах із дітьми містера Байо. Коли батько вперше згадав про таку можливість, ця новина здалася мені епохальною. Якщо підбирати тваринний еквівалент, то для мене вона була коровою чи слоном, а для мого брата — лише мурахою. І коли ми з ним пізніше пішли до нашої кімнати, він узяв цю мурашку — обіцянку кращого майбутнього — двома пальцями й викинув у вікно, сказавши:

— Я мушу помститися за наших братів.

Але батько намірився твердо. Розбудивши нас уранці 5-го січня — так само, як точнісінько рік тому, коли він оголосив про свій від’їзд до Йоли — він повідомив про те, що їде до Лаґоса, чим викликав у мене відчуття дежа вю. Я чув від когось, що закінчення більшості речей і явищ часто схожі — хай навіть і не дуже сильно — на їхні початки. У нашому випадку було саме так.

— Я просто зараз їду до Лаґоса, — оголосив він. На ньому були його звичайні окуляри, за якими ховалися очі, й сорочка з коротким рукавом і значком Центрального банку Нігерії на нагрудній кишені.

— Я повезу ваші фотографії, щоб подати заяву на проїзні документи. На той час, як повернуся, Байо вже прибуде до Нігерії, і тоді ми всі поїдемо до Лаґоса по ваші канадські візи.

Нам з Обембе за два дні до того поголили голови, і ми пішли з батьком до «нашого фотографа», містера Літла, який тримав лавку «Літлові фотографії». Містер Літл посадив нас на м’які стільці, над якими нависав чималий відріз тканини, за котрою горіла яскрава флуоресцентна лампа. За спинкою стільця висіло біле полотно, що вкривало третину стіни. Він увімкнув осліпливе світло, поклацав пальцями й попросив мого брата сісти рівно.

Тоді батько витягнув дві 50-найрові банкноти й поклав їх на стіл.

— Роби, як треба, — показав він губами. А тоді, повернувшись, як і того дня, коли поїхав до Йоли, він пішов геть.

Після сніданку з кукурудзяних пластівців і смаженої картоплі, носячи воду з криниці до баків, мій брат оголосив, що настав час «вирішальної спроби».

— Підемо його шукати одразу, як мама з малими підуть із дому, — сказав він.