Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Невмирущим китом, якого навряд чи зможе вбити команда хоробрих моряків. Він не міг умерти так само легко, як інші люди з плоті й крові. Хоч він був таким самим, як і люди його штибу, — навіжений галайда, який через свій душевний стан загруз у найгірших можливих злиднях і через це був відкритий перед найгіршими небезпеками — він, певно, розминався на вузенькій стежці зі смертю частіше за будь-кого з них. Усі чудово знали, що годується він здебільшого покидьками зі смітників. Не маючи дому, він їв усе, що йому траплялося, — залишки м’яса, розкидані навколо відкритих боєнь, крихти їжі з розірваних пакетів для сміття, опалі з дерева плоди. Коли людина годується такою їжею, і так довго, можна очікувати, що вона вже давно мала б заслабнути на щось. Але він жив, дужий і здоровий, і його живіт випинався барабаном. Коли він пройшов дорогою, встеленою битим склом, і в нього пішла кров, люди думали, що йому каюк, але він знову показався на вулиці вже за кілька днів. І це лиш дрібна частка історій про те, що мало б убити цього божевільного, — було й багато інших.

Коли ми зібралися на Омі-Алі наступного дня після зустрічі з Абулу, Соломон розповів нам, що причиною, чому він суворо застеріг нас не слухати пророцтва Абулу, було те, що він вважав його злим духом, який явився у людській подобі. Підкріплюючи свою думку, він розповів нам про дещо, чому став свідком за кілька місяців до того. Абулу йшов узбіччям дороги, але раптом зупинився. Надворі мрячило, і дощ змочив його. Стоячи обличчям до дороги, скаженець почав гукати матір, яку нібито бачив посеред дороги, і просив її пробачити йому все, що він з нею зробив. Благаючи отак і ніби розмовляючи з нею, він побачив машину, що мчала з іншого боку вулиці. Злякавшись, він почав гукати своїй матері, щоб зійшла з дороги, але мара, яку навіжений вважав справжньою людиною, твердо стояла на самому її стрижні. Абулу вискочив на дорогу лише за секунду до того, як машина мала дістатися місця, де нібито стояла його матір, прагнучи її врятувати. Машина тут-таки викинула його на трав’янисте узбіччя, і її занесло з дороги до заростів трави, де вона зупинилася. Казали, що Абулу, про якого тоді вже подумали, що його вбило на місці, якийсь час нерухомо лежав там, куди його відкинуло машиною. Але він, увесь скривавлений і з розрубаним лобом, зіп’явся на ноги. Він почав обтрушувати просякнутий кров’ю одяг, ніби машина всього-на-всього здійняла на нього хмару куряви. Він покульгав геть, часто озираючись у бік, куди понесло машину, говорячи при цьому: «Ти що, убити когось хочеш, га? Чого ти летиш, коли бачиш, що на дорозі жінка стоїть? Убити когось захотів?» Він кульгав собі далі, бурмочучи нескінченні запитання і часом зупиняючись, щоб кинути погляд назад, узявшись пальцями за мочку вуха й наставляючи водія наступного разу їхати повільніше: «Ти чув? Ти чув?»

Наступного дня після того, як батько оголосив про нашу потенційну еміграцію до Канади, мій брат пхнув мені в руку малюнок, і я його трохи пороздивлявся, поки він говорив.

— Уб’ємо його за допомоги «Ота-піа-піа». Купимо трохи, запхнемо у хліб чи щось таке й дамо скаженцю — він бо їсть усе й звідусюди.

— Так, — погодився я, — навіть із канав.

— Отож, — сказав він і кивнув. — Але ти не думав про те, чого він не вмер після стількох років поїдання того непотребу? Хіба він годується не зі звалищ і смітників? Чого ж він досі не вмер?

Він чекав відповіді, але я нічого не казав.

— Пам’ятаєш, Соломон розповідав історію про те, чому він дуже його боїться і не хотів би мати з ним нічого спільного?

Я кивнув.

— То тепер ти розумієш? Слухай, ми не можемо здаватися, ми мусимо визнати, що цей чоловік дивний. Дурні людці, — тепер він так називав жителів Акуре, бо вони залишили навіженого живим, — вірять, що він є якимось надприродним явищем, яке неможливо фізично вбити, бо, бачте, вони здуру вирішили, що роки, які він прожив окремо від суспільства, змінили його людськість, тож він уже перестав бути смертним.

— А це правда? — спитав я.

— Якщо ми згодуємо йому отруєний хліб, люди думатимуть, що він помер через якусь гидоту, яку з’їв сам, знайшовши її на смітнику.

Я не спитав, звідки він це знає, бо Обембе був відуном, який володів таємним знанням, і я йому беззастережно вірив. Тож трохи пізніше ми вийшли з дому, а передні кишені шортів мого брата надулися від загорнутих у торбинку нарваних шматочків хліба, вимаринованих у родентициді. Він роздобув хліб, відрізавши шматок від свого сніданку минулого дня. Мій брат витяг підсохлі сухарі і вимочив їх в отруйній суміші, яка сповнила кімнату пікантним запахом. Він сказав, що хотів би, аби ми вийшли на «нашу місію» лиш один раз і що більше не треба — вистачить і одного. Озброєні цим хлібом, ми пішли до фургона, в якому жив Абулу, але його там не було. Хоч нам і розповідали, що двері фургона ще могли відчинятися й зачинятися, вони майже постійно були розчахнуті. Всередині стояли розшарпані й обдерті до дерев’яних рам сидіння, а їхня плоть — шкіряна оббивка — давно стерлася чи повиривалася. В іржавому даху виднілися дірки, крізь які протікав дощ. Сидіння були завалені різними покидьками. Там були стара блакитна завіска, що звисала з сидіння аж до підлоги, бляшанка від прадавньої гасової лампи без скляної колби, палиця, папірці, розвалене взуття, банки та ще купа інших предметів, назбираних по смітниках.

— Може, ще не час, — мовив мій брат. — Ходімо додому й повернімося по обіді — може, тоді його застанемо.

Ми пішли додому й повернулися після обіду, після того як мати ненадовго повернулася, щоб зварити ямсу, а тоді знову пішла до крамниці. Коли ми дісталися до фургона, скаженець уже був там, але ми були геть не готові до того, що нас чекало. Він схилився над воком, поставленим на дві каменюки, і виливав у нього рідкий вміст пляшки з-під води. Між тими каменюками лежали шматочки деревини — які, вочевидь, мали правити за дрова, — але їх ніхто не підпалював. Виливши усю пляшку до посудини, навіжений узяв алюмінієву банку з-під напою, вміст якої нам було нелегко встановити, вивернув її у вок і почав старанно витрушувати її вміст. Він трусив банкою, вдивлявся до неї всередину примруженим оком і вишкрібав щось із неї у вок, поки вдоволено не спорожнив її, а тоді обережно поставив на низенького стільця, на якому вже лежала пістрява купка якихось речей. Після того, кинувшись до фургона, він повернувся з чимось схожим на жмут листя, якимись кістками, сферичним предметом і білим порошком, що мусив бути цукром або сіллю. Висипавши все до вока, він відскочив назад, ніби очікував запальних наслідків, які трапляються, коли вкидаєш продукти у розжарену олію. На моє приголомшене здивування, мені стало ясно, що божевільний готував якусь химерну мішанину з бруду й покидьків — або думав, що готує. На хвилину ми забули про своє завдання й недовірливо стежили за розвитком цього сюжету, поки ще двоє чоловіків не приєдналися до нас у якості глядачів сценки «Абулу на своїй кухні».

Чоловіки були вдягнені у дешеві сорочки з довгими рукавами, заправлені в штани з м’якої тканини — в одного ті штани були чорні, а в іншого — зелені. У руках вони тримали книжки у твердих палітурках, у яких ми одразу впізнали біблії — вони щойно вийшли з якоїсь церкви.

— Мабуть, ми могли б за нього помолитися, — запропонував один з чоловіків. У нього були бородавки, а облисіння зупинилося десь посередині голови.

— Ми постуємо й молимося вже три тижні, — сказав інший, — просячи Бога дати нам сили. Хіба це не слушна нагода її використати?

Перший чоловік покірно кивнув. Але перш ніж він устиг відповісти, чийсь інший голос промовив:

— Я певен, що ні.

То був мій брат. Чоловіки повернулися до нього.

— Цей чоловік, — продовжив мій брат, прикриваючи свою витримку тривогою, — ошуканець. Усе це облуда. Він у здоровому глузді. Це відомий шахрай, що вдає божевільного, аби було легше жебрати, танцюючи на узбіччях доріг, під крамницями й на ринках, але він повністю здоровий. Має дітей. — Мій брат глянув на мене, але продовжив звертатися до тих чоловіків. — Він наш батько.

— Як?! — скрикнув напівлисий чоловік.

— А так, — провадив далі мій брат, хоч я геть закляк од несподіванки. — Нас із Полом, — він вказав на мене, — послала наша мати, щоб ми привели його додому, сказали йому, що досить уже на сьогодні, але він відмовляється іти з нами.

Він заклично махнув божевільному рукою, але той озирався навколо стільця й водив очима по землі, ніби шукав загублене, а мого брата геть не помічав.

— Повірити важко, — сказав бородавчастий чоловік. — Воістину, немає нічого, чого не можна було б на цьому світі побачити чи почути. Щоб чоловік прикидався навіженим, аби заробити на життя? Неймовірно.

Без кінця махаючи головами, чоловіки пішли собі, порадивши нам молити Бога, щоб він торкнувся навіженого і зцілив від його жадоби.

— Бог може все, — сказав бородавчастий, — якщо просити сумлінно.

Брат погодився з ним і подякував. Коли чоловіки відійшли так, що вже не могли нас чути, я спитав брата, що то він собі надумав.