Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ш-ш-ш, — сказав він, усміхаючись. — Слухай, я боявся, що в тих людей є якась сила. Хто ж їх зна — вони ж постували три тижні? Фух. А що як у них була така сила, як у Райнхарда Боннке, Вільяма Кумуї чи Бенні Гінна, і вони могли помолитися і зцілити його? Я не хочу, щоб таке сталося. Якщо він видужає, то перестане тинятися вулицями, а може навіть піде з міста — хто його знає. Ти ж розумієш, що це означатиме, правда? Означатиме, що цей чоловік, після всього, що він зробив, відбудеться просто так. Ні, ні, я не дам цьому статися — тільки через мій тру… — Брат був змушений урватися серед слова через те, що ми саме побачили: якийсь чоловік із дружиною і сином десь мого віку зупинилися подивитися на божевільного, який сидів собі й хихотів. Обембе це засмутило, бо такі спостерігачі, вочевидь, затримували б нас, поки божевільний би просто не пішов собі кудись інде. Він розчаровано зробив висновок, що то було надто відкрите місце, щоб застосовувати отруту, і ми подалися додому.

Коли ми пішли шукати його наступного дня, Абулу не було у фургоні, але ми зустріли його коло маленької початкової школи з високим парканом. Зсередини двору ми чули однотонні голоси дітей, що розповідали вірші, між якими встрягав голос учителя, що час від часу запрошував їх нагородити одне одного оплесками. Скоро навіжений звівся на ноги й самовдоволено пішов собі, склавши руки так, наче він був директором нафтодобувної компанії. Трохи неподалік від нього лежала його розкрита парасолька зі скелетастими ребрами, від яких повідставала клаптикувата роздерта тканина. Не зводячи очей з персня на одному з пальців, Абулу тупав ногами й виголошував підряд такі слова як «дружина», «щоб побратися», «любов», «подружжя», «прекрасна обручка», «щоб побратися», «ти», «батько», «подружжя»…

Пізніше — коли божевільний і його бурмотіння зникли з очей і вух — Обембе пояснив мені, що то Абулу перекривляв християнський обряд одруження. Ми повільно пішли за ним на певній відстані й скоро проминули місце, де Ікенна в 1993 році витягнув мерця з машини. Ідучи, я думав про силу щурячої отрути, яку ми несли. Мій страх знову набрав сили, і я знову почав жаліти навіженого, котрий жив, наче вуличний собака, який їсть усе, що може знайти. Він часто зупинявся, розвертався назад і позував, мов модель на подіумі, витягуючи руку з перснем убік. Ми ніколи раніше не бували на тій вулиці. Абулу подибав у бік трьох жінок на веранді перед чиїмось бунгало, дві з яких заплітали коси третій, яка сиділа на стільці. Дві інші погналися за Абулу, підбираючи каміння й жбурляючи в його бік, щоб відігнати його геть.

Ще довго після того, як жінки покинули переслідування, — хоч вони ледве ступили кілька кроків і тільки кричали на нього, щоб він забрав свою брудну пику геть, — божевільний біг від них, часто озираючись із хтивим посміхом. Ґрунтовою дорогою, як ми мали дізнатися дуже скоро, рідко їздили машини, бо вона закінчувалася дерев’яним містком завдовжки десь метрів із двісті, що перекинувся через цю ділянку Омі-Али. Завдяки цьому діти з тієї вулиці легко перетворили дорогу на гральний майданчик. Вони через певні проміжки розклали на ній чотири каменюки, що мали правити за штанги воріт, і грали там у футбол, галасуючи й здіймаючи пилюку. Абулу дивився на них, і його обличчя заповнила усмішка. А тоді, покрутившись на місці так і сяк — із невидимим м’ячем у руках — він дико копнув повітря, ледве при цьому не впавши, й закричав, переможно скинувши руки в повітря:

— Го-о-о-ол! Він. Забив. Го-о-о-о-л!

Обминаючи його, ми побачили серед хлопців Іґбафе і його брата. Тієї миті, як ми ступили на міст, я згадав сон про кладку, який побачив у часи, коли Ікенна проходив свою метаморфозу. Знайомий запах річки, видовище барвистих риб, схожих на тих, яких ми колись ловили, що плавали під берегом, кумкання невидимих жаб, і стрекотіння цвіркунів, і навіть запах мертвого річкового намулу — усе нагадало мені про наші рибальські дні. Я уважно дивився на риб, тому що не бачив, як вони плавають, уже дуже давно. Бувало, і мені хотілося стати рибою, і щоб мої брати теж були рибами. І щоб ми тільки й робили щодня, що плавали собі туди й сюди без кінця і краю.

Як ми й очікували, Абулу пішов до мосту, не зводячи очей з горизонту, аж поки не дістався його початку. Коли він пішов по ньому, ми аж на іншому краю мосту відчули, як увігнулися під його вагою дерев’яні дошки.

— Коли згодуємо йому хліб, то швидко втечемо, — сказав мій брат, поки навіжений підходив ближче. — Він може впасти у воду й померти там, і ніхто цього не побачить.

Хоч я й боявся цього задуму, але кивнув на знак згоди. Вийшовши на міст, Абулу одразу підійшов до поруччя і, тримаючись за нього, почав мочитися у річку. Ми дивилися на це, поки він не закінчив, поки його пеніс не увібрався ближче до тіла як еластична трубка, бризнувши кількома останніми краплями на міст. Мій брат озирнувся довкола, щоб пересвідчитися, що ніхто нас не бачить, витягнув отруєний хліб і рушив назустріч божевільному.

Тоді, бувши впевненим, що той скоро помре, я вирішив зблизька провести ретельний огляд божевільного. Він здавався дужим чоловіком старих часів, коли люди могли голими руками розірвати на шматки що завгодно. Його обличчя буйно заросло бородою, що тяглася від вух і до підборіддя. Вуса стирчали над ротом, ніби їх там намалювали точними рухами пензля, вмоченого у вугільну фарбу. Волосся він мав брудне, довге й переплутане. Густе волосся також закривало більшу частину грудей, зморщене й бородавчате обличчя, середину тазу й окружність навколо пеніса. Пластини нігтів у нього були довгі й великі, а коло основи кожного нігтя назбиралося чимало лепу та бруду.

Я спостеріг, що він переносив на собі чимало запахів, з яких найжахливішим був фекальний дух, що оповив мене, наче мушине дзижчання, коли я наблизився до нього. Цей запах, подумав я, міг бути результатом його тривалого невитирання ануса після випорожнення. Він тхнув потом, що набрався у густих хащах волосся на лобку й під пахвами. Від нього смерділо гнилою їжею, незагоєними ранами й гноєм, а ще іншими тілесними рідинами й відходами. Він пахтів іржавими залізяками, гнилизною, старим одягом і викинутим спіднім, яке іноді носив. Від нього також пахло листям, повзучими лозами, підгнилими манго з берегів Омі-Али, піском звідти ж і самою водою. Він пахнув банановими деревами й деревами ґуава, пилом харматану, викинутим одягом із великого контейнера з-позад кравцевої лавки, залишками м’яса з міської бойні, недоїденими грифами рештками тварин, використаними презервативами з мотелю «Ла Рум», каналізаційною водою і нечистотами, спермою з еякуляцій, якою він забризкував себе щоразу, як мастурбував, вагінальними рідинами й засохлим слизом. Але то було не все — він пахнув і нематеріальними речовинами. Він пахнув поламаними життями інших і нерухомістю їхніх душ. Він пахнув незнаним, дивними стихіями, страхітливими й забутими явищами. Він пахнув смертю.

Обембе простягнув до скаженця руку з хлібом, і він, підійшовши, той хліб узяв. Здавалось, що він нас не впізнав, наче ми були геть не тими людьми, про котрих він пророкував.

— Їжа! — сказав він, висунувши язика. Тоді збився на монотонне наспівування: — Їжа, рис, боби, їсти, хліб, цей, манна, маїс, еба, ямс, яйце, їсти. — Він стукнув кулаком у відкриту долоню й продовжив читати своє заклинання, розпочате словом «їжа».

— Їжа, їжа, ajankro ba, й-й-й-їжа! З’їсти це. — Він ухопив повітря між долонями, імітуючи форму горщика. — Їсти, їжа, їсти, їсти…

— Це добра їжа, — пробурмотів Обембе. — Це хліб — їж, їж, Абулу.

Тоді Абулу закотив очі з такою вправністю, що міг би присоромити найуславленіших у цій справі майстрів. Він узяв з рук Обембе шматок хліба, реготнув, позіхнув, ніби роблячи цим якийсь смисловий наголос, притаманний тій мові, якою він щойно висловлювався. Щойно він узяв хліб, Обембе зиркнув на мене й позадкував, поки не відійшов не безпечну відстань, а звідти ми почали набирати швидкість. Ми мчали вже другою вулицею, коли нарешті надумали зупинитися. Віддалік дика автомагістраль звивалася на ґрунтових просторах.

— Давай не будемо відходити далеко, — сказав мій захеканий брат, зіпершись на моє плече для опори.

— Добре, — пробурмотів я, намагаючись відсапатися.

— Він скоро впаде, — вдоволено передбачав мій брат, водячи очима, в яких засіла промениста зірка радості, по горизонту, в той час, як у мої швидко прибували бурні води жалю. Мені на думку саме нагодилася розповідь матері про те, як Абулу смоктав коров’яче вим’я, а ще відчуття того, що до такого відчаю його довели злидні й убогість. У нашому холодильнику стояли банки з молоком «Ковбел» і «Пік» — усі з малюнками корів. А він, думав я, мабуть, не міг дозволити собі жодної з них. У нього не було ані грошей, ані одягу, ані батьків, ані домівки. Він був наче голуби з тієї пісеньки, що ми її співали в недільній школі: «Голуб ходить голий». Вони не мають садів, але Бог їх оберігає. Я подумав, що Абулу схожий на тих голубів, і тому пожалів божевільного, як іноді жалію його й тепер.

— Він скоро помре, — сказав брат, обриваючи мої думки.

Ми зупинилися перед сараєм, коло якого якась жінка торгувала різним дріб’язком. Сарай був накритий сіткою проти сонця, а з-під неї виглядало віконечко, схоже на касу. Зверху до низу стіна сарайчика була завішана різними пачками з соками, сухим молоком, печивом, солодощами й іншою їжею. Ми чекали там, і я уявляв, як Абулу падає й помирає на мосту. Ми побачили, як він поклав отруєний хліб до рота й затрусив вусами, жуючи його. Тоді дивилися, як він стояв і вдивлявся у річку, і досі тримаючи обгортку від хліба. Повз нього пройшли якісь чоловіки, один з яких озирнувся на нього. Моє серце збилося з ритму.

— Він помирає, — прошепотів мій брат. — Дивися, його вже, мабуть, трусить, і тому чоловіки на нього дивляться. Кажуть, що коли воно починає діяти, то перш за все тіло починає трусити.

Ніби підтверджуючи нашу підозру, Абулу схилився до мосту й наче почав плювати на нього. Мій брат правий, подумалося мені. Ми бачили вдосталь фільмів, у яких люди кашляли й пускали ротом піну, проковтнувши отруту, а тоді падали на землю і вмирали.

— Ми змогли, ми змогли! — закричав він. — Ми відомстили за Іке й Боджу. Я ж казав тобі. Я так і казав.

Мій брат піднесено заговорив про те, що тепер ми заживемо в мирі, й про те, що скаженець більше не діставатиме людей. Він замовк, коли побачив, як Абулу іде просто до нас, пританцьовуючи й плескаючи в долоні на ходу. Це диво йшло в наш бік, танцюючи й наспівуючи рапсодій про спасителя, в чиї долоні загнали дев’ятидюймові цвяхи й котрий одного дня повернеться на землю. Його псалмодії перетворили спадання вечірнього сутінку на прихід якоїсь езотеричної пори, а ми йшли назирці, вражені тим, що він і досі живий.

Ми пленталися за ним повз крамниці, що стояли на довгій вулиці, аж поки Обембе, котрому бракувало слів, не зупинився й не розвернувся додому. Я зрозумів, що він, як і я, уздрів різницю між неушкодженим пальцем, умоченим у миску з кров’ю, і пальцем, убраним у криваві шати, що натекли з різаної рани. Він зрозумів, що вбити Абулу отрутою не вийде.

Поки п’явка, що вчепилася в мене з братом, пастеризувала наше горе й підтримувала рани свіжими, наші батьки видужували. Наприкінці грудня мати закинула свій жалобний одяг і повернулася до звичайного життя. Вона більше не вибухала раптовими нападами люті, не провалювалася в замасковані мисливські ями горя, і здавалося, що всі її павуки повимирали. Зважаючи на її одужання, наступної суботи, через п’ять днів після нашого невдалого замаху на життя Абулу, ми справили прощальну службу по Ікенні й Боджі, яку відклали на багато тижнів через материну хворобу. Того ранку ми всі, у чорному вбранні, включно з Девідом і Нкем, набилися в батькову машину, яку напередодні лагодив містер Боде. Його роль у нашій трагедії зблизила з ним нашу родину, і він багато разів навідувався до нас у гості, одного разу навіть зі своєю нареченою, дівчиною, чиї зуби стирчали так, що майже не давали їй щільно закрити рота. Батько тепер називав його «мій брате».

Служба складалася з прощальних пісень, стислого життєпису «хлопців», виголошеного батьком, і короткої проповіді від пастора Коллінза, в котрого того дня була перебинтована голова. За кілька днів до того він втрапив у пригоду на мототаксі. Аудиторія складалася зі знайомих облич із нашого району, більшість яких належала до інших церков. У своїй промові батько змалював Ікенну великою людиною — Обембе при цих словах надовго затримав на мені свій погляд, — чоловіком, який повів би за собою інших, якби прожив довше.

— Багато не говоритиму, але Ікенна був хорошою дитиною, — сказав він. — Дитиною, що пізнала чимало незгод. Тобто, диявол багато разів намагався його вкрасти, але Бог не залишав його. У віці шести років його був ужалив скорпіон… — приглушені й налякані зойки, що пробігли рядами присутніх після цього одкровення, урвали батькові слова.

— Так, у Йолі, — продовжив він. — А за кілька років футбольний м’яч влучив в одне з його яєчок і увігнав його в тіло. Я не розводитимусь про подробиці того випадку, але знайте, що й тоді Господь не покинув його. А його брат, Боджа… — і тоді на присутніх опустилася така тиша, якої я до того ніколи не знав. Тому що, нерухомо стоячи за кафедрою коло передніх рядів церкви, батько — наш батько, хоробрий, сильний, наш генералісімус, командувач, що тримав свої загони у найсуворішій дисципліні, інтелектуал, орел — зашморгав носом. Мене охопило відчуття сорому за те, що мій батько ридає при людях, тож я схилив голову й не зводив очей зі своїх туфель, поки батько вів далі. Втім, після того його промова, наче перевантажена дровами вантажівка, що встрягла у вуличний рух Лаґоса, проривалася через видовбану ґрунтову дорогу, то зупиняючись, то сіпаючись уперед, то важко провалюючись колесами в ями.