Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Батько теж це знав, бо він повернувся через два дні після смерті Ікенни. Надворі мрячило, під ногами розмокло, а в повітрі чувся холодок. Крізь дугу на склі вікна у вітальні, яке я рукою протер від вологи, я побачив, як його машина заїхала до двору. То був його перший приїзд відтоді, як він назвав нас рибалками. Він повернувся з усіма речами й без наміру знову кудись їхати. Не один раз він без успіху намагався отримати дозвіл покинути тримісячні курси в Ґані на кілька днів, щоб навідатися до Акуре після того, як мати розповіла йому про зміни в поведінці Ікенни. А тоді, коли мати подала сигнал лиха за кілька годин після того, як Ікенну знайшли мертвим, — під час того дзвінка вона сказала тільки: «Eme, Ikenna anaaaa!», а тоді знову повалилася на підлогу, — батько написав заяву про звільнення й передав її колезі у навчальному центрі в Ґані. Щойно повернувшись до Нігерії, він сів на нічний автобус до Йоли, спакував свої речі в машину й приїхав до Акуре.

Ікенну поховали за чотири дні після приїзду батька — а місце перебування Боджі й досі було невідомим. Хоч новина про трагедію поширилася районами, і сусіди залюднили наш будинок, щоб розповісти, хто що бачив чи чув, ніхто не знав, де й куди він подівся. Одна сусідка, вагітна жінка, яка жила в будинку через дорогу від нас, сказала, що чула гучний крик десь о тій порі, коли загинув Ікенна. Той крик збудив її від сну. Інший, аспірант університету, якого всі кликали «Професором», невловимий персонаж, якого майже ніколи не було вдома — у маленькому бунгало на одну спальню коло будинку Іґбафе, — десь о тій же порі почув за своїми заняттями якийсь металевий удар. Але саме мати Іґбафе, котра, передавши звістку від свого батька, діда Іґбафе, принесла подробиці, схожі на те, що могло статися насправді. Один із них (вочевидь, Боджа) із чималим зусиллям зіпнувся на ноги й замість того, щоб продовжувати бійку, пішов у бік кухні в сліпій люті й агонії, а інший подався слідом. У ту мить старий, який дуже злякався і був подумав, що бійка закінчилася, встав зі свого стільця й повернувся всередину будинку. Він не бачив, куди подівся Боджа.

Впродовж наступних двох днів, ніби за допомогою чарів, до нашого будинку прибула купа людей, із яких майже всі були родичами, Nde Iku na’ ibe, декого з яких я бачив раніше, а інші були просто обличчями, що заповнювали численні дагеротипи й вицвілі фотографії, розіпхані по родинних альбомах. Вони всі прибули з Амано, нашого села, місця, яке я ледве знав. Ми навідувалися туди лиш раз, на поховання старого й знерухомленого чоловіка на ім’я Її Кенеоліза, котрий був батьковим дядьком. Ми їхали з виду нескінченною дорогою, що пролягла швом поміж двома неозорими стінами густого лісу, поки не дісталися місця, де темні джунглі скоротилися до кількох дерев, стогів сіна й розкиданої полями армії опудал. Незабаром, коли батькове «пежо», відчайдушно сіпаючись, подолало занесену піском колію, ми почали знайомитися з людьми, котрі його знали. Ті люди вітали наших батьків і нас бурхливим залпом привітності. Пізніше, одягнені разом із багатьма іншими в чорне вбрання, ми пройшли процесією на похорон, і ніхто не балакав, а всі тільки плакали, ніби їх перетворили з істот, здатних до мови, на таких, що можуть тільки ридати. Це неймовірно мене вразило.

І тепер ті самі люди прибували точно такими, якими я їх бачив тоді, — у чорному вбранні. Ба більше, Ікенна був на своєму похороні єдиним, чий одяг не був чорним. Його яскраво-білі сорочка й штани, що робили його зовні подібним до ангела, котрий, зненацька захоплений на землі якимось раптовим фізичним впливом, переламав собі всі кістки й через те не зміг повернутися на небеса. Усі інші носили чорне і загорнулися на час церемонії у різні відтінки горя, окрім нас з Обембе — тільки ми не плакали. Упродовж усіх днів, що минули з дня смерті Ікенни й перетворилися на суцільну густу масу, схожу на гнилу кров у нариві, ми з Обембе зовсім не плакали, якщо не рахувати сльози на самому початку — на кухні, де ми побачили його нерухоме тіло. Навіть батько кілька разів заридав: одного разу, коли приліплював некролога на стіну нашого будинку, а тоді ще раз, коли розмовляв із пастором Коллінзом під час його перших втішальних відвідин. Хоч я й не можу розумно обґрунтувати своє рішення не зронити ані сльозинки, я так твердо його дотримувався — і Обембе, здавалось, теж — що замість того, щоб плакати, я тільки не зводив погляду з обличчя Ікенни, котре боявся скоро втратити. Його лице було вмите й намащене оливковою олією так, що воно блищало потойбічним світлом. Хоч розбиту губу і шрам над бровами все одно було помітно, вираз його обличчя передавав таке страхітливе вмиротворення, що здавалося несправжнім, ніби воно просто приснилося мені й решті присутніх. Саме коли він отак лежав, я помітив те, що Обембе побачив і зрозумів задовго до того, — що в Ікенни почала рости борода. Здавалося, що вона повитикалася зі шкіри за одну ніч, і тепер тяглася лінією під його щелепою, наче обережний нарис.

У труні тіло Ікенни, що лежало обличчям догори, з ватними кульками, що заткнули його ніздрі й вуха, з руками, вкладеними уздовж боків, і ногами, змотаними разом, мало форму витягнутого сфероїда чи овоїда — форму птаха. А насправді так було, тому що він був горобцем — тендітним створінням, яке не обирало свою долю. Вона була створена без нього. Його chi, особистий бог, який, за повір’ям іґбо, є у кожного, був слабкий. Він був різновиду efulefu: такий недбалий вартовий, що іноді покидав пост і линув десь у далекі подорожі у справах, залишаючи його без захисту. Саме тому, ще до того, як досягти підліткового віку, Ікенна вже випив повну чашу лиховісних подій і особистих трагедій, бо він був лиш горобчиком у світі чорних штормів.

Коли йому було шість років, якийсь хлопець копнув його ногою в пах під час гри у футбол і загнав одне яєчко з мошонки назад до тіла. Його хутко доправили до шпиталю, де лікарі впрівали, видобуваючи те яєчко, а в сусідній кімнаті того самого шпиталю інші лікарі намагалися оживити матір, котра знепритомніла, почувши про травму Ікенни. На ранок наступного дня вони обидва були живі — мати отримала полегшення замість переживань попереднього дня, а Ікенна — маленького камінчика у мошонці замість втраченого яєчка. Після того він три роки не грав у футбол і навіть коли знову почав ганяти м’яча, то часто притискав до паху долоню, щоб захистити його, коли м’яч летів у його напрямку. А через два роки після того, коли йому виповнилося вісім, його вжалив скорпіон, коли Ікенна присів під деревом у школі. І знову він пережив цей напад, але його права нога залишилася назавжди пошкодженою і трохи всохлішою за іншу.

Похорон проводився на кладовищі св. Андрія, обнесеному стіною полі з безліччю надгробків і кількома деревами. Воно було все обклеєне оголошеннями, які ми зробили для поминальної служби. Деякі некрологи, надруковані на білих аркушах A4, були приліплені до автобусів, що привозили членів нашої церкви й інших гостей на похорон, а деякі — до лобового і заднього скла батькової машини. Один висів на стіні нашого будинку ззовні, зразу поруч із вуличним номером, який написали й обвели вуглинкою працівники, які проводили національний перепис населення 1991 року. Один некролог приліпили до круглого електричного стовпа біля воріт нашого двору, а ще інший — до дошки оголошень коло церкви. Висів один і на воротах моєї школи, де колись навчався Ікенна, і Аквінського коледжу, куди ходили вони з Боджею. Батько вирішив, що їх слід розклеювати тільки там, де необхідно, «просто щоб родина і друзі знали, що сталося». Слово «некролог» ішло на тих аркушах заголовком, надруковане так, що ляпки чорнила геть розмазували хвостик «е» і майже повністю затуляли дірочки в «о». Практично на всіх некрологах білизна аркушів ніби розмивала фотографію Ікенни, від чого він здавався особою, що жила десь у дев’ятнадцятому сторіччі. Під фотографією йшов напис «Хоч ти й пішов рано, ми любимо тебе всім серцем. Сподіваємося зустрітися з тобою знов, коли надійде час». А тоді нижче:

ІКЕННА А. АҐВУ (1981–1996),

пішов раніше за своїх батьків,

містера й місіс Аґву, і своїх братів і сестер,

Боджі, Обембе, Бенджаміна, Девіда і Нкем Аґву.

На похороні, перш ніж усі сліди Ікенни було сховано під земляним насипом, пастор Коллінз попросив нашу родину зібратися навколо нього, а решту зробити крок назад.

— Відступіть трохи, будь ласка, — попросив він англійською з густими ритмами мови іґбо. — О, дякую, дякую. Боже вас благослови. Ще трошки, будь ласка. Боже вас благослови.

Мої близькі й наші родичі стали навколо могили. У тому колі були обличчя, яких я не бачив від самого народження. Після того, як майже всі оточили могилу, пастор попросив заплющити очі для молитви, але в матері вирвався пронизливий зойк горя, і він запустив жахливу хвилю жалю по всьому колу. Пастор Коллінз не звернув на це уваги й молився далі, і його голос легенько деренчав. Хоч його слова — «…що Ти простиш і приймеш у царство своє… ми знаємо, що Ти як дав, так і забрав… дай нам сили перенести втрату… дякую тобі, Господи Ісусе, бо ми знаємо, що Ти почув нас…» — здавалось, майже не мали значення, але всі люди тихенько мугикали «амінь» наприкінці кожної фрази. А тоді, один за одним, вони набирали по одній лопаті землі, кидали її в могилу й передавали лопату далі по колу. Чекаючи своєї черги, я звів очі вгору й помітив, що на горизонті скупчилися шерстисті хмари, такі рівно-бліді, що я подумав, що навіть білі чаплі виглядали б сіряками, якби пролетіли небом у ту годину. Я занурився у спостереження, аж коли почув своє ім’я. Я опустив очі й побачив Обембе, що нерозбірливо щось бурмотів із повними сліз очима і простягав мені лопату тремтячими руками. Лопата була завелика й заважка для моїх рук, і вона ще поважчала від грудок землі, що поналипали на її зворотній бік, мов горби. А ще було холодно. Коли я увігнав лопату в ґрунт, а тоді підняв її вгору, мої ноги вгрузли у купу землі. Тоді я кинув землю в могилу й передав лопату батькові. Він прийняв її, вивернув чималу купу землі й всипав її в могилу. Бувши останнім, він кинув лопату додолу й поклав руку мені на плече.

А тоді, ніби хтось дав йому знак, пастор знову прочистив горло й спробував продовжити, але легенько захитався на краю могили й неминуче скинув у неї трохи землі, силкуючись утриматися й не впасти. Хтось допоміг йому відновити рівновагу, і тоді він трохи відзадкував.

— А тепер час прочитати трохи слова Божого, — почав пастор, коли перестав хитатися. Він говорив наскоками, ніби його слова були тропічними трав’яними кониками, що вилітали з його рота, а тоді робив паузи, як той же коник, що сидітиме тихо, а тоді знову стрибне, знову і знову, і знову, — і так аж до кінця промови. Поки він говорив, його адамове яблуко скакало горлом вгору і вниз. — Почитаймо з «Послання до євреїв» апостола Павла. Зачитаймо з першого рядка одинадцятого розділу. — Він звів голову й охопив усіх жалобників одним суворим поглядом. Тоді, легенько вклонившись, почав читати: — Віра — то сутність сподіваного, то доказ небаченого…

Поки пастор читав, я відчував неймовірне бажання стежити за Обембе, виміряти його відчуття в ту хвилину. Коли я глянув на нього, мене сповнили спогади про втраченого брата, бо здалося, що минуле раптом вибухнуло, і його уламки почали вільно літати в його очах, наче конфетті в наповненій газом повітряній кульці. Спочатку я побачив Ікенну зі складеними трубкою губами й похмурими сердитими очима, що височів над нами з Обембе, коли ми навколішки стояли на землі. То було коло чагарів трави есан, по дорозі до Омі-Али, скоро по тому, як Обембе понасміхався над церквою людей у білому вбранні, коли він наказав нам стати на коліна, щоб покарати за «неповагу до віри інших». А потім я побачив Ікенну й себе на гілці мандаринового дерева у нашому дворі, уособлюючих Коммандо і Рембо, які чекали у засідці на Обембе й Боджу. Вони були Галком Гоґаном і Чаком Норрісом відповідно і ховалися на веранді нашого бунгало. Час від часу вони показувалися, наводили на нас свої іграшкові пістолети й видавали звуки стрілянини — «дрі-рі-рі-рі-рі-рі» чи «та-та-та-та-та». Коли вони вистрибували чи кричали, ми відповідали гупом вибуху наших гранат — «ґи-бум»!

Я побачив Ікенну в червоній жилетці, коли він стояв за крейдяною лінією, просипаною на землі спортивного майданчика нашої початкової школи. Це 1991 рік, і я щойно завершив перегони дитсадківців у кольорах блакитної команди, прибігши другим іззаду — після того, як мені вдалося обігнати учасника від Білих. Ось я тепер в материних обіймах, стою разом з Обембе й Боджею за довгою мотузкою, прив’язаною з обох боків до жердин, що відділяє глядачів від бігових доріжок. Ми вболіваємо за Ікенну з цього узбіччя, і Боджа з Обембе поперемінно плескають у долоні. Аж ось чується свисток, і Ікенна, який стоїть на одній відмітці з чотирма іншими кольорами — зеленим, блакитним, білим і жовтим, — стає одним коліном на землю, а голос містера Лоуренса, вчителя всіх предметів, котрий був ще й фізвихователем, кричить: «На старт!» Він тримає паузу, поки всі бігуни не витягнуть назад ногу, впершись пальцями в землю, наче кенгуру. «Увага!» — кричить тоді містер Лоуренс. А коли він вигукує «Марш!», то здається, що хоч спортсмени й почали, вочевидь, бігти, вони залишилися на одній лінії, плече до плеча. Тоді, одне за одним, вони відділяються від групи. Кольори одних футболок показуються лиш на якусь частку секунди, а тоді знову зникають, а їхнє місце займають інші. А тоді бігун від зелених спотикається й падає, збиваючи в повітря хмарки пилу. Хлопці ніби оповиті димом, Боджа бачить, як Ікенна переможно піднімає руку на тому боці фінішної лінії, а тоді це бачу і я. Я не встигаю набрати повітря, як його вже оточує гурт у червоних жилетках, який вигукує: «Червоне згори! Червоне згори!» Мати підстрибує від радості зі мною в обіймах, а тоді раптом завмирає. І я бачу чому: Боджа, підлізши під обгороджувальною мотузкою, мчить до фінішної прямої, вигукуючи: «Іке переміг! Іке переміг!» А ззаду його переслідує вчитель, який охороняв огорожу з довгою палицею в руках.

Коли моя увага повернулася до похорону, пастор уже дістався тридцять п’ятого рядка, і його голос став гучнішим, більш схожим на заклинання, щоб кожен прочитаний ним рядок, начепився на гачок розуму, б’ючись, як упіймана рибина. Пастор закрив Біблію з позагинуваними сторінками й затис її під пахвою. Він витер чоло вже й без того вологою хустинкою.

— А тепер помолімося всі разом, — сказав він.

У відповідь усі присутні на похороні злилися в потужному єднанні галасливих горлянок. Я читав молитву так голосно, як тільки міг, міцно заплющивши очі:

— Нехай милість Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога-отця, і блаженна присутність Святого Духа будуть з нами нині й навіки. Амінь.

Амінь поволі затих, рознісшись рядами чималого кладовища, котрі перемовлялися між собою мовою тиші. Пастор дав знак грабарям. Вони негайно повернулися з того місця, де сиділи балакали й сміялися під час похорону. Ці незвичайні люди почали поспіхом згрібати землю до ями, прискорюючи забуття Ікенни, ніби й не підозрювали, що щойно вони вкриють тіло землею, то його вже ніхто ніколи не побачить. Коли на нього посипалися грудки землі, серед людей вибухнув новий прояв горя, і майже кожен присутній на похороні розколовся, як маленький стручок горішків іфока. Хоч я не заплакав і тоді, але пережив потужне, відчутне на дотик почуття втрати. Грабарі знай копали собі чимдалі швидше з приголомшливою апатією. Один із них ненадовго спинився, щоб прибрати присипану землею розплющену пляшку з-під води, що стирчала з купи, якою зараз уже наполовину вкрило тіло Ікенни. Дивлячись на те, як вони жбурляли землю в могилу, я закопувався в холодний ґрунт власного розуму, і мені раптом стало ясно — як завжди стає ясно після того, як подія вже відбулася, — що Ікенна був уразливою й тендітною пташкою — він був горобцем.

Його душу могли розворушити незначні речі. Гіркі думки часто прочісували його меланхолійний дух у пошуках кратерів, які можна було б наповнити сумом. Коли він був молодшим, то часто задумано сидів на задньому подвір’ї й хмурився, поклавши зчеплені руки на коліна. Він надзвичайно критично дивився на речі — і в цьому добряче нагадував батька. Він прибивав маленькі явища на великі хрести й надовго замислювався, якщо йому випадало сказати комусь лихе слово. Він страшно боявся осуду інших і не мав у своєму серці місця для іронії чи сатири — вони його турбували.

Подібно до горобців, про яких казали, що вони не мають домівок, серце Ікенни теж не мало дому, не мало ні з ким усталеного зв’язку. Він любив далеке й близьке, маленьке й велике, дивне і звичне. Але саме невелике притягувало його й викликало співчуття, а найпам’ятнішим таким випадком стала мала пташка, яку він тримав у себе кілька днів 1992 року. Він сидів собі в кінці коридора нашого будинку напередодні Різдва, в той час як усі решта танцювали й співали в кімнаті, і їли, й пили, аж поки на землю просто перед ним не впала якась пташка. Ікенна нахилився, посунувся вперед і накрив долонями пір’їсте тільце. То був сильно обскубаний горобець, якого хтось був упіймав і який зміг утекти, а до його ніжки ще був прив’язаний уривок мотузки. Душа Ікенни рвонула до горобця, і він три дні ревниво його оберігав і годував усім, що міг знайти. Мати просила відпустити його, але він відмовлявся. Тоді, одного дня він підібрав нерухоме тільце горобця й викопав на задньому дворі ямку. Його серце розбилося. Вони з Боджею сипали на горобця землю, поки не поховали його. І точнісінько так пішов і сам Ікенна. Спочатку землі насипали жалобники, а тоді грабарі вкрили нею його вбраний у біле тулуб, тоді ноги, руки, обличчя й все інше, поки він назавжди не зник з наших очей.

10

Грибок

оджа був грибком.

Його тіло було повне грибка. Його серце переганяло кров, повну грибка. Його язик був уражений грибком та, мабуть, і решта органів теж. Через те що в його нирках було повно грибка, він не міг перестати мочити ліжко до дванадцяти років. Мати вже почала боятися, що на нього наклали ліжкомочильне закляття. Провівши з ним кілька сеансів молитов, вона почала кропити краї його ліжка миром — невеликою пляшечкою оливкової олії, над якою щоночі перед сном читали молитви. Але Боджа все одно не міг припинити, і мусив терпіти сором, щоранку виносячи надвір свій матрац — часто вкритий плямами сечі різних форм і розмірів, — щоб він висох, ризикуючи тим, що його могли побачити інші діти району, особливо Іґбафе і його двоюрідний брат Тобі, котрі могли зазирнути до нашого двору з другого поверху свого будинку. Саме те, що батько піддражнив його за мокру постіль, і спричинило ранкове заворушення в нашій школі того пам’ятного ранку 1993 року, коли ми познайомилися з М.К.О.

Так само, як грибок ховається в тілі хазяїна, а той нічого не підозрює, Боджа чотири дні перебував у нашому дворі ніким не помічений. Він залишився там — принишклий, прихований, мовчазний, у той час, як цілий район і навіть місто відчайдушно його шукали. Він не подав ані знаку нігерійській поліції, аби повідомити, що він геть недалеко. Він навіть не спробував стримати плакальників, які вилися навколо нашого будинку, як бджоли навколо бутля з медом. Він не заперечував, що його фото — надруковані на плакатах бліденькою фарбою — заповнили все місто, як епідемія грипу, захопивши автобусні зупинки, автопарковки, мотелі й провулки, і що його ім’я було на вустах людей по всьому місті.