Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прокинься! Прокидайся, Бене! Вони б’ються!

— Хто, що? — спантеличено питав я.

— Вони б’ються, — затарабанив він. — Ікенна й Боджа. Вони б’ються по-справжньому. Ходи!

Задовго до того, як Обембе мене розбудив, Боджа прокинувся з прокльонами. Скрипуча вантажівка наших сусідів через паркан, родини Аґбаті, прорвалася крізь тонку завісу між світом сну й світом безтями спорадичними «Брум! Бру-умм! Бру-угугуммм!» Хоч вантажівка його й збудила, він і так хотів прокинутися рано, щоб піти репетирувати на барабанах з іншими хлопцями з церкви. Він поліз до ванни, тоді з’їв свою частку бутербродів, яку нам лишила мати, котра вже пішла до своєї крамниці з Девідом і Нкем, але мусив чекати, щоб передягтися у свіжу сорочку й штани, тому що, хоч він і перестав спати в кімнаті, яку ділив з Ікенною, його речі й досі лишалися в шафі, що стояла там. Мати, наша сокольнича, часто просила, щоб він перебрався до мене й Обембе, кажучи: «Ha pu lu ekwensu ulo ya — Не зачіпай чорта в його лігві». Але Боджа був непохитний. Він стояв на тому, що кімната так само належить і йому, як Ікенні, і що він нікуди з неї не вибиратиметься. А оскільки вони з Ікенною не розмовляли, Боджі часто доводилося чекати, поки Ікенна прокинеться й сам відімкне двері, щоб не доводилося його просити про це. Однак Ікенна більшу частину ночі провів надворі, приєднавшись до диких вуличних святкувань, що пронеслися Нігерією, і не виходив з кімнати майже до полудня. Обембе ще додав, значно пізніше, що Ікенна повернувся додому п’яний. Він сказав, що відчув коло нього сильний спиртовий запах, коли впускав його через наше вікно, бо мати опівночі замкнула двері й ворота.

Боджа нетерпляче чекав і казився від злості. Тоді, десь об одинадцятій, його терпіння вичерпалося, тож він підійшов до дверей і постукав, спочатку легенько, а тоді чимдалі нестриманіше. Обембе сказав, що розпалений Боджа приклав вухо до дверей, ніби зайшов до чужого дому, а тоді розвернувся до нього, ніби громом уражений, і сказав:

— Я не чую ознак життя. Ти впевнений, що Ікенна і досі живий?

Обембе сказав, що Боджа промовляв це запитання зі справжнім занепокоєнням, ніби боявся, що з Ікенною сталося щось лихе. Боджа прислухався ще раз, намагаючись вловити якийсь живий шум, а тоді знову постукав, цього разу ще гучніше, й погукав, щоб Ікенна відчинив двері.

Не отримавши відповіді, Боджа почав відчайдушно битися плечем у двері. Коли він зупинився, то відступив назад, і його очі сповнилися полегшенням і новим страхом.

— Він усередині, — пробурмотів він до Обембе, відходячи від дверей. — Я чув там якісь рухи. Він живий.

— Що там за навіжений мене тривожить? — загарчав із кімнати Ікенна.

Спочатку Боджа не озвався. Тоді він гукнув:

— Ікенно, це ти тут навіжений, а не я. Краще відчини зараз же двері — ця кімната і моя теж.

Почулося кілька квапливих кроків, і раптом Ікенна спалахом вискочив з дверей. Він вилетів з такою швидкістю, що Боджа навіть не побачив удару, а просто зненацька опинився на підлозі.

— Я чув, що ти про мене казав, — мовив Ікенна, поки Боджа намагався підвестися. — Я все чув — чув, як ти казав, що я мертвий, а не живий. Після всього, що я для тебе зробив, ти, Боджо, бажаєш мені смерті, так? А понад те, ти ще й називаєш мене навіженим. Мене? Ну, сьогодні я тобі покажу…

Ікенна ще говорив, коли Боджа, блискавично схрестивши ноги, повалив його так, що він упав назад до кімнати, вдарившись при цьому об двері. Боджа скочив на ноги, поки Ікенна, кривлячись від болю, лаявся і сипав прокльонами.

— Я теж готовий, — сказав Боджа з порогу вітальні. — Якщо ти так уже цього хочеш, то виходь надвір, щоб ми не побили нічого в будинку і мати не дізналася, що сталось.

Щойно сказавши це, він кинувся на заднє подвір’я, де були город і криниця, а Ікенна подався слідом.

Перше, що я побачив, вийшовши на задній двір з Обембе, було те, як Боджа намагався ухилитися від удару стиснутого кулака Ікенни, але не встиг, і той удар прийшовся йому в груди, від чого він поточився назад. Поки Боджа намагався опанувати свої ноги, Ікенна хвицьнув його й повалив. Тоді він упав до нього на землю, і вони кинулися одне до одного, як гладіатори в кулачному бою. Мене захопив неописуваний жах. Ми з Обембе заклякли на порозі, нездатні поворухнутися, і благали їх припинити.

Але вони не звертали уваги, а шаленість їхніх ударів і дика швидкість, з якою вони перебирали ногами один навколо одного, скоро відволікли нас від цих намагань. Обембе кричав, коли котромусь із них діставався сильний удар, і хапав повітря, коли хтось зойкав від болю. Я теж не міг на це дивитися. Іноді я заплющував очі, коли хтось із них замахувався для жорстокого удару, і розплющував після того, як удар завершувався, моє серце увесь час несамовито калатало. Обембе знову почав благати їх, коли в Боджі з розсіченої правої брови потекла кров, але Ікенна нагримав на нього.

— Закрий рота, — загарчав він і сплюнув на землю. — Якщо ти зараз же не стулиш пельку, ви обидва отримаєте те саме, що й він. Хіба ви не чули, як він до мене говорив? Не звинувачуйте мене. Це він усе почав і…

Боджа урвав його, люто вдаривши по спині й обхопивши за пояс. Вони повалилися на землю, здійнявши хмару пилу. Обидва билися з нещадністю, незвичною для хлопців такого віку, коли вони чубляться зі своїми братами. Ікенна бив Боджу значно завзятіше, ніж хлопця, що торгував курми на ринку Ізоло, коли той назвав матір ashewo — повією, бо вона відмовилася купувати в нього курку в передріздвяний тиждень. Ми підтримували його криками, і навіть мати, котра терпіти не могла будь-якого насилля, сказала — після того, як той хлопець знову звівся на ноги, похапав свої переносні, сплетені з рафії клітки для птиці й утік, — що він заслужив своєї наминачки. І от тепер удари Ікенни були набагато сильніші, набагато важчі й набагато жорстокіші, ніж тоді. Боджа теж копав ногами й кидався вперед набагато сміливіше, ніж коли він бився з хлопцями, що однієї суботи пригрозили нагнати нас від Омі-Али, де ми рибалили. Ця бійка була іншою. Їхні руки неначе направляла якась сила, що оволоділа кожною клітиною їхніх тіл, аж до найменшої краплинки плазми крові, і, мабуть, саме ця сила — а не їхня свідомість — й примусила їх застосувати таку немилосердну тактику один проти одного. Я дивився на їхню бійку, і мене захопило передчуття того, що після неї ніщо не буде таким, як раніше. Я боявся, що в кожен удар вкладалася необорна нищівна сила, яку не можна зупинити, вгамувати чи відвернути. І коли ці відчуття захопили мене, моя свідомість закружляла, як вихор, що ганяє пилюку концентричними колами, і завертілася диким ураганом гарячкових думок, з-поміж яких найчіткіше виступала одна дивна й незвична, що пересилювала всі інші, — думка про смерть.

Ікенна розбив Боджі носа. Кров полилася хвилями й закрапала з його щелепи на землю. Було видно, як Боджі боляче, і він присів до землі, схлипуючи й промокуючи скривавленого носа ганчірками, на які перетворилася його сорочка. Побачивши закривавленого носа Боджі, ми з Обембе почали плакати. Я знав, що бійка ще далеко не скінчилася. Боджа мав помститися за цей страхітливий удар — він ніколи не виходив із сутички першим. Коли я побачив, як він відступає до городу й намагається підвестися, мені сяйнула одна думка. Я розвернувся до Обембе й сказав, що ми мусимо привести когось дорослого, щоб їх розняти.

— Так, — погодився він, а по його щоках стікали сльози.

Ми зразу рвонули до сусідського будинку, але там на воротях висів замок. Ми забули, що їхня родина поїхала з міста за два дні до того і мала повернутися не раніше, як увечері. Ми побігли далі й побачили пастора Коллінза — пастора нашої церкви — який проїздив повз нас на своєму фургоні. Ми несамовито замахали йому руками, але він нас не побачив, а поїхав собі далі, киваючи головою під якусь музику з програвача. Ми перескочили стічну канаву, в якій побачили понівечене тіло мертвої змії, молодого пітона, якого забили до смерті каменюками й уламками цегли.

Дорослим, якого нам нарешті вдалося знайти, став містер Боде, автомеханік, який жив за три квартали від нашого будинку в одному з нефарбованих і обдертих бунгало, що стояли рядком. Його оселя мала вигляд напівзавершеної будівлі, в якій тут і там лежали шматки деревини й купки піску. Містер Боде скидався на військового — високий, як башта, важкі біцепси й суворе, ніби вирізане з кори дерева іроко, обличчя. Коли ми його зустріли, він щойно повернувся зі своєї майстерні, щоб полегшитися в лятрині, яку ділив з іншими мешканцями п’яти кімнат бунгало. Його штани ще й досі були незастебнуті, і з-під них виднілися підтягнуті до пояса боксери. Він саме мив руки під довгошиїм краном, що ріс із землі під стіною, і мугикав якусь мелодію.

— Доброго дня, сер, — привітався Обембе.

— Здорові були, хлопці, — відповів він і повернув до нас голову. — Як ся маєте?

— Усе гаразд, — відповіли ми хором.

— Чогось хотіли, хлопці? — спитав він, витираючи руку об чорні від пилюки й моторної оливи штани.

— Так, сер, — відповів Обембе. — Наші брати б’ються і ми… ми…