Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знав це, я знав. Я увесь цей час просто дурив себе, — він похитав головою. — Ось чому ти кинув мій паспорт до криниці. — При цих його словах на обличчі Боджі з’явився вираз жаху, і він хотів був щось відповісти, але Ікенна заговорив голосніше, перейшовши з іґбо на йорубу. — Зажди! Якби не той злостивий вчинок, я б зараз жив у Канаді набагато кращим життям. — Боджа хапав ротом повітря за кожним реченням, кожним словом Ікенни, ніби кожне з них було ударом у груди, і його губи розкривалися, слова були готові прозвучати, але вигуки Ікенни «Стій!» і «Слухай!» перекривали їх. — А ще кілька дивних снів, — продовжував Ікенна, — підтвердили мої підозри. В одному з них я бачив Боджу, який переслідував мене з рушницею. — При цих словах обличчя Боджі сіпнулося і налилося виразом враженої безпорадності. — Тож я знаю, і мій дух це засвідчує, як сильно ти мене ненавидиш.

Боджа рвучко пішов до дверей, ніби хотів піти геть, але зупинився, коли Ікенна промовив:

— Я знав, — казав тоді Ікенна, — у ту мить, коли Абулу побачив своє видіння, я знав, що саме ти той рибалка, про якого він говорив. Ти й ніхто інший.

Боджа стояв і слухав з опущеною головою, ніби присоромлений.

— Тому я не дивуюся, коли ти зізнаєшся, що ненавидиш мене, — ти завжди мене ненавидів. Але ти не досягнеш свого! — раптом палко додав він.

Він підскочив до Боджі й ударив його в обличчя. Боджа упав і вдарився головою об залізну скриньку Обембе, що стояла на підлозі, аж та загуділа. Він скрикнув від болю, затупотів ногами об підлогу й заверещав. Приголомшений Ікенна позадкував, ніби ледь-ледь утримав рівновагу на краю прірви, а досягнувши дверей, розвернувся й вибіг.

Обембе підійшов до Боджі, щойно Ікенна вийшов з кімнати. Та раптом спинився й вигукнув: «Господи!» Спочатку я не помітив того, що побачив Обембе, а за мить уся картина відкрилася й мені — я побачив калюжку крові, що натекла на кришку скриньки, й тепер крапала на підлогу.

Перелякавшись, Обембе вибіг із кімнати, а я — за ним. Ми знайшли матір на городі, де вона із сапкою в руці й кошиком із рафії при боці, в якій лежало кілька помідорів, балакала з Ією Іябо, сусідкою, яка викрила нашу риболовлю, і погукали їх. Увійшовши до кімнати, мати з сусідкою жахнулися. Боджа перестав скиглити і тепер лежав нерухомо, обличчя було прикрите закривавленими руками, а його тіло витяглося в якомусь покійному стані, ніби мертве. Узрівши, як він лежить, мати зірвалася й заголосила.

— Швидко, треба відвезти його до шпиталю Кунле! — гукнула до неї мама Іябо.

Мати, без міри схвильована, поспіхом перевдяглася у блузку й довгу спідницю. За допомоги сусідки вона підняла Боджу на плече. Він залишався спокійним, дивився порожніми очима й нечутно схлипував.

— Якщо з ним зараз щось станеться, — сказала мати сусідці, — то що потім казатиме Ікенна? Казатиме, що вбив свого брата?

— Olohun maje! — Боже борони! — Ія Іябо сплюнула. — Мамо Іке, як можна через таке впускати в голову подібні думки? Це ж хлопці, вони ростуть — у такому віці це звичайна річ. Припини — доправмо його до шпиталю.

Щойно вони пішли, я усвідомив, що чую, як щось мірно цебенить об підлогу. Я подивився на скриньку й побачив коло неї калюжу крові. Я сидів на ліжку й трусився від щойно побаченого, але мене ще розтривожив спогад про випадок, що його приплів Ікенна. Я пам’ятав його, хоч мені на той час було лише чотири роки. Містер Байо, батьків друг з Канади, тоді саме повернувся до Нігерії. Пообіцявши раніше забрати Ікенну жити до Канади, коли повернеться, містер Байо зробив Ікенні паспорта й канадську візу. Того ранку, як Ікенна мав їхати з батьком до Лаґоса, щоб сісти на літак з містером Байо, Ікенна ніяк не міг знайти свого паспорта. Він тримав його в нагрудній кишені своєї дорожньої куртки, котру повісив у шафу в кімнаті, яку ділив з Боджею. Але того ранку його там не було. Вони запізнювалися, і розлючений батько почав несамовито переривати все у пошуках паспорта, але того ніде не було. Від побоювання, що літак полетить без Ікенни, — а тоді процес отримання паспорта й решти документів довелося б починати спочатку — батьків гнів почав наростати. Він уже хотів ляснути Ікенну за його недбалість, коли Боджа, ховаючись за матір’ю, щоб батько його не набив, зізнався, що паспорта украв він. «Нащо? — спитав тоді батько. — І де той паспорт?» Вочевидь приголомшений, Боджа сказав: «У криниці». Тоді він зізнався, що вкинув його туди напередодні увечері, бо не хотів, щоб Ікенна його покинув.

Батько помчав до криниці у гарячковому поспіху, але, зазирнувши туди, побачив безповоротно пошкоджені сторінки паспорта, що плавали на поверхні води. Батько склав руки на голові й затремтів. А потім, ніби одержимий якимось духом, потягнувся рукою до мандаринового дерева, виламав гілку й знову забіг до будинку. Він уже майже накинувся на Боджу, коли втрутився Ікенна. Це він улаштував так, що Боджа вкинув паспорта до криниці, бо не хотів їхати без нього; вони краще поїдуть разом, коли будуть трохи старші. Хоч пізніше я таки зрозумів (і батьки теж зрозуміли), що то була брехня, батька зворушив цей вчинок Боджі, який Ікенна розцінив як вияв любові, котрий зараз, у мить метаморфози, він почав бачити як вияв ненависті.

Коли мати з Боджею повернулися того дня зі шпиталю, здавалося, що подумки він десь за багато миль. Скривавлена марля, під яку намостили вати, прикривала розрубану ззаду голову. У мене серце впало, коли я побачив ту пов’язку і уявив, скільки ж крові він втратив. Здригнувшись від болю, який він мав тоді відчувати, я спробував зрозуміти, що сталося і що коїлося, але не міг — обдумувати ці речі було непросто.

Упродовж решти дня мати була мінним полем, що вибухало під ногами, якщо хтось наважувався ступити бодай на дюйм углиб. Пізніше, готуючи на вечерю ебу, вона почала вибалакуватися. Вона говорила, що благала батька попросити про переведення назад до Акуре або забрати нас до себе, але він цього не зробив. А тепер, жалілася вона, дійшло до того, що його діти розбивають одне одному голови. Ікенна, вела далі вона, став для неї чужою людиною. Сідаючи за вечерю, вона продовжувала ворушити губами, а ми кожен підтягли по дерев’яному стільцю й посідали до столу. Поставивши на стіл останній предмет, чашу для умивання рук, мати зашморгала носом.

Тиша і страх оповили будинок того вечора. Ми з Обембе рано пішли до своєї кімнати, а Девід, який боявся наближатися до матері в такому різкому настрої, пішов за нами. Перед сном я довго прислухався, чи не чути від Ікенни бодай звуку, але не вловив нічого. І хоч як я його чекав, але потай мені хотілося, щоб він не повертався додому до ранку. Однією причиною була материна лють і те, що вона могла з ним зробити, якби він повернувся за такої погоди в домі. Іншою був мій страх, що я його відчув, коли Боджа, повернувшись зі шпиталю, заявив, що з нього досить. «Обіцяю, — сказав він, облизуючи вказівного пальця у жесті обітниці, — що не потерплю вигнання з власної кімнати». І, виконуючи обіцянку, він пішов туди спати. Я боявся небезпеки того потенційного випадку, якби Ікенна повернувся й побачив його там, і вона сповнювала мене потужним передчуттям, що одного дня Боджа помститься, бо його глибоко скривдили. Коли моє тіло вже почало примусово закінчувати для мене той день, я замислився, як глибоко проникла всередину Ікенни отрута, і злякано думав, чим це може скінчитися.

8

Сарана

мари сарани були провісниками.

Вони затоплювали Акуре й більшість районів південної Нігерії на початку дощових сезонів. Крилаті комахи, малі, наче коричневі мушки, вистрибували з пор і дірок у землі раптовим нашестям і збиралися там, де бачили світло, — воно їх причаровувало. Населення Акуре часто тішилося, коли прибувала сарана, тому що дощ зцілював землю після сухих сезонів, під час яких нещадне сонце за допомоги вітру харматану мучило країну. У таку пору діти запалювали лампи й ліхтарі, тримаючи поруч із ними миски з водою, в які збивали комах, або підставляли так, щоб комахи, які обпекли крила, самі падали до них і тонули. Люди збиралися разом і бенкетували підсмаженими залишками сарани, радіючи прийдешньому дощу. Але дощ приходив — зазвичай наступного дня після вторгнення сарани — із жорстокою бурею, що підривала стріхи, знищувала будинки, багатьох топила й перетворювала цілі міста на дивні річки. Вона перетворювала сарану з провісників доброго на віщунів лихого. На тижні, наступному за тим, коли Боджа розбив голову, таке лихо прийшло до населення Акуре, усіх нігерійців і нашої родини.

То був серпневий тиждень, коли нігерійська олімпійська «команда мрії» пробилася до фіналу чоловічих змагань з футболу. За кілька тижнів до того ринки, школи й офісні будівлі спалахнули від імені Чіоми Аджунви, котра здобула для своєї хирлявої країни золото у стрибках у довжину, а тепер чоловіча команда, здолавши Бразилію в півфіналі, вийшла до фіналу з Аргентиною. Країна оскаженіла від радості. Поки люди махали нігерійськими прапорами у розжареному повітрі далекої Атланти, Акуре поволі тонуло. Рясний дощ, озброєний лютим вітром, що залишив місто без світла, лив увесь день напередодні фінального матчу нігерійської «команди мрії» проти Аргентини. Дощ продовжувався і вранці дня гри, третього серпня, і періщив по цинкових і азбестових дахах аж до заходу сонця, коли нарешті ослаб і припинився. Того дня ніхто не виходив з дому, включаючи й Ікенну, котрий провів більшу частину дня на самоті у своїй кімнаті й здебільшого не видавав ані звуку, за винятком кількох разів, коли він підспівував переносному магнітофону з радіо, що став його основним компаньйоном. На тому тижні процес його ізоляції повністю завершився.

Мати звинуватила його в побитті, якого він завдав Боджі, а він стояв на тому, що правда на його боці, бо Боджа першим йому пригрозив.

— Я не міг мовчати й дивитися, як такий малий пацан мені погрожує, — наполягав він, стоячи на порозі своєї кімнати, хоч мати й благала його присісти у вітальні й поговорити.

А сказавши це, він вдарився у сльози. Певно, засоромившись через цей порив, він забіг до кімнати й грюкнув дверима. Мати потім казала, що того дня переконалася, що Ікенна вочевидь збожеволів, і що нам усім слід його уникати, допоки батько не повернеться й не приведе його до тями. Але мій страх перед тим, ким став Ікенна, зростав з кожним днем. Навіть Боджа, незважаючи на свою попередню заяву про те, що він не терпітиме несправедливості, підкорився материній настанові й тримався від Ікенни подалі. Він повністю одужав після травми, пластир було знято, і на очі показалася вигнута западина в місці, де лікарі накладали шов.

Дощ припинився увечері, незадовго до призначеного часу початку гри. Щойно той час наблизився, Ікенна зник. Ми всі чекали, що подачу електрики відновлять вчасно, щоб ми могли подивитися матч, але о восьмій вечора в оселях і досі було темно. Ми з Обембе увесь день просиділи у вітальні, читаючи при тьмяному світлі сірого неба. Я читав цікаву книжечку у м’якій палітурці, в якій ішлося про тварин, які вміли балакати, мали людські імена і всі були свійськими — собаками, свиньми, курками, козами й так далі. У книзі не було диких тварин, які так мені подобалися, але я читав далі, захоплений тим, як тварини розмовляли й думали, наче люди. Я поринув у книжку, аж коли Боджа, котрий увесь цей час тихо просидів поруч, сказав матері, що хоче піти подивитися гру до «Ла Рум». Мати саме сиділа у вітальні й гралася з Девідом і Нкем.

— А хіба це не пізно, і хіба вам так треба бачити ту гру? — спитала мати.

— Так. Я піду, це не пізно…

Вона ніби замислилася над цим, після чого подивилася на нього й сказала:

— Гаразд, але глядися.