Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми взяли ліхтарика з материної кімнати й вийшли на вулицю, де швидко темнішало. Тут і там виднілися острівці освітлених будинків, у яких гуділи генератори, сповнюючи район сумішшю кількох різновидів білого шуму. В Акуре більшість народу вірила, що багатії давали хабарі Національному управлінню у справах електропостачання, щоб переривати подачу енергії під час важливих ігор, аби вони могли заробляти, облаштувавши спеціальні зони для їх перегляду. «Ла Рум» був найновішим готелем у нашому районі — то була чотириповерхова будівля, обнесена з усіх боків високим парканом з колючим дротом. Уночі, навіть коли струму не було ніде навколо, яскраві флуоресцентні ліхтарі, що височіли над огорожею, заливали світлом і якусь частку сусідніх вулиць. У той вечір, як і в більшість вечорів, коли в будинках зникала електрика, «Ла Рум» перетворив свій вестибюль на тимчасовий центр для перегляду гри. Велика вивіска надворі приманювала людей кольоровою афішею з логотипом Олімпійських ігор і підписом «Атланта’96». І справді, коли ми дісталися туди, вестибюль був повен людей. Вони стояли в кожному куточку, в різних позах, намагаючись бодай мигцем упіймати в поле зору один з двох чотирнадцятидюймових телевізорів, що стояли навпроти один одного на високих столах. Глядачі, які прийшли раніше за всіх, мали змогу зайняти пластикові стільці коло самих телевізорів, а чималий натовп стояв позаду них.

Боджа знайшов таке місце, з якого між двома людьми можна було примудритися побачити один із телевізорів, і покинув мене з Обембе, але ми теж врешті знайшли таку точку огляду, звідки іноді бачили екран, якщо нахилялися вліво, визираючи крізь невеликий просвіт між двома чоловіками, чиї чоботи смерділи гнилою свининою. На наступні п’ятнадцять хвилин ми з Обембе занурилися в задушливе клаустрофобне море тіл, від якого тягнуло потужним запахом людства. Він одного пахло свічковим воском, від іншого — старим одягом, від ще іншого — тваринним м’ясом і кров’ю, ще від когось — висохлою фарбою, ще від когось — бензином, а від одного — листовим металом. Утомившись прикривати носа рукою, я прошепотів Обембе на вухо, що хочу піти додому.

— Чому? — спитав він, нібито здивувавшись, хоч він теж боявся головатого чоловіка позаду себе і, ймовірно, теж хотів піти звідти. У того чоловіка очі дивилися одне на одне, ніби стягувані докупи ниткою. Обембе також боявся, тому що один страшний з виду чоловік гарчав, щоб він «стояв нормально» і грубо штурхав Обембе в голову брудними руками. Той чоловік був кажаном, бридким і жахливим.

— Не треба нікуди йти. Ікенна з Боджею тут, — прошепотів він у відповідь, кидаючи краєм ока погляди на того чоловіка.

— Де? — також пошепки спитав я.

Він витримав чималу паузу, повільно нахиляючи голову назад, поки не зміг прошепотіти:

— Він сидить попереду, я бачив… — але його голос підхопило й кудись понесло у раптовому гаморі, що здійнявся навколо.

Від несамовитих криків «Амунеке!» і «Гол!» затремтіло повітря, і вестибюль охопило тріумфальне сум’яття. Приятель кажаноликого чоловіка зачепив Обембе ліктем, коли махав руками в повітрі й кричав. Зойк Обембе розчинився у нестримуваних вигуках інших, тож скидалося на те, що він радів разом з усіма. Він прихилився до мене, кривлячись від болю. Чоловік, який вдарив його, нічого не помітив, а натомість продовжив галасувати.

— Ходімо додому, тут недобре, — звернувся я до Обембе після десятка «Мені шкода, Обе». Але відчуваючи, що цього може бути недостатньо, щоб його переконати, я сказав те, що часто казала мати, коли ми просилися піти подивитися футбол: — Ми не мусимо дивитися цю гру. Врешті-решт, якщо вони й виграють, то грошима з нами не поділяться.

Це спрацювало. Він кивнув, погоджуючись і борючись зі сльозами. Я спромігся просунутися наперед і постукати по плечу Боджу, який стояв, затиснутий між двома старшими хлопцями.

— Що? — квапливо повернувся він до мене.

— Ми йдемо.

— Чого?

Я не відповів.

— Чого? — знову спитав він. Йому не терпілося знову повернутися до екрана.

— Нічого, — сказав я.

— Гаразд, тоді побачимося, — мовив він і швидко розвернувся до телевізора.

Обембе попросив ліхтарика, але Боджа його не почув.

— Ліхтарик нам не потрібен, — сказав я, силкуючись просунутися між двома чоловіками. — Можна просто йти повільніше. Бог безпечно проведе нас додому.

Ми вийшли надвір, він тримав руку на тому місці, де його вдарило ліктем, — мабуть, мацав, щоб перевірити, чи воно не напухло. Ніч була темна — така темна, що ми ледь-ледь бачили щось окрім вогнів машин і мотоциклів, що коли-не-коли проїздили дорогою. Але їх траплялося небагато, і здавалося, що всі подалися кудись, де можна побачити олімпійську гру.

— Той чоловік — просто дикий звір, не зміг навіть вибачитися, — сказав я, борючись зі слізьми. Я ніби відчував біль Обембе так само сильно, як і він сам, і бажання заплакати захопило мене повністю.

— Ш-ш-ш, — сказав тоді Обембе.

І він потягнув мене до кутка біля дерев’яної ятки. Спочатку я нічого не бачив, а тоді теж помітив те, що й він. Під пальмою коло наших воріт стояв божевільний Абулу. Ця картина впала мені в очі так раптово, що спочатку здалася нереальною. Я не бачив Абулу з того дня, коли ми зустріли його на Омі-Алі, але за ті дні й тижні, що минули відтоді, він, зникнувши з очей, або, скоріше, віддалившись на певну відстань, наповнив моє життя — наші життя — своєю лихоплідною присутністю. Мені розповіли його історію, мене застерегли щодо нього, я молився проти нього. Але увесь цей час я не бачив його і, сам того не знаючи, чекав на зустріч із ним і навіть хотів цього. І ось тепер він стояв просто перед нашими ворітьми й пильно дивився у наш двір, але не робив жодних видимих спроб увійти до нього. Ми з Обембе стояли й дивилися, як він жестикулював, вимахуючи рукою в повітрі, ніби розмовляючи з кимось, кого бачив тільки він. А тоді, раптово розвернувшись, він пішов у наш бік, продовжуючи на ходу щось шепотіти. Коли він порівнявся з нами, ми почули той шепіт, перемішаний зі здавленим сопінням, і мені здалося, що Обембе теж розібрав ті слова, бо він ухопив мене за руку й відтягнув з дороги божевільного. Я задихано дивився, як він йшов геть у гущу темряви. Його тінь, утворена світлом фар вантажівки нашого сусіда, коротко нависла над вулицею і зникла, коли вантажівка під’їхала ближче.

— Ти чув, що він бурмотів? — спитав мене Обембе, щойно навіжений зник з очей.

Я похитав головою.

— Хіба? — видихнув він.

Я вже хотів відповісти, коли повз нас пройшов чоловік із малим на плечах, і той малий лепетав віршика:

Ледве вони відійшли настільки, щоб не чути нас, Обембе спитав знову.

Я похитав головою, щоб показати, ніби нічого не почув, але то була неправда. Хоч і не чітко, але я почув слово, яке повторював Абулу, коли проминав нас. Воно звучало так само, як і того дня, коли воно проголосило кінець нашого миру: «Ікена».

Сумнівна радість пролетіла Нігерією, перетікши з вечора в ранок, як хмара сарани перелітає вночі й зникає зі сходом сонця, всипаючи місто своїми скинутими крилами. Обембе, Боджа і я раділи до пізньої ночі, слухаючи, як Боджа кінематографічно переказував нам гру хвилина за хвилиною, так ніби Джей-Джей Окоча обводив супротивників, як Супермен, що звільняє викрадених дітей, а Еммануель Амунеке вгачував свій гольовий удар, як Могутній Рейнджер. Близько півночі матері довелося втрутитися й наполягти, щоб ми лягали. Коли я нарешті заснув, мені наснився мільйон снів, і я дивився їх аж до ранку, коли Обембе почав різко плескати мене по плечу й кричати: