Скільки житиму, завжди буду пам’ятати, як він це сказав. Він сказав це так, що я зрозуміла, що він ніс на квітці, дбайливо й обережно, акуратно ступаючи, не зводячи очей зі своєї волохатої рудої ноші, він ніс на квітці не просто джмеля, а величезну для себе живу коштовність.
– Я ніс жмелика на квіточці. Я його знайшов у траві, жмелика. Він там гудів. Я хотів його пересадити на вищий кущ, щоб на нього не наступили. Ніс-ніс, ніс-ніс, майже доніс. А тут прибіг Рикачевський і збив жмелика з квітки. На землю… І я нахилився, щоб його підібрати. А Рикачевський засміявся ось так: «Ги-ги-ги!» – і накрив його черевиком своїм. Черевиком, який у нього на нозі. І топтав його, топтав. Топтав тисячу разів. Втоптував його. Жмелика. І жмелик це… І тоді я це… Як дав Рикачевському в носа, щоб він знав. І Рикачевський заревів.
А тітка Діна Самохвалець на лавці розкричалася, що це робиться, га?! Ця дитина Данило тих з другого поверху, він же хуліган який, га?! Він же бандит, він же вбивця який, га?! Ах, негідник який, га?!
А я сказав, тітко Діно Самохвалець, ви самі хуліган, тітко Діно Самохвалець, бандит, убивця і негідник. І потім пішов додому. І був вдома тихий-тихий. А бабуся сказала, що, Данило, йди їсти. А мені хотілося лежати в темряві.
Ми з ним помовчали трішки, а потім обійнялися. Якщо хто не знає, людину, особливо маленьку, треба обіймати щонайменше сім разів на день. Щонайменше. А краще більше. Це дуже корисно. І тому я обійняла його, а він обійняв мене. А потім я поставила запитання геть якесь неправильне з огляду на педагогіку та виховання.
– Данило, цей Рикачевський, він же такий високий, довгий такий, як же ти дістав до його носа?
І трішки гаркавлячи від хвилювання, Данило пововтузився в моїх руках, підняв до мене обличчя і відповів, злегка дивуючись із моєї некмітливості:
– Як-як. Підст’ибнув.
Я пригорнула його до себе всього, цілого, маленького у форменому синьому піджачку зі шкільною емблемою на рукаві, всього – пальці зі слідами фломастера, маківку, стрижену, із запахом горішків, м’які вушка – притисла його до себе і, трішки позволікавши, запитала:
– Ти… ти потім плакав?
Данило схлипнув мені в кофту і буркнув:
– Ще чого!
Танці з шафою, або Горе від ОМА
Ось що скажу. Ви, звичайно, можете відкривати нову планету, вигадувати, як боротися з глобальним потеплінням, винаходити вічний двигун або створювати ту єдину універсальну таблетку від усіх хвороб, ви можете все! Але ви ніколи не зрозумієте життя музиканта, колись, іще в радянські часи, зареєстрованого в ОМА.
ОМА? Страшне таємниче місце. Така, можна сказати, каральна організація на кшталт НКВС. Лише для особливого виду людей – музикантів. Об’єднання музичних ансамблів. Тобто гуртів, що їх запрошували грати на весіллях, похоронах, ювілеях і храмових святах, музикантів, котрі числилися завгоспами або керівниками гуртків Будинку піонерів чи ще гірше – ніде не числилися, тобто дармоїдів, і при цьому музично обдарованих від народження. Адже тут у нас така родюча земля: діти, народжуючись, не кричать і не плачуть, а одразу наспівують. І неодмінно щось своє, тут же написане… І років з десяти-дванадцяти вони починають їздити по весіллях та ювілеях, підробляти, граючи спершу на місцевих національних інструментах – сопілка, окарина, най, цимбали, відтак на клавішних, згодом опановуючи струнні та духові… І років до п’ятдесяти хіба що тільки на шотландській волинці не грають. І не факт, що не можуть з першого разу, – просто нема у них шотландських волинок.
І що цікаво… Усі наші буковинські музиканти вважають Лучано Паваротті своїм кровним братом на тій підставі, що великий оперний маестро також не знав нотної грамоти і був товстим, а отже, також дуже красивим…
Запитаєте, як вони вивчали новий твір, не знаючи нот? Розповідаю.
Ось їде такий оркестр, наприклад, у село якесь, грати на весіллі. Керівник Діца раптом:
– О! О! Я придумав! Ти, Михайле, будеш грати отак: «Ді-рі-ді-рі-ді-рі-дай-да!»
Михайло негайно дістає трубу і повторює.
– А ти, Митре, – іще більше запалюється натхненням Діца, – ти, Митре, граєш так: «Тум-ту! Тум-ту! Тум!»
Митро зі своєю велетенською тубою повторюють звук у звук. Тут же долучаються великий та малий барабани: Оп-оп-оп-па! Трь-рь-рь-рь-трь-трь-щ-щ-щах!!!
– А це що, Діце, народна якась мелодія?
– Шо?! – обурюється Діца. – Ти шо?! Глухий зовсім? Це я сам написав! Щойно! В автобусі! Коли ми їхали біля будинку начальника тюрми. Там такий краєвид був! Високий мур, еге ж? А на мотузці форма начальника тюрми сушиться, еге ж? І крук над домом кружляє. И? Ну як?! – переможним поглядом Діца оглядає музикантів в автобусі і додає: – І так мені стало радісно та легко на душі, що я тут же цю музику взяв і написав. В умі!
Музиканти з розумінням та схваленням кивають.
Михайло виступає з ініціативою:
– Діце, Діце, а може, тут не так (співає): «Ді-рі-ді-рі-дам-да!» А ось так: «Та-ра-да-рі-ді-іи-ді-рі-ді-рі-да-а-а-а! Е-е-е-ех! А-ша!»
– Слухай, Михайле, хто композитор, и? – невдоволено супить брови Діца. – Я – композитор? Чи ти – композитор, и? Хто цю музику написав, и? Я написав? Чи ти написав? И? Давай краще слова придумай до моєї музики.
– Про що?
– Ну як про що? Ти що, музику не чуєш? Про батьківщину – про виноград, про дівчину якусь, про начальника тюрми, я знаю…