Або щоб ось – коли вже зовсім пізньої ночі гість, наприклад, попросить:
– Хлопці, ану зіграйте мені «Йой голубка з голубом…», а я заспіваю…
Ось щоб не відмахуватися, що ми, мовляв, цього не граємо, не знаємо, а незворушно кивнути і віддати команду іншим музикантам:
– Голубка! Ля-бемоль мажор!
Не маючи жодного уявлення, що це за пісня, але підхопивши її одразу, з першого звуку захмелілого гостя, котрий співає поперек усіх мислимих нот, якщо треба, перейти в іншу тональність і мінорний лад, та так, що в того від захвату і щастя, від збігу звуків та розкішної гармонії ледь серце не розривається під час співу, цього консерваторські хлопці не можуть… Цього вони не можуть. Це я вам чесно кажу.
І хтозна, чи хтось узагалі може…
Тож усе можна було витримати, все…
Коли би тільки цих клятих перевірок із ОМА не було…
Путильська ватра
І вже ж сотні разів застерігали: припини…
І сама переконувалася неодноразово, що вигадане мною неодмінно матеріалізується. Ще й у збоченій формі. І писала вже про це собі в науку. Так ні. Мене все несе й несе.
Ось дивіться… Тільки-но опублікувала текст «Приходьте, бургомістри…» в «Живому журналі». І майже одразу в журналі «Фонтан». А потім іще в якійсь періодиці знову «Приходьте, приходьте…».
Ну і накликала… Бургомістри, вони ж також люди! Коли вже так наполегливо кличуть «Приходьте! Приходьте, бургомістри…», він і прийшов. Наш бургомістр. Якщо кличуть. Прийшов.
Тобто сюжет, як завжди, матеріалізувався. І як завжди – у збоченій формі.
Розповідаю… У Путилі – є таке в Чернівецькій області карпатське селище Путила – в Путилі було свято «Путильська ватра». Тобто путильське вогнище. Але воно не звучить у перекладі, тому що вогнище – це вогнище. А ватра – це геть інше, хоч і також вогонь. Це такий символ домашності, вогонь, який розпалюють вівчарі далеко від дому. Часом він маленький, затишний, на ньому варять кулешу або бануш, поряд із ним гріються ночами, награючи на окарині або сопілці. А часом він велетенський, ошатний і буйний, коли пастухи святкують день виходу на полонину і танцюють навкруг нього «Аркан». Тому і свято так називається «Путильска ватра». Одне слово, це день, коли пастухи виганяють стада на пасовиська.
І в це свято наше районне керівництво також зібрало своїх овець співробітниць і також потягло їх на літній випас. Зазвичай вони тусуються там кілька годин з мінами безнадійної нудьги: «ми-городське-начальство», а жвавішають лише на словах «просимо до столу», де їх і погодують, і напоять, авжеж, від щедрот гуцульських… Пані наклюкаються і в автобусі починають добрішати.
Я приїхала окремо. Не дивитись, не спостерігати. А побути. Щоб понасолоджуватися. Щоб потішитися. Душею відпочити.
Отже, приїхала я в Путилу, почався дощ, і він лив так шалено, істерично, лупасив блискавками сердито, часом трішки вгамовувався, та все одно вередував і капав потроху, потім знову набирався сили, зітхав і хлюпав своїми хмарами, бундючився й ображено дувся і знову починав ридати від душі.
Машину ми залишили далеко і йшли пішки. І назустріч нам їхали вершники, і коні були чепурні, прикрашені, ніби на конкурс «Міс Конячка», одне краще за друге, всі в косах, стрічках, квітах, плетених яскравих шнурах. І я роззявила рота і милувалася такою красою. І один юний леґінь, побачивши мою задерту заздрісну фізіономію, привстав у стременах, у своєму гаптованому гуцульському вбранні, вишитому кептарі та постолах, зняв капелюха і з коня свого вклонився до мене з гідністю та гордістю. І я завертіла головою навкруги, заволала: ви бачили? Бачили? Це він мені! Це він мені вклонився!
А полем, де там і сям було розставлено намети із сиром, ковбасами, банушем, мамалигою і всякими іншими національними наїдками, ходило наше обласне начальство. Засвідчити. Ну і представники місцевих відомств рядком вишикувалися по ймовірному маршруту обласної влади і стояли, злегка прогнувшись. А мені, допитливій, хтось: «В сторону! Відійдіть, зараз СЮДОЮ губернатор піде! Та інші представники».
Я знизала плечима – навіщо мені губернатор та інші представники. Мені цього не треба! Я скромно вбік відійшла, стала музик запальних слухати й пританцьовувати навіть. А та компанія якраз повз мене і промарширувала. А перед ними якийсь дзьобатий у сірому костюмі, мокрий уже від старанності та дощу, мені знову ж таки: «В сторону! В сторону!» Я знову знизала плечима і вирішила не «в сторону», а взагалі кудись якнайдалі. (Не туди, куди ви подумали.) Одне слово, я зробила крок назад, щоб випасти з натовпу, і наступила комусь на ногу. Спершу я побачила модний світлий черевик з дірочками під своєю сандалією, потім, як у кіно, світлу штанину, потім лляний акуратний рукав сорочки на міцній сильній молодій руці, а потім… кругле, сяюче, радісне обличчя мера міста Чернівців… (Тобто бур-го-міст-ра, любі мої. Так!) Доки я, немовби відеокамерою, вела погляд від черевика догори до обличчя, я невпинно перепрошувала. Спершу на модному молодіжному черевикові я вигукнула: «Ой, вибач, брате!», на колінці у випрасуваній штанині: «Ой, пробачте, юначе!», на сорочечці: «Йой, вибачте!», потім, коли побачила обличчя Миколи Трохимовича, видала: «О! Здрааасьтє!!!» І навіть забула, що міцно стою ногою не в багнюці, а на чистенькому. І він – славна людина, – благодушно видираючи свій білий, забруднений мною черевик з-під платформи моєї сандалії (дощ же був казала? І кругом багнюка, жижа і бруд), весело відмахнувся: «Та лааадна… Чєво там…» І пішов далі. Але потім (як то кажуть, сильний респект вам, пане бургомістр!) він раптом повернувся, взяв мене за руку і похитав головою: «Так не годиться! Давайте-но і я тепер вам на ногу стану».
– Ну давайте… – спохмурніла я. Мер – хлопака спортивний, проте не худенький.
Але він, просто як Махмуд Есамбаєв, легенько-легенько невагомо потанцював на рантику моєї сандалії і пояснив:
– Це щоб ми не посварилися!
Слухайте, я ледь не кинулась його обіймати, нашого бургомістра. За те, що ми не просто потоптали одне одному ноги, бургомістр і я, а – з прекрасною метою, – щоб жити в мирі та злагоді і щоб не сваритися. І попрощалися, задоволені одне одним, у брудному взутті, зате миролюбні.
І Микола Трохимович, наш бургомістр, пішов собі далі слідом за губернатором. А я повернулася до оркестру. Там узагалі діялося щось феєричне. Ці дивовижні хлопці – труба, акордеон, саксофон і барабан, – підстрибуючи і радісно повискуючи та покрикуючи в такт, темпераментно шкварили молдавську сирбу. А під неї танцювали абсолютно всі – кілька веселих кіл. В середині – якісь безтурботні парубки в кіпах, вочевидь, гості з Ізраїлю, виробляли викрутаси руками вгорі та ногами внизу, в середньому колі – мешканці якогось циганського села, усі в золотих зубах, атласних сорочках, широчезних багатошарових спідницях, вигиналися, притупували, трясли плечима, а в найбільшому зовнішньому колі, зчепившись руками, витанцьовували разом гуцули та молдовани, а також гості невизначеної національності і я у своїх історичних сандаліях.
Адже недаремно писав наш мудрий М. М. Ж., від кількості націй кількість свят лише збільшується, – так міркувала я, весело підстрибуючи під музику разом із темпераментною бабусею в квітчастому фартушку з одного боку і молодим, височезним, вже трохи хмільним парубком – з іншого. Ці двоє, мої друзі по танцю, підморгували всім навколо, скрикували в такт і підбадьорювали мене: мовляв, давай-давай, не соромся. Тут усі – СВОЇ.
Але щойно закінчився цей танець, до мене підбігла незнайома розлючена пані. І заверещала. Я одразу ж згадала, що бачила її докірливий погляд, коли топталася по туфлі Миколи Трохимовича.
Слухайте, а я вам казала, що терпіти не можу фальшивих блондинок? Казала?
Так отож, вона, мабуть, чиновниця з мерії, заверещала, перекрикуючи музикантів, що саме завели нову мелодію: