І ще одне… Знаєте, я їм раптово, несподівано навіть для самої себе, повірила… Буквально зразу в усе повірила… З найперших звуків. Звичайно, не було багатих декорацій, а лише якісь несміливі символічні натяки. Не було велетенського хору та живих коней, як у великих театрах, не було розкішних костюмів, не було оркестру, а лише два роялі. Проте ці двоє піаністів грали майстерно, уважно і дуже чутливо. А головне – співаки. Вони так співали, що ми всі, хто їх слухав, цілковито забули, що це фармацевти, вчителі, лікарі, вчені, студенти…
На роль самого Мазепи запросили заслуженого артиста України Семена Шкургана. Хто не чув про Шкурганів, батька і сина, це ваша біда – ридайте в рукав, нічим не можу допомогти, позаяк обидва вони тепер у Варшаві. Син співає провідні партії та гастролює по всьому світу, а батько, той самий Семен Шкурган, який мав за честь співати в самодіяльному оперному театрі Палацу культури текстильників, викладає у Варшавській музичній академії. До слова, – так мене це засмучує – держава наша могутня чомусь не може забезпечити гідного життя великим оперним, балетним, піаністам, скрипалям… Тому символ, за яким впізнають країну, як, наприклад, Кабальє в Іспанії чи Карерас в Італії, це не Шкургани, батько і син, а сумнівна співачка в блискучому халаті із зіркою на голові, з маленьким скрипучим хлопчачим голосом, непристойним гумором, котру супроводжує всюди сільська старенька матуся звідкілясь із Сумщини, вбрана в пальто за будь-якої погоди.
Ох, як же мені пощастило того разу! Як пощастило!
Недаремно кажуть: музика – ллється… Коли вийшов Семен Шкурган, гордість і винагорода нашого великого старовинного міста Чернівців, Семен Шкурган, коли він стрімко та велично вийшов, сповнений звуку, то баритоном своїм густим чаруючим просто залив, затопив увесь зал. Дрібно тріпотіли підвіски на старовинній люстрі, тремтіло і пливло повітря, здригалося скло у вікнах. Ось куди треба було вчителю моєму, Володимиру Івановичу, і дружині його, красуні Вероніці, принести кілька десятків кришталевих виробів зі свого серванта для повного ефекту. З яким сліпучим дзвоном вони би потріскалися на дрібні друзки від захвату і забуття!
Ой, марно… Хіба можливо описати, як він співав… Хіба можливо… Як він співав!!!
– Тиха украинская ночь, – співав Мазепа, втомлений, старий і нестерпно прекрасний, —
А потім, товариство, настало «вобше». Як сказала одна чарівна дівчина, тендітна, витончена, дуже вродлива, розглядаючи захопливу акварель у виставковій залі. Вона поглянула на мене величезними глибокими очима, повними сліз, зробила схвильований ковтальний рух, притисла руки до грудей, пометляла головою, стиснувши щільно губи, і раптом видихнула: «Ну капець вобше, да?»
Отож, це був реальний капець вобше… Вобше. Істинний вобше.
Сашина мама, ота Любов Бірадзе-Кочубей, співала дуетом зі своєю донькою Марією. І я збагнула, чому всі професійні оперні з нашої філармонії, з Київського та Львівського оперних театрів залюбки йдуть співати до чернівецького Палацу текстильників:
Ой, ось тут я вже геть не витримала – і не-втішно розплакалася… просто розридалась… А носовичка в мене не виявилося. А був лише випадковий тролейбусний талон у кишені спідниці. І цим талоном, обливаючись сльозами, я витирала ніс і патьоки туші з вій… І дідусь якийсь, що сидів поруч, а згодом виявився Сашиним дідусем, свекром Любові Кочубей-Бірадзе, простягнув мені картатий носовичок і розридався разом зі мною… І ми з ним дружно ревли у протилежні кутики носовичка, не соромлячись… Це неможливо було витримати.
Після тривалих аплодисментів Саша привів мене до своєї мами в гримерну. Любов Бірадзе, ще в костюмі, у своїй вишиванці, сиділа, підперши долонями обличчя, дивилася на себе в дзеркало і тихо плакала. І я знову розревілася від усієї душі. І Любов підхопилася нам назустріч і розчулено мене обійняла. Я обійняла її також і за її плечем, раптом підвівши голову, випадково побачила, як дідусь Бірадзе, з яким ми ділили в глядацькій залі один носовичок, схвально та переможно показував Саші підняті догори великі пальці: мовляв, внучок, вечір – люкс, опера – люкс, твоя мама – люкс, твоя дівчина – люкс, життя – люкс!
До слова, весь час, доки тривала опера, Саша тлумився і нудився. Краєм ока я бачила, як він сповзав з крісла, вкладаючи голову на спинку, розглядав люстру, як він крутив головою, позираючи на інших глядачів, як він завзято позіхав і боровся з дрімотою… Одне слово, просто там я зрозуміла, що, незважаючи на його прекрасну геніальні маму Любов Бірадзе і мого побратима по носовичку дідуся Бірадзе, нам із Сашею зовсім не по дорозі. І коли він заповзявся мене проводжати, я так йому і сказала:
– Олександре! Нам зовсім не по дорозі. Не по дорозі… – й одразу ж додала: – А можна я прийду до вас… якось… у гості? Ну тобто не до тебе, – схаменулась я, – а до твоєї мами… І до твого дідуся…
– Не можна! – гордо й ображено відповів Саша і додав: – Коли так!
Ось так… Кілька разів я заходила до університетської бібліотеки, де працювала Любов Бірадзе, щоб завести з нею бесіду про оперу. Але вона там завжди була заклопотана, вдавала, що мене зовсім не впізнає, і до того ж вона не співала в бібліотеці, як моя знайома жінка-провізор, а, навпаки, говорила сумним безбарвним голосом. І важко було повірити, що вона тоді, в Палаці культури текстильників, блискуча й пристрасна, могла викликати таке непідробне хвилювання цілого залу, ну, звичайно, крім свого дитятка Сашка…:
Ото й усе… Палац культури текстильників згодом закрили, і там облаштувався Будинок політпросвіти. Текстильникам, напевне, опера була ні до чого… А політично освіченими зобов’язані були бути всі… На той час.
Я переїхала… Потім узагалі все змінилося… Чула, що Бірадзе, вся родина, на чолі з дідусем, виїхали спершу до Ізраїлю, а потім до Канади.
Обличчя їхні майже зовсім стерлися з моєї пам’яті, але я добре пам’ятаю її, Любові, голос, її дивовижне меццо-сопрано. І якби раптом колись доля знову нас звела, я б неодмінно впізнала її за голосом, звісно, лише в тому разі, якби вона співала. Бо скільки я потім дивилась і слухала оперу у виконанні кращих оперних світу – в білих шарфах і смокінгах, в оксамитових шатах і розкішних кринолінах, за участю гігантських симфонічних оркестрів, – такої щирості й чистоти звуку я не чула ніколи. І ніколи більше так відкрито, природно й абсолютно не контролюючи себе та свої емоції, не співпереживала.
А метелик? Той самий? Він куди подівся… Чи то я його загубила… Чи то хтось нишком поцупив з мого рукава десь у тролейбусі чи автобусі… А може, сам полетів… Усе ж таки потім почалася осінь.
Леді Чортополох
Земний свій шлях здолавши наполовину й обернувши погляд у минуле, я нарешті збагнула, що надія зустріти справжнього повноцінного лицаря, надія, котра з року в рік то підіймалася з попелу, то слабшала, врешті-решт офіційно заявила, що вона вмиває руки.
Я особисто лицарів бачила тільки в кіно. І там вони повсякчас билися, змагалися та воювали. А такий, щоб не бився та не воював, тобто геть не бійцівський лицар, трапився мені лише раз – у канадському мультику. І як на те, лицар той виявився якийсь некондиційний: маленький, негарний і лихий. Ще й сокира в нього стриміла з голови. Він зовсім не займався своїми прямими лицарськими обов’язками – не бився за вітчизну, не волочився за дамою серця, не шукав келих Грааля. Він просто вештався світом без діла, плів інтриги і робив усілякі дурниці. Із сокирою в голові. І не помічав узагалі тієї сокири. Звик, напевне.
Я ось іноді думаю: чому деякі чоловіки у нас такі лихі, заздрісні та невиховані? Може, причина цього – якраз оті невидимі для неозброєного ока сокири, що стримлять із їхніх голів? Сокири, до яких вони звикли…
Якось я зустрілася з подругами. А вони мені: мовляв, чого ти сумуєш, чого в печалі, ну просто як ота…
А я їм:
– О-о-о, нічого ви не розумієте, – кажу їм, – це я поки що сумую. А потім як зберу всі сили, та як повішу носа, та як затужу. І вже решту життя лишень журитимусь і журитимусь. А все тому, що хоч я вже й перевалила через серйозний віковий рубіж, лицаря в нашому краї нема й нема.
– Ну і нема, то й що, чи варто через таке побиватися, сумувати, тужити, а тим паче журитися, – заспокоювала мене добра моя подруга Надя.
– І вішати носа… – додала добра моя подруга Іра.
– Ну ось поглянь, – почала розповідати Надя. – Був у мене Антонов. Так? Двері до приміщення переді мною відчиняв? Відчиняв. Навіть коли мені не треба було туди. Під ліктик тримав? Тримав. Квіти оберемками? Дарував. Бився навіть через мене. Лицар, чи не так? Так.
А якось ми гуляли, і він свій піджак накинув мені на плечі. І тут нараз я-а-ак затрясеться все навколо. Адже в нас сейсмічно небезпечна зона. Ні, ну уявіть: пізній тихий прохолодний вечір. Ми гуляємо компанією. Сіли на лавку в парку. Навколо ліхтарі, світло крізь листя дражниться, грається… – ох, ця Надя – поет! – І тут усе навколо як почне ходити ходуном! Мостик через річку підстрибує, дерева налякано тріпотять, і лавка під нами як поїхала!.. А найстрашніше – ліхтарі раптом згасли і, немов п’яні, почали хитатися. Землетрус. І хтось із наших, найбільш кмітливий, крикнув: «Біжімо! На стадіон. Там нема електродротів, там нічого згори не впаде». І всі, як по команді, схопилися й побігли. І мій Антонов, уяви, також схопився і побіг. Без мене… Схопився, авжеж. Тільки спочатку схопив свій піджак з моїх плечей і вже тоді побіг. А ви кажете…