– Хто каже? – їй відповідає Іра на це все. – А я ось заміж було вже зібралася. Уже й фата, і їдальню співробітників поштамту орендували для весільної вечері, й торти з двома лебедями з безе, і холодець іще, і голубці… І він забіг до мене в гості костюм свій показати. Просто так прийшов. Родіон мій. І я йому каву, собі каву. А до кави – увага, дівчата, – два глазурованих сирки. Два. Тобто ви зрозуміли, еге ж? Йому каву, собі каву і два сирки в шоколадній глазурі. То він спокійно обидва розпакував й обидва з’їв. Навіть очей не підводячи. Так по-дитячому, зосереджено: «Ням-ням-ням. Цям-цям-цям». А потім підвів погляд і питає: «Що?» І я йому кажу: «Все, Родіоне Чеглинський, весілля не буде». Нічого йому не пояснила. Нічого нікому не пояснила. Але весілля скасувала негайно… Щоправда, – зітхнула Іра, добра моя подруга, – я за нього все одно заміж вийшла. Адже все вже було готове – і лебеді на торті, і голубці… Але я з того часу глазуровані сирки бачити не можу.
Послухала я своїх дівчат і кажу:
– А нумо поїдемо, дівчата, до Хотина, га? Там саме Битва націй міжнародна. Хоч подивимось, які вони бувають, лицарі. Туди, – розповідаю я подругам своїм, Ірі та Наді, – в старовинну, ще Ломоносовим згадану фортецю, – понаїдуть звитяжні воїни з різних лицарських орденів Європи зі своїми вірними зброєносцями, а також усілякі сюзерени з васалами, вільні крамарі, музиканти, чародії, шахраї, фальшивомонетники і легендарні розбійники, що зневажили лицарські ідеали. Гадаю, не погребують візитом до середньовічного Хотина, – продовжую я барвисто і натхненно змальовувати дівчатам перспективи, – і понурі піхотинці – погани невірні, й суворі підступні сарацини – іспанські маври, і турецькі списоносці, й мамелюцькі кавалеристи-пустельники з гострими сокирами, а також інші приземкуваті, кривоногі, зиркаючі розкосими дикими очима з-під кошлатих самошитих грубих ковпаків, друзі степів.
– Ну гаразд, умовила!
І ми поїхали.
Ох, яка ж там була краса! Лукаві рум’яні єзуїтські монахи з тонзурами на маківках юрмилися біля таверни, тримаючи величезні гальби чи то з пивом, чи з елем. Несамовито приповідала, ридала та співала гайта, іспанська волинка. Загорнутий в лахміття, під мостиком скавулів жебрак з глиняним горщиком, наполовину заповненим грошима різних кольорів та номіналу. Смиренні мовчазні зброєносці – юні світлолиці хлопчики – готували арбалети, піки та гігантські мечі до наступного лицарського турніру. Прогулювалися дівчата у справжніх середньовічних шатах, очіпках та м’яких, ручної роботи, чобітках. Або босоніж. На дерев’яних лавицях порозсідалася знать в оксамитових камзолах та сукнях. По обидва боки древньої, викладеної каменем дороги, що веде до центрального фортечного замку, розташувалися жонглювальники вогнем, ремісники, мисливці з бойовими криводзьобими соколами на жорстких своїх шкіряних рукавицях, менестрелі – виконавці млосних балад про кохання і тугу за батьківщиною. І головне – фортецею просто так, вільно і безборонно, ходили, стояли або сиділи верхи на розкішних породистих конях сонцесяйні лицарі найрізноманітніших сортів, видів та образів. У сяючих на сонці обладунках вони репрезентували увесь спектр лицарських орденів зі своїми прапорами, піками, штандартами та гербами.
У мене аж дух перехопило, і я потягла подруг якомога ближче до ристалища.
Вершники на всім скаку кидали піки по мішенях, стріляли з арбалетів і рубали велетенськими мечами капустяні голови, та так спритно, що верхні шати весняних парникових капуст, які віддавали на славу переможців турніру свої юні душі, летіли у глядачів, повисали зеленим зів’ялим лахміттям на огорожі.
І тут якийсь шотландський лицар не втримав коня свого, що на мокрій траві послизнувся. Вивернувшись, помчав кінь туди, де ми стояли. І хоч була огорожа високою та неприступною, для коня вона виявилася лиш прикрою легкою перешкодою. І всі розбіглись, а я, вчепившись у перекладину руками, дивилася, цілком зачарована, як зухвало, радісно та норовливо, з хрипінням, рухаючись боком, вириваючи копитами дернину, граючи м’язами, косячи вишневим оком, невідворотно насувається на мене неминуче. І бачила я вже заголовки в Інтернеті: «Затоптана конем шотландського лицаря ордену Чортополоха».
В останню мить вершнику вдалося розвернути і зупинити коня – а радше, так воно й було ним замислено. Він підняв забрало, привстав у стременах, підвів десницю свою у важкій кованій рукавиці привітально, а відтак простягнув її до мого плеча. Я кивнула на знак згоди і зняла з шиї свій улюблений шарф, яскравий летючий шарф ручного розпису. Надбіг хлопчик і пов’язав його на лицарський штандарт.
Лицар іще раз вклонився і знову скерував свого коня до місця поєдинку.
– Високоповажний Роберт Лермант, п’ятий герцог Дандар, кавалер ордену Чортополоха, – урочисто оголосив глашатай, – проти… (тут голос глашатая зміцнів) проти! Чорного! Лицаря!
У мрії моєї виростали крила: з Чорним лицарем, вершником без штандарта й інших геральдичних знаків, готувався битися мій лицар. Мій особистий, власний лицар. Герцог Дандар. І готувався до борні під яскравими квітами мого шовкового шарфа.
Публіка аплодувала і свистіла. Дівчата верещали від захвату і кидали лицарям букети.
А я чомусь раптом зажурилася і пішла до виходу. По-перше, щоб не бачити, коли раптом Чорний лицар виб’є із сідла мого Лерманта, що б’ється во славу мене, обраної Дами Серця. А по-друге – і це ще страшніше, – якщо раптом мій лицар, святкуючи перемогу, піде в таверну. І мене запросить, звичайно. Авжеж. І там візьме, наприклад, і… з’їсть обидва шоколадних сирки. Обидва. І свій. І мені призначений. Ням-ням-ням. Цям-цям-цям.
Музиканти грали джигу, тоненька дівчинка у ветхій сукні з ослабленою на грудях шнурівкою, що відкривала легку батистову сорочку, закотила очі в екстазі і несамовито била в барабан.
Біля входу до фортеці, поряд із великою декоративною діжкою, розморений сонцем, дрімав дідусь, перебраний на козака. На діжці готичним шрифтом було нашкрябано:
Жмелик
– Твій син закінчить у тюрмі, – суворо сказала сусідка Елла, коли я повернулася з відрядження. – Ви зовсім не займаєтеся дитиною. Твоя дитина росте, як бур’ян при дорозі. Вчора твій син жорстоко побив хлопчика Рикачевських і нагрубіянив Діні Самохвалець. Сьогодні у дворі всі сусіди це обговорюють. Твоїй дитині заборонять гратися з іншими дітьми. Твоя дитина стане на неправедний шлях, пуститься берега і, рано чи пізно, потрапить у колонію для малолітніх злочинців. І ось тоді-і-і…
Я влетіла у школу, де навчався мій зловмисник, постукала у двері, де було написано «3-А клас» і попросила сина на секунду. І вчителька, золота Світлана Іванівна, котру мій винахідливий хлопчик називав Сметаною Сметанівною за білявість, пишність і білошкірість, лагідно сказала: «Данилко, а до тебе мама прийшла».
Ага, Данилко, думала я, ще той Данилко, ганьба родини моєї Данилко.
До мене вийшов хлопчик, менший за найменшу дівчинку в класі, на зріст як кошик для паперів, зелений такий, у Сметани під столом, і, виходячи з класу, повідомив туди, собі за плече, а до мене мамуся прийшла в школу, ура. А потім задер до мене свою веселу метикувату мармизку.
У мене багата уява, однак я не могла намалювати в ній картину, як цей жучок нападає на хлопчика Рикачевських, що вищий за нього на три голови і старший на чотири роки. Накинувся, добряче його відгамселив і дорогою ще й нагрубіянив тітці Діні, іменитій нашій сусідці тітці Діні.
Тітка Діна Самохвалець – це взагалі окремий цирковий номер. Тітка Діна – це негода, це катастрофа. Тітка Діна Самохвалець – це горючий і вибуховий гібрид асфальтового катка, котрий ґрунтовно вкатує всіх і вся під свої колеса, та сирени цивільної оборони. Є підозра, що в неї десь на животі прироблено кнопку. І достатньо найменшого приводу, щоб тітка Діна Самохвалець, попорпавшись у ґудзиках свого неосяжного халата, тицьнула в неї залізним своїм вказівним пальцем і завелася з півоберта. Коли вона репетує, собаки ховаються в щілини та підвали, коти притискають вуха, птахи падають з неба замертво, у будинках дзвенить скло та люстри, а електрики й сантехніки нашого ЖКГ миттєво пісяються зі страху.
І мій жучок нагрубіянив ось цьому стихійному лихові.
Я сказала йому, такому маленькому і такому об’єктивно симпатичному, Данило Аркадійовичу, – коли я сердита, я і нині так кажу, – Данило Аркадійовичу, сказала я своєму потенційному зекові, майбутньому картяреві, в’язневі та острожнику, – ой, зараз розревуся, так шкода його стало, – є чоловіча розмова! Ходімо в сад.
Він геть перенервував за ті три хвилини, доки трюхикав за мною коридором, потім сходами на шкільне подвір’я, жах. (Ну я ж ідіоткою була тоді ще гіршою, ніж зараз.) А всередині в нього в животі тремтливий заячий хвостик. І на мордочці було все видно, який він знічений.
– Розповідай давай, – всадовила я його перед собою, – навіщо ти відгамселив Рикачевського і нагрубіянив тітці Діні Самохвалець.
Данило винувато змахнув на мене віями, зітхнув глибоко і почав:
– Я… ніс… жмелика… на квіточці.