– И! Я що тобі – Ілля Рєзнік, так просто в цьому старому автобусі слова придумувати?! Я не вмію так просто в автобусі. Мені треба умови!
– Добре-добре, не галасуй! Умови йому… Тобі не можна умови! Твоя печінка вже не витримує такі умови… Добре, буде інструментальна музика. Без слів.
Автобус зупиняється поряд із будинком, щедро прикрашеним квітами, ялинковими гірляндами, як у нас заведено тут, у Західній Україні. І нічого, що все навколо змінилося, навіть КПРС, купину неопалиму, вічну, і ту розігнали, навіть ОМА турнули, а традиції національні і ритуали дідівські зберігаються та передаються з покоління в покоління. І не на словах. Дивіться самі.
Музиканти беруть інструменти і заходять на подвір’я. Починається робота – водити слона. Не чули такого? То слухайте!..
Отже, робиться це так. Якщо у великих містах всі сідають у машини з обручками та ляльками на капоті, а зараз навіть у карету чи вертоліт, то у нас народ скромний – навіть за нинішніх часів, у двадцять першому столітті, свої лімузини, мерси, лексуси, майбахи вони залишають у гаражах, а під час весілля ходять. Пішки. Простують вони під музику повільно та велично сюди-туди селом. Спершу в супроводі оркестру наречений іде забирати наречену – повели слона селом! А тим часом на подвір’ї нареченої цілий ритуал, це довго описувати – там і надівання фати, і прощання з батьками, а якщо, боронь Боже, пісню заведуть – «Вже бим була їхала, вже бим була йшла, ще своєму тату не дякувала…» І пішла молода поклони роздавати – татові, мамі, брату, сестрі, бабусям, дідусям, сусідам, подругам, порогам, пічці – зараз якось молоді здебільшого вклоняються автономному газовому італійському котлу, а тоді – пічкам, печам або в найбільш заможних будинках батареям і АГВ. Дякують хлібові на столі. Потім наречена своїй дівочій постелі кланяється, ліжечку з берези, собаці та воротам, що хлопців не пускали, віконцю, в яке наречений лазив у щічку поцьомати. (Ай, облиште! У нас наречену, буває, просто з весілля відвозять у пологовий будинок, і куди тільки ворота і собаки дивилися? Ніхто не дивується. Дітей у нас люблять. Дуже. Засуджують, звісно, як без цього.) І так поневіряються музиканти хатою слідом за нареченою – а там два-три поверхи, балкони, вежки – а потім і подвір’ям, і на кожного, кому дякує, цілий куплет із приспівом «Вже бим була їхала, вже бим була йшла…» і вступ – вісім тактів… Здуріти можна… Але ж для молодої це вперше (здебільшого). І музикантам за всі куплети заплачено окремо. Вони коли домовляються, запитують, скільки куплетів подяки буде… І за це окрему покуплетну платню вимагають, позаяк дуже вже вона нудна, ця пісня… Іноді батьки ждуть не діждуться, коли доньку свою перерослу заміж випхають, а вона, холера така, ще ошивається навколо дому у фіранці білій, з папірцем, де перелік, з ким треба попрощатись. Ходить, сльози з себе витискає, побивається, на меблі кидається тілом, щоб усі побачили, як їй не хочеться заміж, і змушує тата свого платити музикантам окремо за «ді жьєль», за церемонію печалі тобто. Насолоджується загальною увагою, корчить із себе Віру Холодну. Мовляв, як їй важко з батьківського дому йти, очі б її вже батьківські не бачили, набридла, вся в соку, а ще дві сестри ждуть не діждуться… А татові з мамою так і кортить її коліном під кринолін випхати з дому, щоб ішла вже, доки жених не передумав. Бо таке в нас теж трапляється. Женихи нині вельми гонорові.
Коли прощання молодої з домівкою завершується, настає сам процес забирання нареченої – тут уже веселіше всім, перспективи вимальовуються, музика пішла жвавіша…
На подвір’я виносять дзестри – посаг нареченої. І починається докладна конфіскація майна нареченим. Під музику. Наречений та його батьки суворо і прискіпливо стежать, підраховують. Виносять із будинку накопичене добро – від холодильників до кроликів з атласними стрічками на шиї. І з усім цим весело танцюють. І що більша річ із посагу, то довший танець. З кріслами на голові танцюють. З диванами гарцюють.
О! Це треба було бачити, як колись родина голови сільради на радощах, що видає свою доньку Братушку, трішки кривеньку, проте веселу, міцну й таку велику, що в її затінку всі музиканти могли заховатися від спеки, на радощах, що видають її за фельдшера Цегельника з місцевого ФАПу, хвилин п’ять витанцьовувала з горіховою чотиристулковою дзеркальною шафою:
– Хопа-хоп! Умца-умца!
Тут музикантам, що грають на духових, не позаздриш – влітку піт обличчя заливає, взимку губи німіють, до мундштуків примерзають. Та і акордеоністу його акордеон уже тритонним видається.
А ось іще цікава церемонія була в нас під оркестр – обдаровування гостей. Наречена обходить усіх своїх званих та незваних і робить їм подарунки. Так, дрібниці: хустинки, коробки цукерок… В одному селі колись давно, за часів дефіциту, навіть вдалий бізнес розвинувся на цьому ґрунті. Називався «Рахат-лукум». Це коли гостям дарували отой сизий запорошений рахат-лукум у коробках. То гості, не довго думаючи, бігом бігли у сільпо і тут же здавали ці доволі сумнівні солодощі похилого віку назад – за попередньою згодою з Еляною-продавчинею. На наступне весілля ті коробки знову купували і гостям роздавали. Невдовзі в те село велика перевірка приїхала за сигналом якогось невдоволеного (його, либонь, на весілля не покликали, а його дружина собі костюмчик купила з люрексом навмисно – і не знадобився), який написав каліграфічним почерком, що продавчиня сільпо здає рахат-лукум напрокат на весілля, щоправда, от чесно було написано, за невисоку платню.
Коли церемонія забирання молодої завершується успішно, вся компанія з нею, гостями, дружками і шаферами, шафами та кроликами суне на інший кінець села до вінчальних батьків. Ті чекають, причепурені, напарфумлені… У нас буває, що вінчальні батьки заради такої події будинок новий зводять за кілька місяців, щонайменше на два поверхи, – щоб перед людьми не соромно було, прийдуть-бо молоді на весілля забирати… Потім уся ця безтурботна братія, багато хто вже під мухою, бо всюди частують, разом із вінчальними та їхніми гостями – до храму… Храми в нас також на будь-який смак, хто куди звик. Там нарешті музиканти можуть трохи відпочити, перекурити…
Згодом усі знову шикуються і втомлено крокують на саме весілля, де чекають на гостей, – тут добряче вже змордованих музикантів годують. І ось це все називається «водити слона». І затягтися може ледь не на весь день – з десятої ранку до шостої-сьомої вечора… А тепер уявіть, що хода не скасовується ні в дощ, ні в лютий мороз! Колись Прут у нас розлився, то все весілля на човнах попливло. І музиканти в першому човні. І дощ. І течія у Прута дай Боже. Ну і двоє гребців-молодців – «готовенькі» лихослови. І наречена, як наша міська водонапірна вежа величезна, – по ній напрямок визначали, як по маяку, ледь не втопили сердешну…. Нелегкий той хліб у вільних музик. Це я вас готую до того, що несправедливо все ж таки ставилися до музикантів в отому ОМА. Ні апаратурою не допомагали, ні інструментами, ні права їхні захистити – а всіляке бувало, і кидали їх, не розраховувались тобто. І били… А ті оманівці лише з перевірками набігали та фінансових звітів вимагали. Ну, далі…
І на тому весіллі все також було як завжди. Блідий хирлявий замучений наречений з проділом по центру голови, як монастирський послушник, стигла породиста рум’яна наречена в криноліні та мереживі – пишна й розкішна, як подушка, походили сюди-туди, прокрокували по центру села, прийшли до нареченого – а там столи вже ломляться під навісами. А тут і гості косяком з подарунками, встигай лише кожному марш грати, а шанованим людям – двічі. Для цього родич жениха стояв поряд із музикантами і крадькома підказував пальцями. Показував вказівний – музиканти грали один раз, показував ріжки – двічі. Весілля пішло своїм звичним ходом. За годину народ почав галасувати, повеселішав, оголосили перший танець. Перший танець тут, на Буковині, традиційно не вальс, як всюди у вас. У нас це національний танець: чи то буковинський, чи то молдовський, чи то циганський… І в кожної місцевості свій. Наприклад, неподалік мого будинку на весіллі перший танець навколо наречених танцювали дівчата з головними уборами з ковили – на маківці така мітелка, оздоблена бісером. Красиво. А в той час, про який я пишу, першим танцем на місцевих весіллях найчастіше був єврейський, в кінці танцю наречений підбором розбивав тарілку на щастя… Проте це було давно.
Молоді вибралися з-за столу й стали в центрі зали. Оркестр заграв ту мелодію, що її написав Діца в автобусі. Народ радісно загомонів, узявся за руки і несамовито заскакав у такт музиці навколо наречених. Молода затупотіла чітко й відповідально, міцно й часто перебираючи ніжками, тягаючи за руку ослаблого до вечора молодого. Періодично вона прокручувала його під своєю рукою, а потім обіймала, і наречений бився відчайдушно в її руках, немов пташка. Вони танцювали такі суворі й несмішливі, наче були шпигунами на завданні і в процесі свого першого сімейного танку, постукуючи підборами, передавали надзвичайно таємне повідомлення азбукою Морзе.
І ось тут, після першого танцю, на музикантів чекала прикра несподіванка – на весілля припхався інспектор ОМА Понтій власною персоною. З татом. Ні, ніхто його не запрошував. Інспекторів ОМА взагалі на весілля не кличуть. Вони приходять самі. Як стихійні лиха. І передбачити їхній візит неможливо. Боженько наш, вочевидь, вигадав інспекторів ОМА, щоб не все музикам музика. Аби трішки про земне поміркували. І про казну державну. З котрої такі інспектори різних відомств, як Понти (так їх на честь Понтія називали), та ще різноманітні профспілкові пані, потроху годувалися. А часом залишалося і щось необліковане – для приватних, так би мовити, потреб.
Інспектор Понтій завжди на інспекції їздив із татом. Як Віра Сердюк із мамою. Ой, пробачте! Ви ж інтелігентні люди, не знаєте Віру Сердюк…
Для когось це просто чужа жінка. А для інших це символ країни. Здобуток культурної революції. Нашої свободи символ. Причому секс! (Секс-символ мається на увазі.) Співачка українська Віра – з жахливо рипучим голосом, фрикативним «г» та босяцьким гуморцем. Така розбитна тітка, виготовлена із сором’язливого молодика шляхом одягання великої квітки на голову та довгого блискучого халата на все решту. Тож цей співак Віра Сердюк, куди не сунеться, всюди тягає за собою свою непримітну маленьку маму в пальті. Між іншим, у цій підозрілій парі мені Сердюкова мама більше подобається, ніж її різностатеве дитя. По-перше, тому що вона натуральна жінка і не пристібує до свого живота фальшивий бюст, а по-друге, тому, що не співає – так, поганьбиться злегка, і по всьому.
Отож, Понтій також всюди водить за собою свого предка. А може, й навпаки: предок – його.
– Понти прийшли… – понуро сповістив наш саксофоніст. Він непитущий тимчасово, тому найсумніший, але зате найбільш пильний.
Старший Понт долучив молодшого до родинної інспекторської справи – така собі династія інспекторів ОМА. Мріяв, щоб і онук також займався почесним родинним промислом відбирання у музикантів грошей, талантом і потом зароблених.
Старший Понт був легендою ОМА, величиною. Він такий був значний, що на весіллі завжди виявлявся головнішим за наречену, на хрестинах – головнішим за немовля, а на відспівуванні – головнішим за небіжчика. Велика людина. Проте маленька. На зріст не вдався. Від того і лихий був на всіх. Адже ви знаєте, що маленький чоловік буває або зі знаком «плюс», або зі знаком «мінус». Або хороший, ну просто дуже хороший – і веселий, і вродливий, і милий, і талановитий. Або дуже поганий. Або – або. Як в індійському кіно. Старший Понт був «або» номер два – поганий. Підозріливий, недовірливий, злий, прискіпливий і питущий. Яким і має бути інспектор ОМА. На прохання музикантів інспекторам зазвичай наливали, годували, давали з собою багато чого дефіцитного, щоб вони відчепилися і звалили без складання акту та інших претензій, пов’язаних із несанкціонованою чи незареєстрованою роботою оркестру. Щоб ви знали – в ті часи за роботу на весіллі чи бенкеті треба було розраховуватися через ОМА, а саме через старшого Понта. А хто це робив? Та майже ніхто…Тому що заповіт пісні «Раньше думай о родине, а потом о себе…» всі виконували з точністю до навпаки. Тому їх, тих інспекторів, і задобрювали хто чим міг. І татко Понт набирався негайно й одразу ж губився поміж гостей. Молодший Понт панікував і кричав, витягуючи шию:
– Тату, тату, де ж ви загубилися?!
Так репетував. На всю планету Земля. Крига на полюсах танула – так лементував, зображуючи невтішного сина. Страшенно боявся, що татко його знову зганьбиться, як тоді, коли він гнався за одним кларнетистом й упав у силосну яму.
– Та-ату! Де ви?!
А маленький старший Понт вештався розгублений та сумний поміж гостей і всім намагався розповісти, як неправильно поводяться музиканти, що за репертуар грають (послухав би він пісеньки весільні зараз), податків не сплачують, розрахунки здійснюють, минаючи ОМА, а важливий захід народження ланки радянського суспільства називають халтурою. Родичі молодят намагались якомога швидше знайти і відловити старшого Понта та й відправити цю сімейку геть з-перед очей. Останнім часом спеціальну людину навіть наймали на всі весілля, котра знає всіх інспекторів ОМА в обличчя, щоб їх вчасно розпізнавати, відловлювати, обдаровувати чим Бог післав і відвозити якнайшвидше «додому, до хати». Але навіть коли Понтів випроваджували з подарунками та сумками, все одно сумніви у музикантів залишалися. Понт міг у поганому настрої нашкрябати таки скаргу, і за кілька днів чи тижнів, після тривалої тяганини з актами та пояснювальними, з музикантів стягували великий штраф.
Отож, другу частину весілля – не менш виснажливу за першу – музиканти вже відробляли в тривозі та напрузі. А тут, на лихо, за ритуалом наречену викрадали. Іноді просили її по-доброму, намагалися домовитись. Не треба вас викрадати, адже холодно, не літо надворі. Ні, впреться, ніжкою тупає – крадіть мене, і все тут! І треба було знову брати похідні інструменти і вночі, часто під дощем або снігом, іти шукати ту сволоту. Якось наречена так заховалася (сиділа, гиготіла в таємному закутку), що півгодини шукали, змерзли як цуцики. То вінчальний батько – простий був хлопака, приблизно як Віра Сердюк, але рішучий – не витримав та як вріже їй – було б кому ховатися! От взяли б і навмисно не знайшли би! Приваландалася б сама назад, а на її місці вже інша сидить. І вродли-и-ива. І молода-а-а, з гарної родини… До речі, таке було якось. Нещодавно. Тільки різниця була у днях. Перша наречена – вона звідкілясь із Польщі чи з Румунії була, тут у нас все близенько, – завередувала раптом, образилася на щось. Ось як було…
Вони зустрічалися у місті, розташованому між селами, де вони на той час жили. Наречений в селі під Чернівцями, наречена в селі під Пшемишлем. Зустрічалися біля пам’ятників. Один пам’ятник був Емінеску, а другий – Шевченкові. А запам’ятовувала вона так: Шевченко – це котрий без голубів на маківці, а Емінеску – з голубами. Ну чому-чому… На круглій голові Тараса – він-бо голомозий! – у голубів лапки зіслизали, а в Емінеску – шевелюра, там і гніздитися можна. І вона одного разу переплутала, стояла та чекала біля Тараса. На того саме залізла парочка пришелепкуватих голубів, і катались вони там, як на роликах, – з’їжджали, потім назад на маківку спурхували… А жених її біля Емінеску чекав, щоб забрати до себе в село з батьками знайомити і сукню весільну приміряти. У нас знову ж таки звичай, що наречений нареченій на весілля сукню дарує, і взуття, і перстеник. І всі економні женихи поспішають одружитися восени, бо взимку треба ще й шубу… Одне слово, наречена з Польщі почекала, нагнівалась та поїхала. Потім зателефонувала і сказала: «До відзеня, любий!» То взяли й запросили іншу наречену, нашу, місцеву. Аби продукти даремно не переводити. Перша, котра із Пшемишля, отямилась, приїхала, сама те село під Чернівцями знайшла, а в сукні, для неї придбаній, уже інша по селі вишиває під музику. Навіть туфлі підійшли – не довелося міняти! Бійка була. Наречена номер один, та, що з Польщі, кидалася на наречену номер два, ту, що з Чернівців. Музиканти, звісно, вболівали за свою. Вони ж патріоти. Вона й перемогла. І потім весілля було чудове, радісне, навіть інспекторів ОМА того разу не було. Ото щасливий був день!
Щоправда, наречена номер два, та, що стала дружиною, через рік втекла з прикордонником. Але там наші музики вже не грали. Там, напевне, військовий оркестр грав. Чи якийсь ресторанний гурт. З консерваторців. Вони освічені хлопці, звичайно, ноти знають, але щоби чверть тону почути і зіграти на трубі, та ще і з шаленою швидкістю, щоб тримати дихання шістнадцять тактів, щоби грати на лютому морозі та в спеку, щоби потім діставатися дому з інструментами на підводах або вантажівці й тихенько співати самим собі, практично вже неживим від утоми, тихцем співати щось на чотири-п’ять голосів:
– Оо-однозвучно гремит… Ко-ло-ко-о-о-о-ольчик… И дороо-о-о-ога пылится слегка-а-а-а…