Якось я прийшла до подруги Світлани з самого ранку… Десь об одинадцятій. А у неї в домі немовби Мамай пройшовся. І не ногами пройшов, а кіньми проїхав. І не просто проїхав, але ще пожив десь тиждень. І не сам, а зі всією своєю ордою….
Світлана з донькою Катею, кудлаті, заспані, в нічних сорочках, сидять посеред цього всього величного безладу, шовковими нитками вишивають на п’яльцях і ведуть неквапливу бесіду… Про елітарну культуру…
– О-о-о… – кажу. – Дівчата!!! Молодці! – кажу. – В такому бардаку ще добре на арфі грати. Або на віолончелі. «Елегію» Массне. А ще краще, якщо раптом, скажімо, з кухні оперний соліст у фраку з’явиться і почне співати.
І Світлана не вигадала нічого мудрішого, як посеред всього цього знизати плечима і сказати:
– Ой, ну ти взагалі на своїй опері поведена…
Я поведена, а вони з Катькою – нормальні!
Втім, між нами, вони мають рацію…
Чи любите ви оперу? Так, як люблю її я? Слухати, дивитись… Та особливо співати самій… Давно, коли я навчалася в школі, у квартирі над нами мешкав мій учитель математики Володимир Іванович. Така делікатна людина. Він чудово розумів, що ніякої Склодовської з мене не вийде ніколи, тим паче Кюрі… Йому ніяково було ставити мені «трійку» чи навіть «четвірку» з алгебри та геометрії. Бо я писала такі твори, що на обласних олімпіадах збігалася вся професура подивитися на зухвалого нахабного підлітка у здоровенних окулярах, котрий крупним сміливим почерком упевнено нашкрябав, що Пушкіна та Лермонтова вбило світське суспільство, до складу якого, на мою думку, входили імператор всія Русі, Сталін, Гітлер, американські імперіалісти, а також під шумок вставила я до того переліку нашу вчительку астрономії Коронар Лівію Петрівну, героїчну безрадісну жінку, учасницю більшовицького по-встання на молокозаводі «Сир Бессарабії» 1939 року. Вписала, щоб їй було неповадно тиркати твердим зігнутим вказівним пальцем у маківку друга й однокласника мого Гаріка. А Дантес, до слова, писала я, тут зовсім ні до чого – так, нікчемний гульвіса, легковажний бабій і, взагалі, цілковито зайва людина. І потім ціла комісія приїздила до нашої школи перевіряти секретаря шкільного парткому більшовичку Коронар Лівію Петрівну – яке вона провадить комуністичне виховання серед мене, навіть не члена ВЛКСМ, учениці, котра написала дивний, але цікавий твір на обласній олімпіаді з літератури, за що прогресивне крило університету навіть надало мені почесне друге місце в області й подарувало дві книжки. Одну дуже смішну – «Ленін у творах художників Середньої Азії», де Володимир Ілліч на всіх картинах був схожим на добродушного киргиза… А другу – не таку смішну, грубезний том «Кукриніксів». А я взагалі-то хотіла Бідструпа. Але Бідструпа мені потім мама купила.
Звичайно ж такій славетній особистості, через яку відбувся розкол у поглядах не лише на літературу в університеті, але й на виховання в нашій родині між мамою і татом – шмагати мене чи не шмагати за вільнодумство, – такій підозрілій особі, звісно, не можна було ставити «чотири» або «три» з математики, адже хтозна, що я могла написати згодом і куди, в яке співтовариство на глум додати й самого Володимира Івановича. І коли якось ми, Володимир Іванович і я, зіштовхнулися в під’їзді під час щовечірнього ритуального винесення сміття, то там же підписали конвенцію, а простіше кажучи, по-тихому домовилися, що він мені – «п’ять» з математики в атестат, а я не називатиму в своїх творах його прізвища і як бонус – не буду підходити до рояля після телевізійної інформаційної програми «Час», а тим паче співати. Тому що якось, коли я співала арію Оксани з опери Петра Ілліча Чайковського «Черевички» о пів на одинадцяту вечора, у Володимира Івановича розкололася навпіл величезна і дорожезна кришталева ваза, просто на столі. І всі вони – Володимир Іванович, дружина його, директор плодоконсервної фабрики Вероніка, і донька Інна, така красуня, як не знаю хто, – усі вони пережили жахливий стрес.
– У твоей ли дочки новая сорочка. Узо-о-орами шита у твоей ли до-очки… – голосила я натхненно. У ванній кімнаті. —…Косы перевиты шелковою ле-е-нтой, а на белой ше-е-е золото-мони-исто…
Я взагалі будь-де можу співати. Я мріяла стати великою огрядною оперною дивою. Щоби боками зсувати колони, коли виходиш на сцену, щоб їсти все підряд на ніч, причому для справи. Щоб усі мої начальники суворо мене запитували:
– Чи ти поїла на ніч, Дезде… тобто Маріанна? Смачного й калорійного чогось, бодай вареників з картоплею, задля об’єму стегон?!
Я б і в житті співала б та й співала, в автобусі, в черзі, в пологовому будинку, на базарі, на залізничному вокзалі. На вокзалі особливо, адже там така акустика. От співала би по залізничних вокзалах. То були б тріумфальні гастролі… Аеропорти також підходять… Так, співала б і співала. Аби тільки була певна, що присутній народ не викличе швидку психіатричну допомогу.
Хоча… Взагалі-то я боягузка, і якщо вже робити кар’єру співачки, то я б обрала хор. Авжеж, я співала б у хорі. А в хорі, якщо вже дуже боїшся, можна ж узагалі не співати – так, вийшла, заховалася за чужими спинами і широко роззявляєш рота…
Уявляєте, якби, наприклад, у «Хованщині» боягузкою була б не я одна, а… всі. Або майже всі – крім одного когось… Авжеж…
Але ж співати можна і не на сцені, правда ж?
В аптеці неподалік нашого дому працювала жінка-провізор – велика, могутня, така гарна, на двох міцних ногах. Замовиш краплі від нежитю. А вона у відповідь співає:
– Краплі від не-е-ежитю. Авжеж-авжеж. Ав-же-е-еж!!! Сорок п’ять копі-і-ійок!
Чесне слово, я не брешу! І я почала туди заходити з приводу і без приводу, слухати, як вона відвідувачам співає. І стиха їй підспівувати. В терцію, кварту, в унісон чи як випадає. Як коли.
– Бальзам Шостако-о-вського. Авжеж-ав-же-е-ж. Ав-жеж!
– Засіб від проно-о-осу… – старанно виводили ми з нею удвох, лагідно та з розумінням поглядаючи одна на одну. – Тричі на де-е-ень…
А потім сталося несподіване – їй освідчився один англієць, такий милий, інтелігентний. Він приходив до аптеки просто помилуватися нею, як вона граційно, перевалюючись із однієї товстої ноги на іншу, таку ж саму, рухається там у себе за скляною перегородкою. Він приходив, завмирав і годинами стояв. Стояв і милувався. Вона спершу його остерігалась, думала, що це наркоман якийсь. А потім збагнула, що це ж вона йому просто подобається… Такий приємний чоловік виявився. Товстий також, вайлуватий, голомозий, ну дуже милий, з гарною посмішкою. А! Ледь не забула: зі слуховим апаратом… І вона виїхала, не знаю, співає зараз чи ні, не знаю… Напевно співає, адже це назавжди…
Тож музика значно правдивіша за слова. Але в нашому місті не було оперного театру. У музичній школі ми, звичайно, співали на уроках музичної літератури. І ні щоб хор циганів із «Трубадура» як грянув разом, щоб аж скло задзвеніло у вікнах… «Кто укра-а-сит жизнь цыгана? Ла зингарелла!» Ні. Нам геть не давав відірватись як слід, душу відвести Борис Степанович, наш викладач.
Кислими голосами наспівували ми стиха:
– Я к вам пишу-у-у-у… Чего же б-о-оле…
У Чернівцях, повторюю, не було оперного театру, проте був любительський… Театр цей виявився таким знаменитим, що у ньому частенько співали професійні співаки, і навіть мали це за честь, бо не всіх запрошували.
На той час, коли я була молодою і доволі симпатичною – так вважала моя мама, – я ловила юнаків на метелика. Прекрасне заняття, скажу я вам, прекрасне. У мене була вишукана брошка у вигляді метелика з венеційського мережива, котру мені у подарунок на шістнадцятиріччя надіслав хлопчик-болгарин Олег. Його мама так любила російську культуру, що назвала доньку Аксиньєю на честь Аксиньї з «Тихого Дону», а сина – Олегом на честь віщого Олега, князя. Мами наші десь відпочивали разом і заочно познайомили нас, своїх дітей. Князь негайно запав на моє фото, вилучене його мамою з дорожнього записника моєї мами, і надіслав свій портрет, де він, куценький, вгодований, з круглим животом і пишними кучерями, стояв, апетитно обнюхуючи якийсь мальовничий кущ із дрібними квітами… Мабуть, думав, ось який я тут увесь у кучерях херувим, вона подивиться на мене, такого гладенького, товстенького красеня – і все! Він і надіслав мені коробочку з коштовним метеликом, а на коробочці в’яззю було написано: «Винаги с теб», що означало: «Завжди з тобою». Сестра моя Ліна кивнула головою і констатувала:
– Все ясно. Втріскався… – сказала і начепила мені метелика на передпліччя.
– Так не носять, – заперечила я.
– А доведеться, – з погрозою повідомила сестра, як про вирішену справу. – Так цікавіше…