Одне слово, Павлик оформив собі офіційний візит нібито в наші неспокійні краї, а насправді їхав колоди свої з таможні визволяти. Поцупив їх десь і їхав впарювати сусідній державі. А із сусідньої держави також прем’єр мчить до кордону, підстрибує, тупцює, з ноги на ногу переминається на тому боці шлагбаума, шию тягне, кортить йому якнайшвидше наше національне багатство отримати, перепродати ще якійсь державі, а якщо конкретно, то нам же назад, але втридорога, і злупити дивіденди…
Атож, їде Павлик до нас, а тут аврал – доріжки червоні стелять, папери складають, поросят молочних ріжуть, бруківку купають, кущі вздовж дороги підстригають, бордюри білять…
З’явився не забарився, великий комбінатор.
Зауважте, вінценосні особи з Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів в одній кареті вмістилися, коли до нас їхали; Пушкін Олександр Сергійович, якщо раптом хто не знає, великий російський поет – узагалі в запиленому шарабані поштовому проїздив; Карбишев, так, той самий військовий інженер Карбишев, він у нас багато чого збудував у молодості, просто верхи їздив, а Павлик, потомствений селянин із села Карпівки, з почтом явився незліченним… Такий кортеж – куди там королеві Великої Британії! Павлик її вже заздалегідь переміг і переплюнув, навіть якщо вона до нас і збереться, Єлизавета Друга… (А що, Ваша Величносте, подумайте: ми після Павлика навіть космічних прибульців прийняти можемо, нічого не страшно.)
Мчить кортеж дорогою – кінця не видно: автобуси з пресою, автобуси з артистами, машини супроводу, спецавтомобіль з особистим лікарем, обладнанням та цілою бригадою, котра їжу Павлика, цісаря нашого, куштуватиме, автобус із прем’єрськими лахами на різну погоду, автобуси активу області, а попереду всіх вантажівка з піском. Ні, ну взагалі, Павлик, здурів, кому ти потрібен?! Це ж як треба не довіряти нашій гостинності. Ота вантажівка образила нас найбільше. А попереду машин Павлика охорона біжить, немов татарва незліченна. І так їх багато, міцні, витривалі. Ех, хлопаки! Вас би на поля – два тижні угробили на підготовку цього прийому, щоб ваш господар свої манатки на митниці виручив, пшениця он падає вся, приїздять тут усілякі!
Вони всі порозбігалися дивитися, звідки Павлику може загрожувати небезпека, і знайшли – зі старого магазину навпроти майдану, де заплановано з народом зустрітися, там, на горищі, слухові вікна. Вночі знайшли завмага, приволочили напівмертвого з переляку до магазину, ще півночі шукали ключ від горища, на горище заліз один з охорони і там сидів упродовж всього візиту. А завмагу наказали мовчати. І той під час зустрічі стояв біля магазину блідий і загадковий, як розвідник Абель, надзвичайно гордий покладеною на нього місією зберігання державної таємниці про те, що на горищі скорчений ніндзя з прем’єрської охорони сидить з мишами разом і підглядає…
До речі, якби Павлик умів читати знаки або в його кортежі був хоч завалящий Глоба, то він би, не зволікаючи, здимів би звідси. Але він цілеспрямовано їхав остаточно втратити у нас своє добре, проте вже добряче попсоване ім’я. І втратив.
Одне слово, приїхали до найближчого села, воно практично на самісінькій митниці стоїть, і з центрального майдану якраз вагони з лісом видно як на долоні…
І Павлик намагався бути люб’язним, але в нього погано виходило. Впізнавано якось поблискуючи окулярчиками, ляпнув, мовляв, здрастуй, мій народе!!! А народ скептично у відповідь:
– Ну?
Павлик розгубився – що «ну»?! Що «ну»?! Величний такий, царствений, куди там королям, краваточку пальцями пригладжує, стоїть ковбасою, з носаків на п’яти гойдається. Знервовано.
Актив обласний з додатковим натхненням підстрибує, довбешкою киває, всміхається, народ підбадьорює, а народ місцевий, він у нас із гідністю, знає, хто всіх цих прибульців годує, не надто з привітністю заморочується.
– Мерсі, – кажуть, – ми й не таким відмовляли…
І тут на майдан корова вийшла. (От цілковита правда. Є і фото корови на тлі прем’єр-міністра та обласного активу. Є!) Ну, вийшла – то й вийшла. А що? Красива гладенька корова, чорно-біла, «голштинофриз» порода називається. Вийшла, пожувала меланхолійно, оглянула всіх лагідно, годувальниця, навалила теплу паруючу купку і побрела собі, легковажно помахуючи хвостом, через весь майдан додому на вечірнє доїння…
Народ посміявся, знизав плечима і почав розходитися. Чого чекати: дороги румунські королі залишили, таланти – Пушкін, будинки – Карбишев, красу та розум – предки, погоду – Боженько наш великодушний… Чого від Павлика чекати?
Авжеж! А колоди – ні, не віддали. Ні. Нам самим будувати й будувати.
А Павлика невдовзі було заарештовано.
Бо хто до нас із мечем… Збагнули? Краще не треба. Ми мирні. Та наш… як його, бронепоїзд, так? Ну типу… Тіки так!
Янкель, інклоц ін барабан
У нашому прикордонному містечку здавна в мирі та злагоді живуть румуни та євреї, поляки й українці, і росіяни, й вірмени, і татари. Усі, хто сюди приїхав, залишаються тут назавжди. Бо тут місце таке райське. Не знаю, чи мешкають тут янголи, але те, що вони тут частенько прогулюються, відпочиваючи від своїх турбот, – це достеменно! Люди ж у нас – просто диво! Працювати – то працювати. Відпочивати – то відпочивати. Весілля – всю осінь. А то і взимку. І навесні. Цілий рік весілля. А дітей! Садочків бракує! У школах тиснява! Крові так змішалися, що ніхто вже напевне сказати не може, хто якої національності. А про політику якось ніхто й не замислюється. Часу нема. Тут один кореєць приїхав до нас. І заходився організовувати громаду корейську – мовляв, громада нацменшин, – почав корейські права качати: ми, великий народ, корейці! Сам себе головою громади призначив, а в громаді дружина його Лі, фахівець із тертої моркви, та двоє синів – ой, помру зараз! – Чук і Гек, симпатичні такі. Кругловиді. Як коряки. До речі, в нас і коряки є. Тут одна вчителька каже мамусі на батьківських зборах: ваша донька мружиться повсякчас, їй би слід зір перевірити, мамусю. А мамуся як обуриться: який іще зір?! – і з гордістю: «Коряки ми!» Ось так можна сісти в калюжу в нашому місті.
Ну – вийшов наш кореєць до мерії. З прапором і плакатом: мовляв, дайте приміщення для офісу громаді корейського народу тут, у вас, на кордоні з Румунією, Молдовою, Придністров’ям та іншими вікнами в Європу. А на нього ніхто не зважає, всі заклопотані. Лишень Таджимуратов Таджимурат Таджимуратович, шановний наш єдиний узбек, мудрий чоловік, подаруй йому його Аллах довгих років життя, підійшов та делікатно присоромив: і як тобі не соромно, шановний корейцю? Люди ось працюють усі, а ти тут байдикуєш, давай іди яблука-семеренки збирай, онде вони гілки ламають своєю вагою. Ну кореєць той і не прижився у нас.
Поїхав кудись далі мітингувати. А потім з’ясувалося, що прапор у нього зовсім не корейський був. А Бангладеш. Ми всі потім місяць збентежені ходили, – де він його взяв, цікаво.
Пройшла в нас тут якось чутка, що продають прикордонну заставу. У нас-бо все продають: заводи, кораблі, танки… Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілуночки надсилають, а самі тихцем продають, продають, продають… Ось і сказав хтось увечері в ресторані «Ізвораш» («Струмочок» українською) за пивом: а чули – заставу продають? Народ у нас хазяйновитий, заповзятливий, грошовитий – побіг цікавитись, а за скільки? З прикордонниками чи без? І чи продають із заставою клаптик кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти до Румунії і назад. Навшпиньках – туп-туп-туп легенько, туди і звідти. Шматочок у вигляді бонуса до застави, ні?
Начальник застави капітан Бережний як побачив натовп біля воріт – заставу до зброї, заходився своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло чого хочуть… Коли з’ясували, розігнали всіх по домівках. Народ розчарований пішов, хотілося їм не так заставу, як стежиночку до Румунії прикупити. У багатьох це давня була мрія – таку стежку мати. А все тому, що коли Молотов і Ріббентроп зéмлі, немов яблучний пиріг, ділили, про людей геть не думали, родини розділили так запросто. В Румунії мати залишилась, в Україні – діти, або з одного боку Прута один брат, а з іншого – другий… Як, наприклад, Янкель Козовський та його брат Матвій. Обидва прекрасні потомственні музиканти. І батько їхній був акордеоністом знаним, і дід грав на трубі, і на сопілці, й на окарині. А най у нього звучав!.. Так зараз і не грають зовсім. Сам король Румунії Штефан та дружина його приїздили слухати той най… А брат батька Янкеля і Матвія якось у Ленінграді при нагоді грав на саксофоні знаменитому саксофоністові – знаєте, такому бородатому, ефектному, модному тоді. І що? Той таку мелодію не те що на саксофоні своєму золотому, не те що язиком, губами і диханням – він пальцями на фортепіано зіграти не зміг! Бо техніка у Козовських була фантастична, і чверть тону могли! Ось так! Ось таку родину, такий сімейний оркестр розділили кордоном і не замислились…
Зараз Янкель геть старенький уже. А бувало – років двадцять – двадцять п’ять тому – під’їде на велосипеді до самого кордону, вийде на берег Прута в умовлений час, а з того боку річки – Матвій. Покричать одне одному:
– Гей! Як ся маєш, Янкеле?!
– Добре! Як мама?!
– Мама сумує, тебе хоче бачити, Янкеле, може, приїдеш?! Я профінансую. Пограти би нам іще разом, га?! Янкеле?!
– Так, пограти би! Добре! Надсилай виклик!
– Що?