– Виклик, кажу! Запрошення, кажу, надсилай, кажу!
Ну і потім тяганина: доки виклик надійде, доки Янкель усі документи збере, характеристики підпише, з цими паперами до Києва чи Москви їде, щоб візу відкрити, паспорт отримати. Відтак за місяць знову до Прута виходить.
– Матві-ію! Матвію! Відмовили мені!
– Що?!
– Кажу, від-мо-ви-ли мені! Приведи маму до річки наступного тижня. Маму бачити хочу!
– Що?!
– Маму! Маму приведи сюди!
І за тиждень з усіма пересторогами приводять попід руки стареньку маму, Єву Наумівну, до Прута. А мама погано бачить і погано чує вже. Для неї позичили у румунських прикордонників бінокль. Вона дивиться в бінокль, не розуміє, як у нього дивитись, бачить на тому березі фігурку свого молодшого сина, але ні обличчя розгледіти не може, ні почути, а обійняти й поготів!
– Янкеле! Ось мама прийшла! Ось мама!
– Мама! Як ти почуваєшся, мамо?!
Матвій нахиляється до мами, кричить їй: онде Янкель, мамо, питає, як ти почуваєшся, мамо! Мама щось відповідає Матвію, Матвій кричить через річку:
– Ма-ма ка-же, що доб-ре! Почувається! Тільки за тобою сумує дуже!!!
Янкель бачить, що мама руками обличчя затулила.
– Матвію! Матвію! Що мама каже?! Що вона каже?!
– Пла-аче вона! Мама пла-аче! Тебе дуже бачити хоче. А в бінокль не ви-и-идно! Не бачить вона в біно-о-окль! Каже, хоче почути, як ми з тобою граємо! Наостанок почути хоче!!!
Янкель засмучується і, звичайно, випиває. Як тут не випити… Перші ліки від смутку…
Авжеж, наше невелике багатонаціональне і цілком респектабельне містечко здавна славилося своїми пияками. Адже, як ви вже бачите, це не якісь там собі звичайні п’янички, як в інших містах. Боже борони! Наші пияки – це дуже талановитий народ: музиканти, художники, актори, зодчі… Пияцтво – як би то зрозуміліше розтлумачити – це частина їхньої обдарованої бентежної натури. Бувало, вип’є такий вранці – бац! – і прокинувся в ньому геній! Ех, зараз би до роботи! Аж ні. Хильне ще разочок – клац! – геній гикнув і покинув бентежну душу. І художник тягне своє осоружне, ні на що не здатне тіло до майстерні при Калинівському ринку, де підпрацьовує оформлювачем, пише оголошення на кшталт «Олівці від тарганів! Три на гривню!» Зодчий наймається на плитково-мозаїчні роботи з оздоблення декоративного фонтана в місцевому санаторії. Актор разом із такими самими зображує натовп роззяв на задньому плані. Музикант складає до валізи гнилу апаратуру і їде на халтуру в село Жаб’є Івано-Франківської області грати на весіллі доньки місцевого дільничного.
Не те наш Янкель. Він, як і всі його предки, грає практично на всіх інструментах, незалежно від кількості випитого. Але так, як він грає на барабанах, не грає ніхто! Ніхто! Гарантую вам.
І щосуботи, коли інструменти розставлено і всі вони, музиканти, сяк-так нагодовані та – звісно! – напоєні господарями, ось уже котрий рік він чує одну й ту ж саму фразу від керівника їхньої групи, старого акордеоніста Михайла Караніди (а розмовляють вони, наші музики, такою співочою сумішшю румунської, ідиш та української, що жоден лінгвіст не розбере такий діалект):
– Янкеле! Вставай з-за столу вже, Янкеле! Ходімо працювати. Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат! (Бий в барабан і поїхали!)
Янкель дає дрібний розсипчастий дріб на барабані, й оркестр розпочинає свій робочий вечір, що переходить у ніч, а часто – і в сірий ранок.
Якось Янкель остаточно розсварився з дружиною, з мамою дружини і з тіткою дружини також розсварився. Причину сварки сторони розглядали по-різному. Дружина, мати дружини і тітка дружини сварилися з Янкелем через його пиятику та небажання підметушитися і їхати в Румунію до брата Матвія на постійне проживання. Натомість Янкель вважав, що вони – всі ці відьми, ці кобри, – що вони звичайні антисемітки. По лінії тітки. Тому що по своїй лінії вони все ж таки трішки Шустери і трішки Цибермановські. А тітка у них – так! Онопенко Оксана! Хоч і Шустер по чоловікові.
– Антисеміти! Антисеміти ви! – кричав Янкель.
– Як ти таке можеш говорити?! Що ти за слова мені говориш? Мені! У моєму віці! У моєму домі! – обурювалася мама дружини Янкеля. – Янкеле, ти безсовісний, Янкеле. Що це за такі слова?! Щоб такого більше не було! Щоб ноги цих слів у моєму домі не було! І твоєї ноги також! Щоб!
– Дуже треба мені. Здалися мені мої ноги до вашої хати! Дуже мені треба!!! – збиткувався Янкель. – І взагалі ваша донька Неля розпещена, як я не знаю! Вона палить! Втямили ви, мамо?
– Ну то й що?! – парирувала мама дружини Янкеля. – Не знаю, не знаю! Палить… Я тобі віддавала пристойну дівчинку. Двадцять років, шістдесят кілограмів. Вища освіта. Без ш. зв. А що ти з нею зробив за ці роки? Її ж не впізнати! Ось – уже палить. Що ти зробив з моєю дівчинкою, я тебе питаю, що вона вже палить?!
Тут вступала дружина Янкеля Неля:
– Всі нормальні люди давно кудись виїхали. Я не прошу Америку, я не прошу Ізраїль, – я хочу до Матвія в Румунію. Що ми тут бачимо? Порожні прилавки? А в Румунії – кофтинки. В Румунії – їжа. В Румунії – взуття, в Румунії – все! Ти стільки заробляєш на своїх халтурах, якби ти все не пропивав зі своїми підлими друзями, ми б уже давно мешкали в Бухаресті!
Скільки Янкель їздив до Києва, підкорившись дружині своїй меркантильній, скільки збирав характеристики, довідки, що він не утриманець, не нероба якийсь, що він працює вчителем у музичній школі по класу духових інструментів… Навіть взяв у колгоспі довідку, що працює керівником хору-ланки. О! Хор-ланка. Оце жахіття. Це таку моду вигадали райкоми на місцях, щоб були хори-ланки. Це ось як: є, приміром, ланка колгоспниць, працює на городній бригаді, працює дуже важко, за будь-якої погоди, прополює або збирає, наприклад, буряк чи кукурудзу. А треба ще, щоб вони у вільний час співали у вишиванках і вінках зі стрічками. У дівочих вінках. У п’ятдесят років. Із золотими фіксами в роті. Наталки Полтавки… Але треба! Треба, щоб співали «Вербовую дощечку» або «Полем-полем край села…». Ні, ну кому хочеться співати після такого важкого дня, коли ще вдома повно турбот: діти, корова, свині, кури, сад, город… Ну і набирали в такі хори, на догоду райкому, кого прийдеться, бувало, й старшокласники великогабаритні в таких хорах співали. Якось ми ледь не луснули від сміху, коли Віталій Уласюк в отакому хорі за дорученням комсомольської організації співав. Єдиний чоловік на всю ланку. Наш Віталій Уласюк, – до речі, згодом, через десяток років після участі в хорі-ланці, він став лауреатом державної премії в галузі прикладної математики, – співав під виглядом слюсаря тракторної бригади. Нещодавно зустріч його класу була, хотіли йому хор-ланку пригадати, та він телеграму надіслав загадкову «Подумки вами симпозіумі Японії».
Так отож Янкель і взяв отаку довідку, ніби доводячи свою благонадійність і лояльність стосовно дійсного устрою. А його знову не випускають. Геть він затужив. Запив, простіше кажучи. І на команду Михайла Караніди «Янкеле, інклоц ін барабан!» без ентузіазму реагував. І навіть грати почав гірше. Хоча грати міг у будь-якому стані. А все чому? До мами хотів. Хотів до мами. Розумієте? Ось ви розумієте, а чому ж тодішня влада не розуміла? Не розуміли, як дорослий, неголений, огрядний сумний дядько гостро сумує за мамою. А тут знову Матвій заволав на березі Прута, мамі зовсім зле! Погано мамі! Хоче, щоб ми зіграли наостанок!