Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Софія звелася навшпиньки, ухопилася за поличку, до якої змогла дотягнутися, і стала ніжкою на нижню поличку. Підтягнулася, повисіла так на стелажі, відпустила одну руку і простягнула її до облюбованої книжки.

Але дістати її не встигла.

Тітка Теофілія підійшла зовсім нечутно і тепер дивилася знизу вгору, упершись руками в боки. Її широкі спідниці хиталися в такт її словам, як дерев’яний кораблик на воді під час вітру.

– Подиви-но ся на неї! Чим це ви там займаєтесь, Софіє Атанасієвно?

Софія Атанасіївна шморгнула носом, зітхнула й міцніше вчепилася руками у верхню поличку, балансуючи босими ногами на нижній. Бо їй здалося, що вона починає падати.

– Казав Іван – у бібліотеці вона, де ж їй ще бути, бачу, що не помилився твій дядько. Ви збиралися спочатку перечитати всі книжки, що тут є, а потім уже на обід до нас спуститися? Так от, цього ще нікому не вдавалося, тут стільки книжок, що ви за весь свій вік не прочитаєте, хоч би с’ ти жили сто років!

Софія Атанасіївна тяжко зітхнула, не знайшовши вагомих аргументів проти цього твердження.

– Ану злазьте-но мені на грішну землю, бо нас двох ці полиці не витримають, якщо я за вами туди полізу!

Софія Атанасіївна зітхнула втретє. Злазити вона категорично боялася.

– І що, моя дорога, будете там висіти вічно?!

Рипнули двері, чим урятували її від негайної відповіді. До тітки Теофілії підбіг дев’ятирічний хлопчик, із неприхованою заздрістю поглядаючи на свою кузину. Йому лазити по стелажах не дозволялося.

– Мамо, тато питають, коли ми сядемо обідати?

Тітка Теофілія повернулася всім своїм просторим тілом до сина, від чого її спідниці зробили один великий оберт, як кораблик, коли сильно подути в його лопуховий парус.

– Генцьо, йди скажи своєму таткові, що те, що він депутат повітової ради і краєвого сойму, а також шкільний інспектор, а в його домі скоро яблуку не буде де впасти через весь той нарід, який ходить сюди, як по свячену воду… так от, це не означає, що я маю занедбати свою і його небогу. Її мама, царство їй небесне, напевно б не хотіла, щоб її єдину доньку кинули тут напризволяще… А краще йди-но поможи сестрі, руку подай, крісло притримай, чи я маю тебе вчити, Генцьо? Опинившись на підлозі, Софія вкотре здивувалася, як ладно все виходить у тітки Теофілії: і її завстидала, і Геника повчила манерам, і ніхто не в образі на неї.

Але виказувати свого захоплення тітці і кузену вона не збиралася.

Дуже багато всього навалилося на неї водночас, мовби хтось злий і недобрий перекинув на її голову скирту сіна, і, опинившись під шорсткою, колючою і дряпливою травою, вона з усіх сил пробує видертися до світла, але нічого в неї не виходить. Тільки очі печуть і сльозяться, ніби справді припорошені сіном, і так трудно дихається, наче то її, а не маму, поклали тиждень тому в труну.

Гарну таку труну, оббиту оксамитом і прикрашену квіточками.

І тато такий гарний, у чорній рясі, стоїть над мамою, схиливши голову в молитві, а по щоках його течуть сльози… Тому вона не збиралася коритися порядкам у цьому домі, куди її спровадив тато після похорону мами. Викинув, наче непотрібну ляльку.

Бо, кажуть, вона дуже-дуже схожа на свою маму. Карими очима і волоссям барви темного золота.

Софія тупає ногою і вириває свою руку з руки Геника.

– Я не буду обідати! І снідати не буду, і вечеряти! Тітка сплескує руками.

– А що ж ти будеш робити, Зосю?!

Софія озирається довкола, а очі печуть, і дихати стає дедалі важче.

– Читати! Я буду жити тут і читати! Я все тут у вас перечитаю!

Тітка Теофілія зітхнула, підійшла до неї і притулила до себе.

– Читачко моя злота, що ж та Кароліна так швидко всіх нас покинула?

Від подолу її сукні йшов запах хліба і ще чогось такого ж, маминого… чого в неї вже ніколи не буде. І Софія вперше після смерті мами розревілася. Наче мала дитина… А за обіднім столом, у помешканні свого дядька – священика Івана Озаркевича, у місті з дивною назвою Белелуя в оточенні своїх двоюрідних братів Генця, Ладика, Лодзя і сестер Наталки та Єросі, доросла п’ятирічна донька пароха Садгори Софія Атанасівна Окуневська тихо, але твердо мовила, дивлячись у свою тарелю з зупою:

– Коли я виросту, я зроблю так, щоб люди не вмирали. У здивованій тиші срібна ложка випала з рук тітки Теофілії і дзенькнула об підлогу, діти повідкривали роти, а дядько Іван – худий і строгий – кахикнув, прочищаючи горло, як завжди робив перед проповіддю, а тоді відклав серветку, випростався, від чого став ще худішим і строгішим, і серйозно подивився у вічі своїй племінниці:

– Це робота для Бога. Але… – він неспішно всміхнувся і став раптом схожим на ікону з церкви в їхньому селі… – Ти завжди можеш стати Йому помічницею.

1882 рік…