Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нахабна поведінка молоденької акторки щодо неї примусила запідозрити найстрашніше, що могло статися – Миколину зраду.

Герой-коханець на сцені, що причарував її саму з першого звуку голосу, з першого погляду, так само чарував жіноцтво. П’ятирічний виснажливий трикутник, як у театральній драмі з обманутим чоловіком і коханцем, непомітно змінився на багатокутник, що заплівся зі зрад, нещирого каяття, брехливих клятв. Терпіла, страждала…

Слава про неї гриміла по всій імперії, її запрошували на найкращі сцени з фантастичними, нечуваними гонорарами, газети, часописи захлиналися від компліментів, видатні люди схиляли коліна перед її талантом: Антон Чехов, Лев Толстой, навіть українофоб Суворін здався, визнав, пролив «крокодилячі сльози», художники, фотографи просили позувати, втілювали її образ на папері, на полотні… Не цінувала, не поважала одна-єдина людина, чоловік-коханець – Садовський. Навіть колишній чоловік Хлистов визнав свою провину перед нею, побачив брата Євтихія на виставі, підійшов, передав вибачення – хотів знищити такий талант, нехай Маруся пробачить його, якщо зможе. Запізно визнав… А Садовський… Вона волала до нього зі сцени словами своїх героїнь – «катують і недокатують», «я занадто кохала, стала рабою, собакою вірною», «яке плохе в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим», «виженіть кохання з мого серця, а без цього дива я пропаду навіки», «ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки» – не почув, не пожалів, перейшов межу…

Відмовив у ролі, навіть вірна Ганна здивувалася: невже Садовський вважає, що ця молоденька вертихвістка впорається? А коли закричав на неї перед всією трупою під час репетиції: «Ти – нікчема, це я – герой, я – лев, це я створив тобі храм і звів на п’єдестал! Ти без мене – ніщо!» – то її терпець урвався, кинула театр Садовського, спакувала нашвидкуруч речі, поїхала додому лікувати душевні рани, шукати собі іншого пристановища, добре, що українських труп було вже чимало: і Кропивницький гастролює, і у Старицького справа непогано просувається. Й за кордон запрошували, ще влітку, у липні, прийшов лист від Євгена Олесницького, запрошував її на гастролі до Львова, у Галичину, підтримати тамтешній театр «Руська бесіда», слава про неї і там залунала!

Вибір був, та повернулась швидко до коханого Миколи, сказав кілька слів ніжних, листа повинного написав – пробачила, через свою образу переступила, так і пішло життя коливатися: то розрив навіки, то примирення, та з роками все частіші сварки, все довшими та болючішими стають розставання. Більшість примирень починалися з її боку, то листа напише, то когось із друзів попросить допомогти, то білу троянду кине на сцену після вистави, а він усе одразу зрозуміє, підніме квітку, усміхнеться.

Як гарно думається під стукіт коліс! В останньому листі після всіх порожніх слів про її розхристані нерви, її хворе серце, про її дорогоцінне здоров’ячко дописав про свого другого сина – розстався з Євгенією Базилевською, таких, як Микола, і законний шлюб не утримає! – «Прийми цю дитину». Цікаво синів поділили, переполовинили: старшого колишня дружина забрала, а меншого – він.

І почав складатися в голові Марії монолог, звертання до нього, якого ніколи йому не вимовить, але зараз слова з’являлися невимушено, текли, як струмок:

– Ти же знаєш, любий, моє серце наповнене лише тобою, роки линуть, мені вже п’ятдесят, а без тебе я не можу, не вмію, не хочу жити. Але – добре, я знайду в серці місце і для твого сина, безневинного хлопчика, заручника твоєї зради, однієї з багатьох.

Миколо, ти знаєш давно, ти певен, що я вмію прощати… Я пробачила і цей твій законний шлюб, і це було найбільше й найболючіше приниження, якого я від тебе зазнала! Чверть віку я була поруч із тобою! О! Як змінювався мій статус: улюблениця родини – учениця пансіону – щаслива наречена – дружина з розтоптаними мріями – кохана жінка, яку люблять понад усе – коханка, яку зраджують і принижують. Коханий, скільки разів я тікала від тебе у сльозах, у відчаї, щоб згодом повернутися назад, бо заміни тобі в моєму світі не існує. Ти, такий розумний, добрий, мудрий, невже ти за час нашого спільного життя так і не зрозумів, що існують такі однолюби, як я, які душу покладуть за кохану людину, усе пробачать, хоча й серце порветься на шматки, усвідомлять усі недоліки коханого, а не будуть у змозі розлюбити. І ніхто не має права вирішувати, чи це від сили почуттів, чи від слабкості духу.

Навіть батькам я завдала болю, мене прокляли, вигнали з рідного дому, три роки я перебувала в горі та каятті, і все заради тебе.

А тепер ти хочеш, щоб я стала матір’ю твоїй нещасній дитині, нещасній, тому що ти зруйнував родину, переступив через жінку – мене зараз не цікавить, кохав ти її чи ні, мої колишні ревнощі давно вгамувалися – що для тебе цей хлопчик, і ким він стане для мене?

Може, він уже не вміє усміхатися по-дитячому щиро, а тільки копилить губи та сумно дивиться, як людина, що зазнала перших ударів долі?

Добре, я знайду сили та прийму цю дитину, але ти знову забув про мене, про мої почуття. З-за спини хлопчика буде виглядати тінь його рідної матері, разом з якою ви розтоптали моє серце. Вона знала про наші стосунки, як ти завжди казав, «ми не чужі один одному люди», але це не зупинило її – тобі я не дорікаю, ти такий, який є: ти герой, ти коханець, ти лев – вона вийшла за тебе заміж. Яка жінка тобі відмовить, тим паче акторка з мріями про ролі, успіх на сцені, славу? Господи, я знов тобі дорікаю…

Миколо, мені не було так лячно стояти перед лютими чорносотенцями, як зараз знову побачити тебе, як у першу нашу зустріч, коли я чула твій голос і боялася підняти на тебе очі, боялася втратити зір, бо на сонце не можна дивитися безкарно… Хто ти, чоловіче, що вже чверть віку випробовуєш моє кохання? Кажеш, гарно, правдиво граю свої ролі, наче живу на кону, а яку ціну заплатила за цю правду, тебе хоч іноді цікавило?

Пам’ятаєш, після першої твоєї зради я за одну ніч посивіла? Ледь не вкоротила собі віку… А ти по всьому писав і запевняв, що я для тебе все: і радість, і щастя, і доля, що ти мій повіки, що ти нікого в світі так не любив, як мене. І давав пораду: не слухати, що поганого доносять мені наші доброзичливці.

Ти відірвав маленького хлопця від матері. Чому ця жінка погодилася розстатися з сином? Бо вона, як і я колись, розчарувалася в щирості твоїх почуттів? Це я тепер навчилась дивитися на твою легковажну поведінку крізь пальці: зрадив мене, зрадиш кожну, що зустрінеться на твоєму шляху. Але ж були, були в моєму житті ті сім безхмарних шалених років безумовного кохання, сім років – на більше тебе не вистачило, бо ти сам визнавав, що такий-сякий. Тепер я певна, навіть якби ми і повінчані були, нічого б не змінилося, бо ти себе, своєї природи не переробиш, якщо грубість не зміг приборкати, то що про все інше говорити! Була б я такою, як ти, то і сварок не було б, ні лайок, ні непорозумінь між нами. Але я заплатила дуже високу ціну, щоби бути поруч із тобою, грати на сцені, я була для тебе і твоєї трупи тою цілющою джерельною водою, яку забруднили інтриги, плітки, брехні, некультурність, твоя лайка, мандрівне життя, чвари, безлад, невпорядкованість – ось що мене вбивало, ось від чого мене хотіли врятувати батько з колишнім чоловіком, але я…

Але я вчинила б так само, навіть якби і знала, що так станеться, бо це моя, нехай нещаслива, але обрана самою доля. Це я сама завинила перед Богом, батьками, чоловіком, братами, сестрою… Пам’ятаєш, пішла від тебе, а додому повернутися не могла? Хіба ти можеш зрозуміти жах такого становища – становища покинутої коханки? Бо ти вільний козак, красень, усі мають право тебе тільки обожнювати. А ти – ти маєш право горлати на мене на репетиціях, принижувати, визнаєш свою брутальність, але нічого не змінюєш на краще. Я знову тобі, навіть у думках, дорікаю… У мене на устах крутиться питання, я не питала раніше і не запитаю ніколи: ти мене коли-небудь кохав хоч день, хоч хвилину, хоч мить? Було захоплення, був радісний захват, надпорив, була ейфорія, шаленство, але, може, через мій талант? Коли тривалі овації, коли бійки у касі за квитками, коли сотні прихильників, коли через це твій театр процвітає, і ти пишаєшся справою своїх рук, ти – мій натхненник, ти – моя підтримка, коли я робила перші кроки на професійній сцені, ти – моє найбільше в світі розчарування, коли я побачила, як мало я для тебе значу поза сценою…

Ти наче переконався, що я дурне дитя, яке не вміє глибоко почувати, і що б мені гидкого, образливого не сказали, не зробили, я все швиденько забуду, і все мине безслідно. Я хворіла, хіба тебе непокоїла моя хвороба? Ти хоч раз запитав лікаря, на що я хворію, чи серйозна моя недуга? Ні! А скільки разів ти примушував мене, хвору, своєю злістю, запалом виходити на сцену?

Ти завжди вважав, що я винуватиця того, що відбувається у нас із тобою. Звичайно, у всьому винна я. Я зла, я вередлива, примхлива, уперта, норовлива, комизиста! Бездушна! У глибині своєї душі (ніколи не погоджуся навіть із самим Богом, наче її у мене немає) схоронила все і, наскільки мені дозволяли мої нерви, настільки я намагалася приховати, що страждаю.

Ти опікувався собою, своїми справами, своїми бажаннями, це завжди було для тебе на першому плані, а на якому плані я була для тебе, Миколо?

Потяг наближався до Станіслава, чи зустріне її Садовський? Марія усміхалась, дивилася на робітничі будівлі передмістя, п’ять валіз із костюмами стояли біля дверей. Чомусь згадалась оповідь Марка Лукича про його роботу в галицькому театрі тридцять років тому.

Тоді він скаржився і на репертуар, який складався більшою частиною з перекладів польських, французьких та німецьких п’єс. Казав, що актори, майже кожний, говорили українською з акцентом, вживали багато полонізмів. У всьому відчувався величезний вплив польської культури.

Микола писав, що зараз руський театр грає і п’єси брата, і Панаса Мирного, і Котляревського, і Шевченка – рідний, знайомий репертуар.

Потяг почав гальмувати, вагон опинився біля самого вокзалу, у натовпі одразу помітила Садовського, що в одній руці мав величезний букет квітів, а другою тримав маленького хлопчика в теплому розшитому кожушку. Поставив малого між нею й собою:

– Це мій молодший син. Юрко, це твоя друга матуся. Щоб слухався, зрозумів?

На квіти, на цей яскравий оберемок не звернула уваги, мовчки взяла дитину за руку. Ручечка маленька, з тоненькими пальчиками, й обличчя тоненьке з розумними настороженими оченятами: і свого тата погано знає, і цю чужу жінку вперше бачить.

Незнайомі хлопці підхопили її валізи. Через хвилину Марію оточили радісні, веселі люди – майже вся трупа «Руської бесіди» приїхала разом з Миколою її зустрічати, почалися вітання, промови, потім, отямившись – Марії Костянтинівні треба з дороги відпочити – поїхали проводжати до готелю. Відчула себе потрібною, очікуваною, щасливою.

Ввечері запросили на бенкет на честь її приїзду. Після урочистих тостів розговорилися по-дружньому. Катерина Рубчак, симпатична вишукана галичанка, що прийшла разом із чоловіком Василем, почала згадувати, як давно мріяли побачити гру «великої Заньковецької», ще кілька років тому.

– Звідки ж ви про мене дізналися? Ми ж у різних імперіях живемо!

– Спершу прочитали у львівському журналі «Зоря», це вже більше десяти років тому. Про вас там була велика стаття, який ви фурор у Москві вчинили, що дуже публіці сподобались, а жінки були у захваті від краси наших українських костюмів, замучили вас своїми оваціями після вистав! – І після цієї шаленої оди накрила Марію мокрим рядном: – Якби ж ви знали, яка я щаслива, що післязавтра гратиму з вами на одній сцені, з вами і з Миколою Карповичем…