Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Прошу господ артистів тільки давати відповіді на питання государя… Ствердно відповідайте!

Таке ставлення прикро вразило Марію Костянтинівну, вона вирішила взагалі не розмовляти з царем.

Олександр ІІІ приязно усміхнувся акторам, подякував за гру, за велику насолоду від малоросійського мистецтва, а потім звернувся до Заньковецької:

– Де ви грали раніше?

Марія мовчала, дивлячись у вічі царю. За неї відгукнувся Садовський:

– На півдні, ваша величносте, – він став її голосом!

– Чи не важко вам, шановна, одночасно і співати, і грати? Знову пауза, і знову пролунав енергійний чоловічій голос:

– Звичка, ваша імператорська величносте.

Марію вразило, як Микола, людина, яка не любила «Кацапію», а по-іншому він не називав Росію, могла тепер так принижуватися! Ще їй потому дорікав:

– Маню, ти язика проковтнула? Велику цяцю побачила? Ти чого мовчала, кицюню? Мене цей успіх надихає, тепер Дрентельн скасує свою дурну заборону, знову гастролюватимемо і в Києві, і в Полтаві!

У Миколи знову була справа на першому місці, і через це можна було принизитися, забувши людську гідність…

Надія не справдилася, не допоміг навіть великий князь Михайло Миколайович, під началом якого служив брат Євтихій і який дуже прихильно ставився до української трупи.

– Як, у присутності його імператорської величності грати можна, а у Києві – ні? Зістарився Дрентельн, – дивувався великий князь.

Невдовзі до Петербурга приїхав і сам Дрентельн, і до нього пішов на перемови Кропивницький, бо гарячий і нестриманий Садовський міг тільки зіпсувати справу.

Чекали на Кропивницького в ресторації, хвилювалися більше, ніж перед прем’єрою. Нарешті повернувся Марко Лукич, розгублений, зі сльозами на очах, почав розповідати:

– Прийняв одразу, і хвилини не чекав. Сказав старий лис, що дуже радий мене бачити. Я йому: «Ваша ясновельможносте, Петербург – не Київ, проте…» Не дав слова сказати, перебив: «Дуже радію вашим успіхам, тут і залишайтеся, а до Києва вам їздити не слід. І слухати нічого не хочу! Ви ще на півдорозі від Києва, а студенти вже виряджаються в смушкові шапки, напинають вишиванки, вбираються в широченні шаровари і галасують: “Ми!..їде наш батько!” – це неприпустимо, я цього не можу дозволити!» Я знов до нього: «Але, ваша ясновельможносте…» А він швиденько розвернувся й пішов. Ось такого дозволу я добився, – сумно закінчив Кропивницький.

Марію оточували захоплені її талантом люди, казали, що Заньковецька може залити сльозами глядацький зал, ходили на вистави «поплакати» тими святими сльозами, що не знищують, а звільняють і очищають душі. На сцені їй не треба було грати, бо лицедійство – справжнє лицедійство – це втілення на сцені чужої душі, що проростає в тобі, починаючи з репетицій. І тобі вже нема чого перейматися своїми жестами, мімікою, голосом – на цей час, поки йде вистава, ти інша людина, до кінця, до останньої репліки. Власне нещасливе життя додає правдивих фарб вигаданим героїням, опромінює таким шквалом почуттів, що іноді мусять перервати виставу і надавати ніжним глядачкам медичну допомогу. І їй, знесиленій, треба безліч разів виходити кланятись, високоповажна публіка шанує некороновану королеву театру! А Марія ніяк не могла налагодити особисте життя. Олексій Антонович спочатку й слухати не бажав про розлучення, потім запросив надто дорогу ціну. І не допомогло ні клопотання брата, ні інших поважних друзів-прихильників її таланту. Хлистов прислав лист Миколі Карповичу, яким розбив усі прагнення з’єднатися з коханою людиною вщент. Олексій писав: «Зв’язок ваш із моєю дружиною є факт, але цього недостатньо для офіційного розлучення. Чи визнаєте ви звинувачення мною дружини у незаконному зв’язку з вами? Прошу дати ствердну відповідь. Надіюсь, ви вчините як чесна людина і як колишній друг…»

Марія не дочитала листа, знепритомніла. Коли прийшла до тями, побачила коло ліжка Миколу:

– Кицюню, що сталося? Що могло тебе так знервувати в цьому злощасному листі? Треба радіти, нарешті пан Хлистов дав згоду на розлучення?

– Дав згоду, але якою ціною! Невже ти не розумієш, що через його егоїзм ми не зможемо з тобою обвінчатися? Якби ж він мене навіть не кохав, як постійно стверджує всім, а хоча б поважав, то взяв би провину за розлучення на себе!

– Яка нам з тобою різниця? Ти – моя дружина, ми живемо разом, працюємо разом. Ти станеш вільною, і ми обвінчаємось.

– Ми не зможемо обвінчатися… ніколи, адвокат мені пояснив: якщо розлучення з провини жінки, то вона має право вінчатися тільки після семи років монастирського спокутування гріхів! Провести сім років без тебе, без театру? Ти розумієш, що для мене це означає передчасну смерть, – Марія розплакалася, вткнувшись у подушку.

Розгніваний Садовський, наче лев у клітці, заметушився по кімнаті:

– Який підступний мерзотник, ще має зухвальство нагадувати про колишню дружбу! Але виходу іншого немає, треба погодитися на його умови.

– І що тоді буде?

– Буде так само, як і зараз. Ти була, є і будеш моєю коханою дружиною. Хіба вінчання зберегло твій шлюб? Хіба кого утримував запис у паспорті?

Миколин експромт-монолог ще довго заспокоював Марію, сум зменшився і заховався десь на самому денці серця. Сьомого жовтня 1887 року у Києві Святійший Синод затвердив розлучення Хлистова Олексія Антоновича з Марією Костянтинівною, у дівоцтві Адасовською. Власноруч написала про себе – «прелюбодіяла», бо жила і живе з чоловіком, якого кохає.

Вийшла із сірої державної установи й прижмурила очі, осіннє сонце засліпило. Йшла парком, підкидала ногою різнобарвне кленове листя – і вперше відчула, що знову вільна. Присіла на лаву, дістала новенький паспорт, де рукою чиновника-писарчука дуже красивим каліграфічним почерком після прізвища «Адасовська» було дописано в дужках «по сцені Заньковецька», наче остаточне визнання її життєвого шляху в театрі.

Доки тривав процес розлучення, здавалося: розлучиться – і буде щастя. Але нічого не помінялося, хіба що на гірше. Микола став грубішим на репетиціях, особливо після того, як розсварився й пішов від Кропивницького, організував власну трупу.

Марко Лукич був вимогливим, суворим, але ніколи нікого не принижував. Садовський переступав через людську гідність із легкістю полкового коня, кричав, лаявся і за діло, і без діла, і на молоденьких, і на заслужених акторів. Це на репетиціях, а поза роботою…